Те, що він бовдур, Олег зрозумів тільки зараз, за два роки після того, як не стало його мами. – Так, Олег, даю тобі три дні, щоб вивіз свої речі, тепер уже з моєї квартири, – сказав новий власник житла і пішов

Те, що він бовдур, Олег зрозумів тільки зараз, за два роки після того, як не стало його мами. Вона одна працювала, але вони мали хорошу трикімнатну квартиру і навіть машину. Гроші теж завжди були, хоч і працювала мати звичайним бухгалтером.

Йому тоді вже тридцять років виповнилося. Нині тридцять два. Дійшло до нього, що настав час собі на життя заробляти.

Вирішили з другом свою справу організувати. Підрахували, що на цю справу шість мільйонів гривень треба по три на кожного.

Продав машину і взяв два з половиною мільйони в одного “крутого” на два роки під маленькі відсотки, але під заставу квартири.

І ось два роки минуло. Прогоріли вони з другом.

***

– Так, Олег, даю тобі три дні, щоб вивіз свої речі, тепер уже з моєї квартири, – сказав новий власник житла і пішов.

А колишній власник сів на диван, оглянув рідну квартиру та сльози виступили на очах:

– Що робити? Куди ж іти? – І тут ніби осяяло. – Так у мене бабуся ще жива.

Коли маленьким був мамка, іноді відправляла мене до неї на літо. Там, звичайно, село, але будинок у неї великий, двоповерховий, і вона пропонувала мені, після того, як не стало мами жити в неї.

Поживу спочатку, потім видно буде. Тим більше бабусі вже за вісімдесят. Вісімдесят їй було, коли на похорон мами приїжджала.

Перерахував готівку, на дорогу цілком вистачало. Знайшов у шафі якийсь посуд ще в упаковці, від матері залишилася і поїхав. Без подарунка незручно.

***

– Олеже, онучок! – На обличчі бабусі Варі з’явилася усмішка. – Згадав все ж таки, що я ще жива?

– Привіт, бабусю!

– Ну, заходь, заходь!

Онук, між іншим, оглянув двір, зазначив, що з’явилися нові прибудови. Зайшли в будинок, там теж все чистенько, акуратно, тільки меблів мало і старі.

– Бабуся, я тобі подарунок привіз.

– Дякую, дякую, онучку!

Накрила на стіл. Копчене сало, гриби, помідори, якесь варене м’ясо, пляшка з гарною етикеткою.

– Сідай! – кивнула господиня на стілець. – Перекусимо, поговоримо, потім щось зварю.

Останнім часом Олега ніхто смачним обідом не балував. Накинувся на їжу, а бабуся лише посміюється. Коли той наївся, наказала:

– Ну, розказуй, онучок, що в тебе трапилося.

– Бізнесом вирішив зайнятися, – настрій в онука одразу зіпсувався. – Прогорів я, бабусю. Ні квартири, ні машини.

– Мати твоя недолуга була, царство їй небесне, і ти такий же…

Олег слухав, як бабуся лаяла його, але не розумів, чому лають і маму. Адже вона мала і квартиру, і машину. Коли жінка замовкла, Олег одразу заговорив про головне:

– Бабуся, я поживу поки що у тебе?

– Живи! – одразу погодилася та, але одразу посипалися питання. – Ти чому досі не одружений.

– Якось… все…

– Гаразд, розберемося! – усміхнулася, дивлячись на непоказне обличчя онука та його мішкувату постать. – А як із роботою?

– Я ж говорю: що з бізнесом не вийшло…

– До чого тут твій бізнес? Ти до тридцяти років ледарював, тепер уже до тридцяти двох.

– Я мамі допомагав, – намагався виправдатися дорослий онук.

– Мамі, допомагав?! – Бабуся розійшлася не на жарт. – Вона все життя у батька на шиї сиділа, потім на мою пересіла, разом з тобою, а у своїй бухгалтерії вона за шість тисяч лише пару годин проводила.

Олег із відкритим ротом слухав дивовижні речі, про які говорила бабуся і в його голову приходили не менш дивовижні думки:

«Адже, справді, у нас з мамою і квартира хороша була і меблі сучасні, машина. Тричі на море їздили. Не на шість тисяч, які вона заробляла?»

Бабуся, вимовившись, перейшла до вирішення проблем:

– Жити будеш у мене, але тільки не поки тобі зручно, а поки мене не стане. Зрозумів?

– Так.

– Меблі у квартирі ще б твої забрати або вже і її промотав?

– Моя ще. Переписати треба.

– Ось завтра і перевезеш меблі!

– У мене грошей немає.

– Дам я тобі грошей. А сьогодні перестановкою займешся. Весь другий поверх буде твоїм. Прямо зараз і починай!

***

Бабуся кудись подзвонила, прийшли два здорові хлопці, і робота закипіла.
До вечора з другого поверху було винесено всі непотрібні меблі.

Господиня розрахувалася з хлопцями, і ті задоволені пішли.

***

Після багатої та ситної вечері, бабуся знову зателефонувала, а після цього якось загадково промовила:

– Олеже, зараз тільки восьма година. Спати ти в мене не будеш, поки все не зробиш. Прийде жінка, наша сусідка, допоможе тобі навести порядок.

І ось вона зайшла з маленьким хлопчиком за ручку. У хлопця мимоволі відкрився рот. Саме такі жінки йому й подобалися, але він боявся підійти до них.

Варвара уважно подивилася на онука, по її обличчю ковзнула загадкова усмішка, яку вона відразу прибрала.

– Марино, допоможи Олегу навести порядок на другому поверсі!

– Добре, – сказала та і, повернувшись до хлопця, скомандувала. – Ходімо, показуй!

Марина почувала себе, як удома, видно не раз допомагала літній сусідці. Закипіла робота, працювала переважно жінка, Олег був лише напохваті.

А ще він захоплено дивився на жінку. Коли та поверталася, сором’язливо відводив очі. Працюючи, вона одночасно розпитувала хлопця:

– Хто тебе та назвав?

– Мама розповідала, що мого діда так звали і його діда. Отож і мене так назвали.

– Ти чим у житті займаєшся?

– Нічим. Хотів бізнесом зайнятися – прогорів.

– А баба Варя казала, що в тебе справи добре йдуть.

– Ну… не знаю…, – і щоб не відповідати на це запитання, спитав сам. – А ти чим займаєшся?

– Теж нічим. У мене дитині скоро три роки, ти його бачив, а чоловіка нема. Твоєї бабусі Варі допомагаю. Вона добре платить, у неї завжди гроші водяться.

Тут і Олег знову замислився:

«Виходить ми з мамою жили на гроші бабусі, вірніше, дідуся. Одним словом, на їхні гроші. Крім того, бабуся платить і Марині. Дивно!»

– Підтримай, а то я впаду!

Олег різко підняв голову. Вона стояла на драбині, намагаючись прибрати ганчіркою павутину з кута кімнати. Він підійшов і легенько взявся за талію.

– Сильніше тримати не можеш? – Тут же пролунав її голос.

Схоже, вона зібралася протирати всі кути. Після третього кута Олег не витримав і… наступні пів години вони займалися чимось цікавішим, ніж протирання кутів.

***

Прибирання вони закінчили далеко за північ. Коли спустилися з другого поверху, бабуся Варя якось оцінювально подивилася на них:

– Сідайте вечеряти! – І повернувшись до жінки додала. – Сина твого я поклала спати. Повечеряєш, і лягай поруч із ним.

– Добре!

Олег із деяким здивуванням зазначив, що Марина все виконала, як було сказано.

Провівши її поглядом, бабуся різко обернулася і перехопила погляд онука:

– Вона тобі подобається?

– Подобається, – не встигнувши схаменутися вимовив Олег.

– Ось і одружуйся з нею.

– Як? Відразу?

– Мені вже за вісімдесят, адже можу й на той світ відійти, не прилаштувавши тебе. Вона жінка працьовита, будете в моєму домі жити. Син її моїм правнуком буде. Дивишся й іншого зробите. Коли не стане мене будинок вам лишиться.

– Бабуся, у мене грошей немає.

– Не одружишся, у тебе їх ніколи не буде. Одружуйтесь, я вам із грошима допоможу. Так, – згадала бабуся і дістала гроші. – Ось тобі двадцять тисяч. Завтра замовиш машину та вантажників. Перевезеш усі меблі з квартири сюди. Вантажники нехай там завантажать, тут розвантажать.

Розрахуєшся з усіма за цей переїзд. Поїдеш завтра з Мариною. Вона там допоможе тобі все зібрати, а тут розібрати.

***

Схоже, у бабусі Варі все було заплановано заздалегідь. Як інакше, коли тобі за вісімдесят, а єдиний спадкоємець геть який безглуздий.

Не встиг онук обжитися на новому місці. Вона знову посадила його за стіл:

– Пане, ти начебто бізнесменом хотів стати?

– Хотів, не вийшло.

– А що ти там хотів?

– Магазин гарний відкрити, – онук важко зітхнув.

– Ось у нас і відкриєш!

– Що? Тут у селі? Та від нього тут прибутку ніякого не буде.

– З цим я, якось сама розберуся, – зі знанням справи промовила бабуся. – Головне, запам’ятай: це ти приїхав сюди відкрити добрий магазин. Досвід у тебе якийсь є. Гроші я знайду. Ще запам’ятай: ці гроші твої.

– Як мої?

– Дідусь перед смертю велів про тебе подбати, – вказала кудись у вікно. – Он на тій галявині магазин і починай будувати. Завтра підеш до голови нашого селища, я з ним домовилася, він усі документи тобі підготує. Із завтрашнього дня матеріали для будівництва підвезуть, якісь там особливі, щоби швидше побудувати.

– А якщо, що не так…

– Ти мене слухай, і все буде так! – Тут бабуся посміхнулася. – І з Маринкою давай, швидше сходьтеся! З нею ти не пропадеш навіть, якщо мене не стане.

Бабуся встала і махнула рукою:

– Ходімо!

Підвела його до якогось сейфа. Дістала звідти картку:

– Ось візьми! Там хоч грошей і багато, але даремно не витрачай, – дістала пачку тисячних купюр. – Це на дрібні витрати.

Олег встиг помітити, що в сейфі лежали ще пачки та не всі вони були з тисячними купюрами.

***

До осені й магазин збудували та весілля зіграли.

Пролетіла зима і настала весна.

Як бабуся Варя була рада теплому сонечку та зеленій траві. А тут нова радість, невістку до пологового будинку відвезли. Правнучка у неї має народитися.

Коли вона вдома сама залишилася, зачинила всі двері та полізла в льох. Глибокий у неї льох, просторий і є там одна дверцята потайна. Ось її відкрила господиня.

Відразу навалилися спогади початку дев’яностих.

Тоді чоловік директором найбільшої в місті бази працював, а вона там головбухом. У країні інфляція, ціни на товари зростають, чи не щомісяця переоцінка товару.

Ціни за один лише дев’яносто другий рік у двадцять п’ять разів зросли.

Гроші додому майже кожен день додому сумками носили. Чоловік перетворював їх на тверду валюту. Так років п’ять тривало.

Далі чоловік, із якимось великим начальником, приватизував базу. Ближче до двохтисячного, чоловік продав свою частку за величезні гроші, відчув, що вистачить нахабніти.

Збудували тут у селі будинок і зажили спокійним життям. Ну не зовсім спокійним. Дочка від життя у селі одразу відмовилася, мовляв, я міська.

На той час ця міська встигла вийти заміж і розлучитися. Залишили їй квартиру і, звісно, грошей. Влаштувалася та на роботу, за наказом батька. Батько суворим був.

Так батько до самої смерті й утримував свою безпутну дочку, з таким самим безпутним онуком. Потім це стало її обов’язком.

Але їй вже за вісімдесят. Зрозуміла Варвара, що в могилу з собою всі гроші не візьмеш, а їх ще скільки залишилося, а спадкоємець тільки один, недолугий онук Олежик. От і намагається тепер із нього нормальну людину зробити.

Начебто виходить. Магазин його навіть невеликий прибуток став приносити. Кому він потрібний цей прибуток? Головне, щоб усі знали, що онук великий бізнесмен.

Подивилася Варвара на весь свій скарб, важко зітхнула і стала нагору з льоху вибиратися. Останнім часом, заходячи сюди, вона щоразу наче прощалася зі своїм багатством.

Заварила свіжий чай сіла за стіл і, попиваючи з чашки ароматний напій, з нетерпінням почала чекати на повернення онука.

І ось він влетів у будинок зі щасливою усмішкою на обличчі, обійняв її:

– Бабуся, у тебе правнучка народилася!

– Як вони там? – одразу почала розпитування щаслива прабабуся.

– Все добре, зріст і вага в нормі.

– А як назвали?

– Варя, – здивовано глянув на її обличчя. – Бабуся ти, що плачеш?

– Це я від щастя онучок.

Варвара витирала сльози, а в голову лізли радісні думки:

«Може ще років зо два-три поживу на білому світі. Подивлюсь, як правнучка росте».