– Тепер ти вийдеш лише за мене! Заперечення не приймаються

Фільм закінчився. Галина не знала, навіщо дивилася надуману історію кохання між нещасною матір’ю-одиначкою та успішним бізнесменом.

Як завжди, кохання перемогло перепони та забобони, історія закінчилася хепі-ендом. Галина зітхнула і вимкнула телевізор.

У тиші, що настала, стрілки годинника ледве чутними кроками відміряли час. Майже опівночі, а Юльки нема.

Раптом поряд ожив телефон. Галина відразу схопила його, але дзвонила не дочка, а мама. Вона дзвонила рідко, соромилася турбувати та набридати. І хвиля тривоги захлеснула Галину.

– Мамо, що трапилося? – крикнула Галина.

У слухавці зашаруділо, заскреготіло, і крізь шум і скрегіт пробився голос:

– Це сусідка, тітка Валя.

– Що з мамою? – Галина навіть схопилася з дивана.

– Погано. Галь, ти б приїхала, а то не рівна година… – промовила сусідка.

– Дайте слухавку мамі, – попросила Галина, нервово ходячи по кімнаті.

– Вона… Краще приїдь… – У трубці знову почувся скрегіт.

– Так, ви не йдіть, будьте з нею, не залишайте її одну. Дайте їй валокордин або що вона приймає. І ці… пігулки від тиску. Я виїжджаю, – сказала Галина і натиснула на відбій.

Вона набрала номер Баранова. Він довго не брав слухавку, від нетерпіння Галина притупувала на місці й примовляла: «Ну дай відповідь».

– Так, – нарешті промовив він невдоволеним сонним голосом.

– Вибач, що розбудила. Мамі погано, сусідка зателефонувала. Будь ласка, відвези мене до неї, – скоромовкою видихнула Галина.

– Прямо зараз? Ти знущаєшся?

– У тебе є мама? Якби вона тобі зателефонувала серед ночі й сказала…

– Зрозумів, гаразд, чекай. – У слухавці пролунали короткі гудки.

– Ось так, – задоволено сказала Галина. – І де носить Юльку? – Вона набрала дочку, та не відповіла. – Так, зрозуміло, зависає у якомусь клубі з подругами й вимкнула звук.

Галина записала та відправила голосове повідомлення доньці, що бабусі погано і вона поїхала до неї, повернеться до ранку.

Переодяглася, стягнула волосся гумкою у хвіст, перевірила, чи є готівка в гаманці, вимкнула світло і вийшла з квартири.

Надворі було темно і прохолодно. Галина зіщулилася, пошкодувавши, що не дочекалася Баранова у квартирі.

Але тут побачила світло фар машини, що в’їжджала у двір. Як тільки вона зупинилася, Галина одразу відчинила дверцята з боку пасажирського сидіння і шмигнула всередину.

– Вибач, що зірвала тебе. Сама не знаю, що там трапилося, – пристебнувшись паском безпеки, сказала Галина.

– Куди? У Березівку? – Баранов задав навігатору напрямок. – Поспи.

– Поспиш тут. І Юльки немає вдома, на дзвінки не відповідає, – пробурчала Галина.

Баранов мовчки вів машину порожніми вулицями міста, потім виїхав на трасу. Галина дивилася на сіру дорогу, що біжить назустріч, у світлі фар, намагаючись не думати про погане.

Незабаром очі стали злипатися, і Галина прикрила повіки. Спочатку вона відчувала, як машина підстрибувала на ковбанях, а Баранов тихо лаявся, потім провалилася у тривожний сон.

…З Барановим вони знали одне одного багато років. Познайомились на вулиці. Галина проспала та запізнювалася в університет.

Хотіла перебігти дорогу на жовте світло світлофора, але її втримав якийсь хлопець. Позашляховик промайнув повз, ледь не зачепивши та обдавши Галину теплим повітрям із запахом гуми.

За секунду на протилежному боці дороги спалахнув зелений чоловічок, і Галина кинулась на зупинку. Відразу підійшла маршрутка.

– Ось бачиш, встигли, не варто було ризикувати життям, – повчально сказав хлопець за її спиною. Галина обернулася, побачила звичайного ботаніка в окулярах і відвернулася.

– В універ їдеш? А я в лікарню, – сказав він.

– Хворий чи що? – пирхнула Галина.

– У нас там заняття з хірургії. Я в медичному навчаюсь.

– Студент? – Галина розвернулася до нього, попри невдоволення інших пасажирів, уже з цікавістю подивилася на хлопця.

– В’ячеслав Баранов, – з усмішкою представився він.

– Баранов? – насмішкувато перепитала Галина, подумавши, що йому дуже підходить це прізвище.

– Здогадуюсь, про що подумала. Я звик. А як тебе звуть?

Але Галина не встигла відповісти, маршрутка загальмувала на зупинці.

– Випусти, – вимогливо попросила Галина.

Хлопець випустив її, вийшовши із маршрутки, потім знову зайшов. Двері почали зачинятися. Галина побачила розгублені очі за склом окулярів і вигукнула своє ім’я.

Вона сподівалася, що він почув. Двері зачинилися, і маршрутка від’їхала від зупинки. Весь день у Галини був гарний настрій.

Мама казала, що вона симпатична. Значить ніяка. Про гарних так і кажуть, що гарна, про негарних нічого не кажуть. А якщо не хочуть образити, то кажуть симпатичні.

Тому, мабуть, вона й не мала хлопця. Не те щоб вона страждала від цього, але все ж таки хотілося, щоб було як у всіх, – хлопець, побачення, хоч якась движуха в житті, а не тільки навчання чи походи в кіно з подругами.

Наступного ранку вона побачила Баранова на зупинці. Виявляється, вони жили поряд. Навіть в одній школі навчалися, але в різний час.

Він був на два роки старшим, а на ботаніків Галина не звертала уваги. Баранов усміхнувся їй, як старій знайомій.

– Знову в лікарню? – Запитала вона, забувши привітатись.

– Ні, в інститут. Що ввечері робиш? Завтра субота, може, в кіно сходимо?

– А що там іде? – Підійшла маршрутка.

Народу, як завжди, напхом. Тільки почали обговорювати, які кому подобаються фільми, як Галині час виходити.

– От недолугий. Краще запитав би номер телефону. Накрилося кіно, – з жалем подумала Галина, проводжаючи поглядом маршрутку, що від’їжджала.

Але в кіно вони все ж таки пішли. Увечері вона побачила його у вікно кухні, він блукав двором і вдивлявся у вікна будинків.

Ім’я його вивітрилося з голови, чи то Владислав, чи Валера. У будь-якому разі воно йому не личило. Галина звала його на прізвище.

Він не ображався. А вона одразу попередила, щоб не надумав називати її Галочкою чи Галченям. Вона цього ненавидить.

У суху погоду вони гуляли містом, а коли йшов дощ, ходили в кіно чи сиділи у кафе. На вихідні мама часто виїжджала в інше місто до бабусі.

Та після відходу діда почала здавати, але переїжджати до них відмовлялася. От і моталася мати до неї, допомагала. І Галина у такі дні запрошувала Баранова до себе.

Не сказати, що вона божеволіла від любові до нього, просто подобалося, що в неї є хлопець, що все як у всіх. З ним було легко, він багато знав.

Після літньої сесії мама відправила Галину до бабусі, за три тижні обіцяла взяти відпустку та замінити її. А Баранов поїхав із батьками в Закарпаття до родичів.

Зідзвонювалися, писали один одному. Галина повідомила, що повертається в місто, а мами не буде три тижні!

Але ж повернувся Баранов раніше мами лише на тиждень. А за місяць до нього приїхала з Закарпаття дівчина з круглим животом, про що він відразу зізнався Галині.

– Ми були всього кілька разів разом, вона мені проходу не давала. Думав, оберігається, як ти.

– Вітаю, – сказала Галина. – Ти час даремно не гаяв. І що робити збираєшся?

– Що? Родичі насіли, матір… Там маленьке селище, не одружиться з нею ніхто, якщо дізнаються, що залетіла від приїжджого, тому її й відправили сюди… Галь, стривай! – Утримав він Галину. – Та не люблю я її! Що мені робити?

– Одружуйся, – відрізала Галина.

Вона не думала, що так страждатиме і ревнуватиме. Переживала сильно. Одне втішало, що дружина Баранова була кирпата, з маленькими гострими очима на круглому обличчі.

Баранов приходив, нив, що йому погано.

– Ти дочекайся мене, чуєш? Наро.дить, через рік я розлучуся з нею, – обіцяв він.

– Ти, значить, з дружиною спатимеш, дітей з нею заводитимеш, а я мушу на тебе чекати? Я теж хочу сім’ю та дітей. І потім, я теж виходжу заміж, – випалила Галина.

– За кого? – підвівся Баранов.

– Яка тобі різниця? І не приходь більше! – Галина виштовхала Баранова і зачинила двері, а сама розплакалася.

І вона справді вийшла заміж. Викликала якось таксі, водієм виявився молодий хлопець. Познайомились.

Грошей він із неї не взяв, дочекався і привіз назад. Стали зустрічатися, потім одружилися. Баранов більше не приходив.

Жили Галина із чоловіком паралельними життями. Він часто працював ночами, а вдень спав. Спочатку її це влаштовувало, а потім почало дратувати.

Вона народ.ила, але він зовсім не брав участь у житті сім’ї та дитини. Проживши шість років, вони без скандалу розлучилися.

Ще до весілля мати поїхала до бабусі. Та зламала шийку стегна і не могла обходитися без сторонньої допомоги. Мати знайшла роботу та так і залишилася там навіть, як бабусі не стало. Не хотіла заважати молодим.

Через якийсь час після розлучення знову у житті Галини виник Баранов. Приходив, казав, що кохає.

– Чому ж не розлучився, раз кохаєш? – підколювала його Галина.

– Вона ж і дочку відвезе, – виправдовувався Баранов.

Галина довго не підпускала його до себе, а потім здалася. Він йшов, а Галина ковтала гіркі сльози образи та жалю до себе. Щоразу обіцяла собі, що не пустить його більше, але він приходив, і вона впускала його.

Коханцям було роздолля, тільки коли дружина виїжджала до родичів. Баранов змужнів, уже не був схожий на ботаніка, скоріше, на професора. Відгодувала дружина його наваристими борщами та салом.

– Дивись, відгодує тебе, як кнура, і пустить на сало, – гірко жартувала Галина. – Чого вона так часто до рідних їздить? Може, є в неї місцевий гарний хлопець? Дивись, лишиться там.

– Я був би тільки радий. Ти б вийшла за мене?

– Ще чого! У мене вже є наречений, – мстила Галина Баранову, а він темнів обличчям від ревнощів і допитувався, хто він.

Якось дружина справді не повернулася. Зателефонувала, що залишиться вдома, що всі її родичі місцеві, вона там почувається потрібною. А в місті вона чужа.

Баранов не став прикидатись і вмовляти її повернутися. Жаль було лише доньку. З цією новиною він і прибіг до Галини.

– Я довго чекала, тепер і ти на мене почекай. Ось видам заміж дочку, тоді й поговоримо, – заявила вона.

Так і тяглися їхні стосунки. Не зрозуміти, ким вони були один одному, – чи то друзями, чи то коханцями, чи то чоловіком та дружиною, які не відбулися…

Галина прокинулася, коли Баранов в’їхав у місто, і машина почала підстрибувати на вибоїнах. У вікнах квартири горіло світло.

Він дістав із багажника сумку. Галині стало соромно. Він подумав, що можуть бути потрібні ліки, уколи, а Галина про це не здогадалася.

– В лікарню їй треба. Зараз зроблю пару уколів, почекаємо трохи та поїдемо до мене в лікарню. Так, Алло Борисівно? – Він підморгнув матері Галини.

Їй після уколів стало краще, дихалося вільніше.

– Ви розписалися? Галина потайлива, нічого не розповідає мені, – поскаржилася вона Баранову.
Той кивнув, зробивши знак Галині мовчати.

У лікарні мама називала Баранова не інакше, як зятем. Галина приходила до матері щодня, бачила, як Баранова поважають колеги та люблять пацієнти. Зовсім іншими очима глянула на нього. За два тижні матір виписали, Галина привезла її до себе.

– Бабуся поживе в нас, нічого? Потім відвеземо до себе, – попередила вона дочку.

– Нічого. А я тоді поживу у Дмитра. Чого я тут заважатиму? – Заявила Юля.

– Як це у Дмитра? Це непристойно, – обурилася Галина.

– Дуже навіть пристойно. Ми все одно скоро одружимося. І взагалі, я в положенні, – видала дочка.

– Як? – ахнула Галина і впала на диван. – А інститут?

– Не кину, не хвилюйся. Батько Дмитра обіцяв нам квартиру подарувати. Мама не працює, допоможе з дитиною, – безтурботно розповідала дочка.

– Ви вже все вирішили, про все домовилися, а я дізнаюся про це остання? – образилась Галина.

А ввечері прийшов Баранов.

– Ти що? Мама ж у мене, – зашикала в передпокої на нього Галина.

– Ми ж одружені, забула? Як ти поясниш, що ми не живемо разом? Мамі категорично не можна хвилювати, – схитрив Баранов.

Що робити? Галина змирилася. Вперше вони засинали разом, уранці Галина готувала йому сніданок, увечері чекала з роботи. Нормальне сімейне життя, а не зустрічі уривками.

Мама почувала себе добре, рвалася додому.

– Пора мені, я зажилася у вас, – говорила вона. – Зять мене добре підлікував.

– Правильно. В будинку й стіни допомагають. А ми приїдемо до вас на травневі свята, – пообіцяв Баранов.

Вони з Галиною відвезли маму, лишилися там до вечора. Галина прибралась у квартирі, приготувала обід. Втомившись за день, в машині вона відразу заснула.

– Прокидайся, приїхали, – розбудив її Баранов біля будинку. – Кави дуже хочеться.

– Хіба ти не поїдеш до себе? Мама ж поїхала, не треба більше вдавати, що ми одружені, – сказала Галина, коли Баранов вийшов з машини та ввімкнув сигналізацію.

– А я й не вдавався. Чи я більше тобі не потрібний? Тільки не кажи, що ти знову збираєшся заміж. Тепер ти вийдеш лише за мене! Заперечення не приймаються.

Заперечень у Галини не було. Насправді вона боялася, що він справді поїде до себе. Баранов підійшов, обійняв її й потерся щокою об її маківку.

– Ходімо, на вулиці прохолодно. – І вони разом увійшли до під’їзду, щоб більше не розлучатися.

– Давно настав час. Бо шифрувалися, як шпигуни. Може, два весілля разом зіграємо? – Запропонувала Юля, коли дізналася про матір і Баранова.

– Жодного весілля! – квапливо заперечила Галина. – Це молодим весілля потрібне, а нам уже пізно. Розпишемося і все.

– Сподіваюся, хоч візьмеш моє прізвище? – Запитав Баранов.

– Щоб мене Вівцею дражнили? Прізвище міняти не буду! – твердо заявила Галина.

– Добре, – легко погодився Баранов. – Аби бути разом.

Кохання буває різне. Буває, люди зустрілися і живуть разом усе життя. Буває, одружуються, зраджують один одному, розлучаються.

А буває, що проносять любов через все життя, навіть, якщо не відразу знаходять одне одного.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!