Тепер у нього була мета. Йому потрібен був ДНК-тест. Але як?

У той день, коли не стало моєї Олени, лікарі сказали мені: «У вас залишився син, але він хворий». І я повірив. Шість років я жив тільки заради нього, мого тихого, слабого хлопчика Михайла. Я був готовий на все, щоб він жив. Але я не був готовий до того, що одного разу зустріну в парку іншу дитину — його точну копію, але повну здоров’я. Ця зустріч не просто перевернула моє життя. Вона змусила мене повернутися в той страшний день у пологовому будинку й зрозуміти, який жахливий злочин було там скоєно.

***

Шість років тому життя Дмитра Краснова було схоже на ідеально зібрану мозаїку. Улюблена робота — він був талановитим реставратором меблів. Затишна квартира з видом на старий київський дворик. І головний скарб — його Олена, дружина, з якою вони були разом зі студентської лави. Вони чекали сина і вже придумали йому ім’я — Михайло.

Той березневий день почався з яскравого сонця та її усмішки. Поїздка за місто мала стати останньою їхньою пригодою «удвох».

Вона і стала останньою. На слизькій від підталого снігу трасі зустрічний автомобіль, утративши керування, вилетів на їхню смугу. Дмитро пам’ятає лише скрегіт металу, пронизливий вереск гальм і останній, зляканий подих Олени. Отямився він уже в лікарні. Переломи, струс, але головне — порожнеча в грудях, холодна й бездонна. Олени більше не було.

«Вашого сина вдалося врятувати. Він у реанімації, народився недоношеним, стан тяжкий», — повідомив йому лікар зі стомленим обличчям. Ця новина стала тонкою ниточкою, за яку Дмитро вчепився, щоб не потонути в океані горя. У нього залишився Михайло, частинка Олени, їхнє продовження.

Два тижні він провів біля дверей реанімації. Нарешті, його пустили до сина. Крихітне тільце, обплутане дротами, у скляному боксі. Дмитро притискав долоню до холодного скла й шепотів: «Тримайся, синку, я з тобою. Ми впораємося».

Перед випискою його викликав до себе завідувач відділення, сивочолий професор із пронизливим поглядом. «Дмитре Андрійовичу, у мене для вас непрості новини, — почав він. — У вашого сина виявлена вроджена вада серця легкого ступеня — невеликий дефект міжшлуночкової перегородки. Здебільшого такі дефекти закриваються самі в перший рік життя, але у вашого сина він ускладнений.

Йому буде потрібне постійне спостереження в кардіолога, підтримувальна терапія й, можливо, у майбутньому операція. Діти з таким станом швидко втомлюються, схильні до частих застуд. Вам потрібно бути дуже уважним до його здоров’я».

Світ Дмитра не зруйнувався, але вкрився тріщинами тривоги. Йому віддали сина й пачку паперів із діагнозом, який звучав як довічне зобов’язання. Він ніс крихітний згорток додому, у квартиру, де все ще пахло парфумами Олени. Він боротиметься за здоров’я свого сина.

Він продав машину, почав працювати вдома, перетворивши своє життя на безперервний марафон із догляду за Михайлом. Безсонні ночі, консультації в кардіологів, які лише говорили «спостерігаємо», спеціальний щадний режим, захист від будь-якої інфекції. Він жив тільки заради цієї маленької, тендітної людини, у якій бачив очі своєї Олени.

***

Минуло шість років. Усупереч очікуванням лікарів, дефект у серці Михайла не закрився. Він ріс слабкою дитиною, яка не могла бігати з однолітками й швидко втомлювалася від активних ігор. Будь-яка застуда загрожувала ускладненнями.

Але він був неймовірно ласкавим і розумним хлопчиком. Він годинами міг сидіти поруч із батьком, спостерігаючи, як той працює, і його серйозний, уважний погляд був для Дмитра дорожчий за всі скарби світу. Кожен прожитий Михайлом рік вони відзначали як велику перемогу.

Того вересневого дня в їхньому районі влаштували велике свято — день міста. Дмитро довго сумнівався, чи варто вести туди Михайла, але хлопчик так просився подивитися на повітряні кулі.

Вони сиділи на лавці в парку, Михайло із захватом дивився на різнокольорові кулі, що ширяли в небі. У якийсь момент хлопчик показав пальцем у бік дитячого майданчика. «Дивися, як він бігає!»

Дмитро повернув голову і завмер. По майданчику, заливаючись щасливим сміхом, гасав хлопчик років шести. Він був повною протилежністю Михайла — міцний, рум’яний, енергія била з нього ключем. Але не це вразило Дмитра.

Обличчя. Це було обличчя його сина. Та сама форма очей, той самий вигин брів, та сама родимка над верхньою губою. Це був його Михайло, але здоровий, сильний, такий, яким він бачив його у своїх найсміливіших мріях.

Дмитро відчув, як серце пропустило удар. Галюцинація. Він заплющив очі, потряс головою. Відкрив очі — хлопчик нікуди не зник. Він підбіг до молодої жінки, що сиділа неподалік.

Дмитро, сам не розуміючи, що робить, підвівся і, взявши Михайла за руку, пішов до них.

«Вибачте, — звернувся він до жінки. — У вас… у вас дуже гарний син. Разюче схожий на мого».

Жінка, симпатична блондинка зі стомленими очима, здивовано подивилася на нього, потім на його сина, потім знову на свого. «І справді… Як близнюки. Мене Ганна звуть, а це Костик».

«Дмитро. А це Михайло».

Костик із цікавістю розглядав Михайла. «Привіт! А чому ти такий сумний? Ходімо на гірку!»

Михайло, який зазвичай соромився, сховався за батька.

«Він у мене не дуже любить гучні ігри, швидко втомлюється», — із болем у голосі пояснив Дмитро.

«А, зрозуміло», — просто відповів Костик і знову побіг гратися.

Дмитро ще кілька хвилин постояв, не в силах відвести погляд від цього неймовірного двійника, а потім повів Михайла додому. Усю дорогу він мовчав. Збіг? Але такий точний, до найдрібнішої родимки? У його душі заворушився тривожний, болісний сумнів.

***

Та зустріч у парку перевернула світ Дмитра. Він не міг спати, не міг працювати. Образ здорового, усміхненого хлопчика, як дві краплі води схожого на його сина, стояв перед очима.

Він почав шукати нову зустріч і через тиждень знову побачив їх у парку.

Хлопчики потоваришували. Дмитро, спостерігаючи за ними, відчував, як усередині все стискається. Вони були як відображення в кривих дзеркалах: один — яскравий і живий, інший — його бліда, тендітна тінь.

Розговорившись із Ганною, він обережно спробував з’ясувати щось про Костика.

«Та вже, енергії на трьох вистачить, — зітхнула Ганна. — Я його сама виховую, іноді з ніг валюся».

«Вибачте за нетактовність… А батько?..»

Ганна на мить спохмурніла. «Костик — прийомний. Я усиновила його шість років тому. Він був… підкидьком. Його залишили в пологовому будинку».

Серце Дмитра шугонуло у прірву. Підкидьок. У пологовому будинку. Шість років тому. Усе сходилося з лякаючою точністю.

«У якому пологовому будинку, якщо не секрет?» — запитав він.

«У сімнадцятому. А що?»

У сімнадцятому. Там само, де народився Михайло. По спині Дмитра пробіг крижаний холод.

Тепер у нього була мета. Йому потрібен був ДНК-тест. Але як?

Він став частіше «випадково» зустрічатися з ними. Одного разу Ганна запросила їх у гості. Це був його шанс. Граючись, Костик спіткнувся й сильно розбив ніс. Хлинула кров.

Ганна кинулася до сина з аптечкою, Дмитро — допомагати. Він забіг у ванну по вату й непомітно сунув у кишеню серветку, якою Ганна вже встигла промокнути кров з обличчя хлопчика.

Ідучи, він стискав у кишені безцінну серветку. Наступного дня він знайшов приватну лабораторію і відправив зразок. Два тижні очікування перетворилися для нього на вічність.

***

Ці два тижні були тортурами. Дзвінок пролунав у вівторок вдень.

«Алло, Дмитре Андрійовичу Краснов?»

«Так».

«Вас турбують із лабораторії «ГеноТест». Ваші результати готові».

«Скажіть… скажіть зараз. Будь ласка».

Пауза.

«Імовірність батьківства становить 99,999 відсотка».

Телефон випав із його руки. Дмитро опустився на підлогу. Значить, правда. Костик — його син. Його здоровий, сильний син, якого в нього вкрали. А Михайло… Хто тоді Михайло?

Гнів, радість, біль, лють — усе змішалося. Його обдурили. Йому підмінили дітей.

Першим поривом було кинутися до Ганни, забрати свого сина. Але він змусив себе зупинитися. Ганна теж жертва.

Він зателефонував їй і попросив про зустріч без дітей.

Вони сиділи на лавці.

«Дмитре, що сталося?»

Він мовчки простягнув їй роздруківку результатів тесту.

Вона пробігла очима. «Що це? Я не розумію…»

«Це ДНК-тест, — глухо сказав Дмитро. — Він доводить, що Костик — мій син».

Ганна розсміялася. «Дмитре, це якась помилка. Я всиновила Костика. Є документи. Його мати відмовилася від нього».

«Його не мати відмовилася, Ганю! Його в мене вкрали! — закричав він. — У тому самому пологовому будинку! Тобі віддали мого здорового сина, а мені… мені віддали чужу хвору дитину і сказали, що в нього вада серця!»

До Ганни почав доходити весь жах його слів. Її обличчя стало білим як полотно.

«Ні… ні, цього не може бути… Мені сказали, що його знайшли у «вікні життя».

Вона дивилася на нього розширеними від жаху очима.

«Що ж нам тепер робити?» — нарешті прошепотіла Ганна.

«Шукати правду, — твердо відповів Дмитро. — Я знайду тих, хто це зробив. І вони за все відповідатимуть».

***

Вони найняли приватного детектива, колишнього слідчого Ігоря Борисовича.

«Справа брудна і стара, — сказав він. — Але зачіпок кілька є. Перше — діагноз Михайла. Вада серця — це об’єктивна реальність, її не підробиш. Отже, Михайло — реально хвора дитина. Друге — «вікно життя» у пологовому будинку №17. Звідки там взявся абсолютно здоровий, але точнісінько схожий на Михайла хлопчик?»

Робота закипіла. За три тижні детектив з’ясував, що завідувач відділення, професор, звільнився й виїхав із країни. Але залишилася його права рука — лікарка-неонатолог. Її вдалося знайти, і під тиском доказів вона погодилася говорити.

Її розповідь була шокуючою.

«Тієї ночі в Краснової народилася двійня, — пошепки розповідала жінка. — Однояйцеві близнюки. Один був абсолютно здоровий, у другого — вада серця. Професору тоді терміново потрібні були величезні гроші… і він продав здорову дитину бездітній парі, яка готова була платити.

Вони оформили все через фіктивне «вікно життя». А батькові, Краснову, просто сказали, що в нього народився один син, і віддали йому того, що був із вадою. Ніхто нічого не запідозрив. Хто перевірятиме слова професора в такій трагічній ситуації?»

Картина прояснювалася, і від її жахливості в Дмитра темніло в очах. Його сина просто продали. Одного вкрали, а другого залишили йому як утіху й довічний тягар.

Дмитро нетерпляче дивився на детектива. «Так що там із покупцями? Ви їх знайшли?»

Ігор Борисович похитав головою. «Знайти-то знайшли, та користі мало. У них там свій форс-мажор стався. Доки тривала вся ця метушня з документами для фіктивного усиновлення, чоловік, який усе це оплачував, раптово помер від інфаркту».

«А дитина? Костик був у них?» — із завмиранням серця запитала Ганна.

«Ні, до цього не дійшло, — відповів детектив. — Костик увесь цей час був у будинку маляти. А вдова, як тільки чоловіка поховала, зрозуміла, що сама вона цю справу не витягне, і просто «злилася». Перестала виходити на зв’язок, змінила всі телефони й зникла.

Процес усиновлення заглох на півдорозі. У підсумку ваш хлопчик, який у них значився «зарезервованим», знову став звичайним сиротою і потрапив у загальну базу. А там його вже й помітила Ганя».

«Цього достатньо для порушення кримінальної справи за статтею «Торгівля людьми» та «Викрадення», — сказав Ігор Борисович. — Готуйтеся, Дмитре Андрійовичу. Буде важко».

***

Було порушено кримінальну справу. Почалися допити, очні ставки, скандал просочився в пресу. Професора оголосили в міжнародний розшук.

Для Дмитра й Ганни цей час став пеклом. Органи опіки почали свою перевірку. І Костик, і Михайло опинилися в центрі цього урагану.

Дмитро розривався на частини. Він дивився на Костика — свого здорового, вкраденого сина. Але потім він приходив додому, і його зустрічав тихий Михайло, який теж був його рідним сином, його плоттю і кров’ю, за якого він боровся шість років.

Ганна боялася втратити Костика, єдину рідну для неї людину.

Суд був закритим. На одному із засідань, коли всі сторони вже висловилися, Дмитро попросив слова. Він підвівся, високий, худий, з запалими від безсонних ночей очима, й обвів поглядом присутніх. Його голос спочатку був тихим, але з кожним словом міцнів.

«Ваша честь, — почав він. — Шість років тому в один день я втратив дружину і, як я думав, знайшов сина. Мені віддали маленький згорток і сказали: «Борися за нього». І я боровся. Я віддав йому всього себе. Я люблю цього тендітного, хворого хлопчика так, як тільки може любити батько. Він — мій син. Михайло — це моє життя.

А потім, через шість років, я випадково зустрів іншого хлопчика. Здорового, сильного, щасливого. І побачив у ньому своє обличчя, обличчя моєї покійної дружини, обличчя мого Михайла. Сьогодні я знаю правду. Я знаю, що тієї ночі в мене народилося двоє синів-близнюків. І я знаю, що в мене вкрали не просто дитину.

У мене вкрали перші кроки й перше слово мого здорового сина. У нього вкрали батька. У Михайла, мого хворого хлопчика, вкрали щось іще цінніше — у нього вкрали брата. Брата-близнюка, який міг би стати його захистом, його опорою, його найкращим другом. Того, хто міг би тягнути його за собою в іграх, вчити говорити, допомагати боротися з хворобою.

Вони розлучили двох братів. Одного прирекли на життя, сповнене боротьби та болю, а другого — на сирітство в казенному будинку. Я не прошу про поблажливість для винних. Я прошу про справедливість для моїх дітей.

Я хочу повернути Костика не тільки собі. Я хочу повернути брата Михайлові. Вони обидва — мої діти. І вони мають право рости разом, як їм і було призначено від народження. У них украли шість років. Я прошу вас, ваша честь, не дати їм украсти й усе життя, що залишилося».

Дмитро закінчив і сів. У залі стояла дзвінка тиша, порушувана лише тихими схлипуваннями Ганни.

***

Суд виніс суворий вирок. Професора, який на той час був екстрадований на батьківщину, засудили до реального терміну ув’язнення.

Але головним було рішення щодо дітей. Суд, взявши до уваги висновок психологів і позицію Дмитра, ухвалив: обидва хлопчики, рідні брати-близнюки Костянтин і Михайло Краснови, передаються на виховання їхньому батькові, Дмитру Андрійовичу Краснову.

Дмитро отримав усе, за що боровся. Він повернув свого вкраденого сина. Але його перемога була гіркою. Поруч із ним беззвучно ридала Ганна. Вона втратила сина.

Увечері після суду він приїхав до неї.

«Ганю…»

«Забирай його, — тихо сказала вона. — Рішення суду… є рішення суду».

«Я не по це приїхав. Я приїхав сказати, що ти потрібна йому. Він любить тебе. Ти його мама. Я не хочу віднімати в сина матір, а в тебе — сина».

Він розповів їй свій план. Він купить великий будинок за містом, де вистачить місця всім.

«Я хочу, щоб ти була частиною їхнього життя, Ганю. Завжди. Я хочу, щоб у них було якомога більше любові».

Ганна підняла на нього заплакані очі, в яких блиснула надія.

Минув рік. Вони жили у великому світлому будинку під Києвом. Костик і Михайло росли разом. Операція на серці, яку Михайлові зробили за квотою в одному з провідних медичних центрів країни, пройшла успішно, і тепер він міг майже не відставати від брата в іграх.

Ганна стала невід’ємною частиною їхнього життя. Вони не були парою. Вони були сім’єю. Неідеальною, зібраною з уламків трагедії, але скріпленою спільним болем і величезною любов’ю до двох хлопчиків.

Одного вечора вони сиділи на веранді.

«Знаєш, — сказала Ганна, — я іноді думаю, що якби не вся ця жахлива історія, ми б ніколи не зустрілися».

«Так, — відповів Дмитро, — життя дивна штука. Воно забирає в тебе все, а потім дає щось натомість. Не те, на що ти чекав. Але, можливо, саме те, що тобі було потрібно».

Він подивився на світло у вікнах дитячих кімнат. Там спали його сини. Його щастя було неповним, зі шрамами від втрат. Але воно було справжнім. Вистражданим. І від цього — ще ціннішим.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.