– Коли тато вже прийде? Ти мені набридла! Де тато! Тато! Татко! – Продовжував кричати син.
Дитячий голос шкрябав по нервах, кожне слово віддавалося болем у скронях. Максим стояв посеред вітальні, його обличчя почервоніло від крику. Маленькі кулачки були стиснуті.
– Тато на роботі, він буде десь за годину. Синку, заспокойся. Давай поговоримо, – сказала Ольга якомога спокійніше, хоча всередині все стискалося в тугу грудку.
– Не хочу з тобою розмовляти! Ти погана! Мені потрібний тільки тато! – Максим тупнув ногою, його голос зірвався на вереск.
Сльози підступили до горла. Ольга дивилася на свого десятирічного сина і не могла збагнути, як так вийшло. Вона віддала йому увесь свій час.
Довго працювала віддалено, щохвилини проводила поряд з ним. Коли Максим пішов до школи, вона вийшла в офіс, але весь вільний час вони проводили разом. Зоопарки, музеї, спільні прогулянки, читання на ніч – все було для нього, заради нього.
– Я тебе не люблю! Ти мені набридла! Я втомився від тебе! – вигукнув Максим, і ці слова пронизали Ольгу наскрізь.
Вона відвернулася, прикриваючи долонею рота. Сльози вже були готові пролитися, але вона не могла дозволити собі розплакатися перед сином.
Як могло так статися? Вона ж мати, вона любила його більше за життя. Чому Максим бачив у ній пусте місце? Чому не любив, постійно вимагав батька?
– Максиме, будь ласка, припини кричати. Тато скоро прийде, – спробувала вона ще раз, але голос зрадливо здригнувся.
– Не хочу чекати! Хочу зараз! Ти погана мама! Ти…
Різкий дзвінок телефону перервав його крики. Максим миттю кинувся до Ольги, вихоплюючи з її рук мобільний.
– Тату! Тату! – закричав він у слухавку, навіть не дивлячись на екран.
Ольга відступила на крок. Так, це справді був Андрій. Вона чула його знайомий баритон, що долинав з динаміка.
– Привіт, синку! Як справи? – Голос чоловіка звучав весело, дбайливо.
– Татусю, я так скучив! Мама мені набридла, коли ти прийдеш? – Максим притис телефон до вуха, його обличчя миттєво посвітліло.
Пауза. Ольга напружилася, чекаючи на відповідь.
– Ой, синку, я затримуюсь на роботі! Ще кілька годин. Потерпи маму не багато, я скоро буду!
Потерпи маму… Ці слова застрягли у голові Ольги. Наче вона була якимось випробуванням, яке треба терпіти. Наче її присутність – важка ноша.
– Добре, тату, я чекатиму! – Максим сяяв від радості.
Ольга розвернулася і швидко пішла до себе в кімнату. Ноги тремтіли, у горлі пересохло. Вона тихо зачинила за собою двері й звалилася на ліжко. Сльози ринули безперервним потоком.
– Що це таке? Чому ні син, ні чоловік не цінують її? Чому вона перетворилася на якусь перешкоду, яку треба “терпіти”?
Вона уткнулася обличчям у подушку, намагаючись тихо плакати. Все було так несправедливо. Вона так мріяла про цю дитину, планувала, уявляла, як її любитиме. А він… він її не любить. І що ж далі? Попереду перехідний вік, поведінка сина стане ще нестерпнішою.
Хвилини тяглися болісно. За стіною лунали звуки гри – Максим явно заспокоївся без неї. Ольга лежала на ліжку, дивилася в стелю та намагалася зрозуміти, що робити далі. Як жити з цим болем? Як бути матір’ю тому, хто тебе відкидає?
Ближче до дев’ятої вечора вона відправила Максима спати. Він грубив, вимагав тата, але втома взяла своє. Зрештою він заснув.
…Близько опівночі у замку повернувся ключ. Андрій увійшов до передпокою. Ольга зустріла його у коридорі, схрестивши руки на грудях.
– Ти ж знаєш, як він на тебе щодня чекає. Як ти можеш так затримуватись? – Голос її тремтів від стримуваного гніву.
Андрій зняв жакет, повісив на вішалку, навіть не подивившись на дружину.
– У нас був корпоратив, я не міг піти раніше. Розумієш? Робота!
– Тобі корпоратив важливіший за дитину? Важливіший його емоційного стану? – Ольга намагалася говорити тихо, щоб не розбудити Максима.
– Не влаштовуй сцен! Я заробляю гроші для сім’ї.
– А я що роблю? Чи просто так ходжу на роботу?
Андрій пішов у спальню. Його начебто взагалі не турбували проблеми сім’ї. Ольга залишилася стояти у коридорі.
Спати вона лягла у вітальні. Всю ніч крутилася, не могла заснути. Думки роїлися у голові: невже це її життя? Невже так завжди буде?
Вранці вона прокинулася від сміху на кухні. Максим та Андрій сиділи за столом. Снідали та про щось весело розмовляли. Син розповідав батькові про школу. А той уважно слухав, запитував.
– Доброго ранку, – Ольга увійшла на кухню, спробувала посміхнутися.
Максим навіть не обернувся. Андрій кивнув головою, не відриваючись від сина. Ольга налила собі кави, сіла за стіл.
– А вчора нам поставили таке важке завдання з математики, – продовжив Максим, звертаючись лише до батька. – Я вирішив його сам!
– Молодець! А мама тобі допомагала з уроками? – Запитав Андрій.
– Навіщо мені мама? Я сам упорався.
Ольга спробувала втрутитися у розмову:
– Максиме, а покажеш мені це завдання? Мені цікаво.
Син продовжував розмовляти з батьком, наче не чув її. Андрій також не відреагував на її слова. Ольга знову перетворилася на невидимку, на меблі у власному будинку.
Так тривали тижні. Кожен день те саме. Максим репетував на неї, вимагав батька, ігнорував її спроби налагодити контакт. Андрій приходив пізно, а вранці спілкувався лише із сином. Ольга дедалі більше відчувала себе зайвою.
Вкотре Максим закричав на неї через якусь дрібницю. Вона попросила сина прибрати іграшки. Він жбурнув їх на підлогу.
Заверещав, що він її не слухатиметься. Що хоче побачити тата. І тоді щось усередині Ольги остаточно зламалося.
Увечері, коли Андрій повернувся додому, вона сказала:
– Я подаю на розлучення.
Чоловік підійняв голову від телефону, подивившись на неї з подивом.
– Що?
– Ти мене чув. Я подаю на розлучення.
Андрій відклав телефон, примружився.
– І куди ти підеш? У тебе немає свого житла. Батьки твої в іншому місті. Де ти житимеш із дитиною? Не забувай, що це моя квартира. Після розлучення тобі тут місця не буде!
Ольга подивилася йому у вічі.
– Я знаю, що це твоя квартира. І тому на суді я скажу, що дитина має залишитися з тобою.
Обличчя Андрія зблідло.
– Як це зі мною? Я не можу один із ним справлятися! У мене робота!
– У мене також робота!
– Але ж… він же ще дитина, йому потрібна мати!
– Йому потрібний батько! Лише батько! Він сам так каже щодня. Отже, Максим і отримає те, що хоче!
Андрій відкрив рота, але Ольга вже вийшла з кімнати. Рішення дозріло остаточно…
…Судовий розгляд розпочався за місяць. Ольга тимчасово мешкала у подруги Ірини. Шукала для себе потрібну квартиру. Максим їй не дзвонив, не писав. І Ольга остаточно переконалася, що вчинила правильно.
Представник органів опіки, жінка середнього віку у суворому костюмі, розмовляла з Максимом окремо. Хлопчику вже було десять років, тому його думка враховувалася щодо місця проживання.
У залі суду почали зачитувати свідчення дитини.
– Максим заявив, що хоче проживати з батьком. За його словами, з матір’ю йому некомфортно, він обирає тата. Хлопчик підтвердив, що любить батька більше, та хоче бути саме з ним.
Кожне слово відгукувалося болем у її грудях. Ольга дивилась у стіл, намагалася не плакати. Її власний син публічно зрікся неї.
– З огляду на бажання дитини, а також те, що батько має більший дохід і має власне житло, суд постановляє залишити дитину з батьком, – оголосила суддя.
Долю їхньої родини було вирішено…
Андрій наздогнав Ольгу у коридорі.
– Послухай, забери дитину! Я не можу за ним дивитися! У мене робота, відрядження! Що я робитиму з ним?
Ольга зупинилася, обернулася.
– У мене також робота. І тепер мені потрібно шукати житло. Отже, все – дитина з тобою за рішенням суду! А я платитиму аліменти та приходитиму раз на пару тижнів.
– Але ж ти мати!
– А ти – батько! Той, кого він любить! Той, який жодного разу не обсмикнув сина, коли він мене ображав! Насолоджуйся!
Ольга розвернулася і пішла геть, не озираючись…
…Вона орендувала невелику студію. Кімнатка у двадцять квадратних метрів. З крихітною кухнею та поєднаним санвузлом. Але це був її простір. Тут ніхто не кричав на неї, не ігнорував, не змушував терпіти приниження.
В перший вечір Ольга довго плакала. Вона втратила чоловіка, дитину, сім’ю. Але більше ніхто не знущався з неї. Ніхто не змушував її почуватися приниженою, ображеною, нікому не потрібною.
Зустрічі з Максимом відбувалися рідко – раз на пару тижнів. Син приходив до неї в гості, але продовжував її ображати.
– Через тебе наша родина розпалася! – кричав він, сидячи на дивані. – Тато тепер удома буває рідко! Зі мною сидить няня! Я тебе ненавиджу! Через тебе я рідко бачу тата!
Після кожної зустрічі Ольга плакала. Але продовжувала рухатись уперед. Влаштувалась на нову роботу з гарною зарплатою, обставила квартиру, почала ходити на курси.
Колишня свекруха дзвонила їй майже щотижня.
– Як ти могла піти та залишити дитину Андрію? – голос Валентини Петрівни тремтів від обурення. – Яка ж ти мати після цього?
– Це і його син теж, – спокійно відповіла Ольга. – Максим захотів залишитися з татом. Чому я мала забирати сина проти його волі?
– Але ж діти нічого не розуміють!
– Максимові десять років, не п’ять! Він одержав те, що хотів!
Роки минали. Ольга збудувала нове життя. Робота, що подобалася, невеликий, але затишний будинок, хобі, подруги. Вона більше не жила у постійному стресі, не чекала образ та криків.
…П’ять років пролетіли непомітно. Максим подорослішав, змінився.
– Мамо, – якось сказав він, – я не мав рації. Я розумію тепер, що образив тебе. І що я був однією з причин розлучення.
Ольга погладила його по волоссю – такий знайомий жест із далекого минулого.
– Нічого страшного. Я сподіваюся, що твої діти не будуть так чинити з тобою…
Однак, тієї любові та того тепла, що Ольга колись до нього відчувала, вже не було. Вона не знала, добре це чи погано. Напевно, погано.
Але Ольга не дозволила зруйнувати себе. Може, вона і стала поганою мамою за мірками суспільства. Можливо, щось впустила у вихованні. Але Ольга залишилася собою. І це було найголовніше.
А ви що скажете з цього приводу? Вона слушно вчинила? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
Дівчинка на інвалідному візку приїхала до притулку для тварин і хотіла забрати додому найнебезпечнішого собаку:…
Та ніч почалася мирно. Я складала білизну, коли раптом з вітальні пролунав крик Лілі: -…
Оля пам'ятала той день до дрібниць. Три роки тому, а наче ціла епоха. Олексій кинув…
– Може, не будемо так коротко? – із сумнівом запитала перукарка, оглядаючи майбутній масштаб робіт.…
- Мамо, ти чого так довго? У нас два дні всього, а ти годину вже…
У Насті не стало батька. Мама повідомила їй про це тихо й швидко, ніби це…