Настали однакові зимові дні. Горобець продовжував ласувати кормом, і Мірта не протестувала. Він був єдиним, хто нагадував їй, що вона не зовсім одна.
– Оксано! Та в мене знову штани всі в шерсті від цієї кішки! Це вже неможливо терпіти! Вживай хоч якісь заходи! — роздратовано бурчав Дмитро, збираючись на роботу.
Мірта шмигнула у своє укриття, знаючи з досвіду: вранці господар — не той, до кого варто підходити. Від нього можна було запросто отримати копняка.
Пів року тому її забрали із сім’ї, де вона росла з матір’ю-кішкою, і принесли до цього будинку. Маленькій і пухнастій, їй хотілося тепла та турботи, які вона знаходила тільки у господині.
А ось її чоловік із самого початку був проти. Мірта відразу зрозуміла: триматися від нього краще якомога далі.
Оксана терпляче вислуховувала бурчання чоловіка і тільки кивала, обіцяючи все виправити. І варто було за Дмитром зачини двері, Мірта вилазила зі схованки і йшла до своєї рятівниці.
— Не ображайся на Діму, він взагалі добрий, просто не звик до тварин, — тихо шепотіла Оксана, гладячи на кішку. — А я люблю тебе. Повір, він згодом звикне…
Але час минав, а Діма ставав усе більш роздратованим. Мірта раділа відрядженням господаря — тоді наставали спокійні дні.
Оксана дбала про неї, пригощала ласощами та дарувала ласку. Все б нічого, але якось Дмитро заявив: або шерсть у будинку зникає, або кішка.
Увечері приїхала молода жінка з лагідними руками. Спочатку Мірта прийняла її за нову подружку. Але невдовзі лапки опинилися в липкій стрічці, на голову натягли неприємний комір, і почалася стрижка.
Пухнаста шерсть зникла під машинкою. Мірта нявкала, чинила опір, але марно. Ображено забившись у свій будиночок, вона докірливо дивилася на господиню: хіба так чинять?
Вдень вона чекала в укритті, виходячи лише вночі. Оксана погладжувала її і казала:
— Мірточко, ти моя гарна… На вихідні поїдемо на дачу — тобі там сподобається. Стільки простору!
І вона не обдурила. Дача стала для Мірти справжнім відкриттям.
Вона із захопленням досліджувала зелену траву і ганялася за кошенятами. Особливо її радував горобець — веселий, спритний, з характером. Вона підстерігала його, але той щоразу вислизав. Він ніби дражнив її своїми маневрами.
— Я ж знала, що ти оціниш це місце, — з усмішкою говорила Оксана, спостерігаючи за грою своєї улюблениці.
Але дачні будні були чудові лише до приїзду Дмитра. Коли він з’являвся, Мірті забороняли заходити до будинку — її залишали в альтанці. Там був теплий плед, а укриття захищало від негоди. Сам господар був непохитний:
– Літо ж. Нічого з нею не станеться!
Кішка не сумувала. Теплі ночі були сповнені звуків і запахів, які манили до полювання. Вона приносила трофеї до дверей дачі — і відразу чула роздратоване бурчання Дмитра.
Одного разу в огорожу заліз незнайомий кіт. Мірта вигнала його з гучним шипінням. Оксана злякалася:
— Та це просто котик, Мірточко…
Але зухвалець повернувся в суботу вранці. І знову його вигнали. Дмитро, помітивши метушню, жбурнув у кішку капці і прикрикнув:
— Забирайся звідси!
Мірта ображено шмигнула в альтанку. Вона не розуміла, навіщо ця людина псує їх спокій? Їм з Оксаною і без нього добре.
Поруч зацвірінькав горобець, ніби нагадуючи: «Настав час грати!». Мірта вискочила з укриття і помчала за ним.
Вони продовжували свої наздоганяння, хованки та хитрощі. Але в цей день їхню веселу гру перервало виття сирени.
До Мірти підкралося тривожне передчуття. Вона побачила людей у формі, ноші, машину. Господиню винесли непритомну, її рука звисала. Мірта завмерла.
Коли все стихло, і машина з сиреною поїхала, вона підійшла до порога, вловлюючи рідний запах. З цього дня все змінилося.
Вона їла залишки корму і полювала. З настанням холодів все стало складніше. Мірта спала в альтанці, кутаючись у плед, наповнений запахом господині.
У листопаді Дмитро приїхав. Він привіз будиночок кішки, лоток та рештки сухого корму. Не промовивши жодного слова, кинув:
– Дивись, тепер, як хочеш. Мені не до тебе. Оксана у лікарні, і мені є чим зайнятися.
Він поїхав, не озирнувшись. Мірта залишилася одна. Лише горобець цвірінькав, поділяючи її самотність. Кішка вже не грала – просто мовчала.
Сніжні дні тяглися один за одним. Мірта навчилася слухати сніг — там, під ним, жили миші. Вона полювала, щоб вижити. Іноді – без успіху. Вона танула, худла, але не здавалася.
Якось у ясний день, вона вийшла на ґанок погрітися. Прислухалася, помітила шарудіння і пішла на звук. Біля ганку щось рухалося. Вона зібралася з силами і стрибнула.
— Ось документи та ключі від дільниці, — Дмитро простяг папку новому власникові, Богданові. — Там… може, кішка залишилася.
– Кішка? — здивувався Богдан. — Ви ж казали, що взимку дорогу сюди не чистять…
— Я востаннє був у листопаді. Тепер це ваша дача – вирішуйте самі, що з нею робити.
Богдан остовпів. Він дивився на ключі, важко дихаючи. Як це? Залишити живу істоту в снігу.
Родина Богдана давно мріяла про дачу. Угода пройшла швидко, ділянка була недорогою — гроші потрібні були Дмитру на лікування дружини. Але новина про кішку перевернула все.
Богдан відправився на пошуки.
Серце щеміло. Він згадував кота, що недавно пішов з життя, Сімбу, якого підібрав ще підлітком. Ліка, його дружина, тяжко переживала втрату. Він не хотів допустити ще однієї трагедії. Аби не пізно!
Він дістався занедбаних дач. Слідів ніяких. Тільки горобець раптово з’явився і повів його — від ділянки до ділянки, доки приземлився біля хвіртки з номером 23.
— Дякую, друже,— шепнув Богдан, пробираючись крізь кучугури до будинку.
Він зупинився біля дверей і покликав:
— Гей киця… Ти тут?
Горобець опустився на край даху альтанки, голосно зацвірінчав, наче кликаючи людину. Богдан насторожився, глянув у бік птаха і зробив крок до укриття.
Двері в альтанку виявилися трохи відкриті. У снігу біля ґанку вгадувалися слабкі сліди, а поряд видніли останки гризуна — знак боротьби за виживання.
Богдан потяг на себе двері та обережно зазирнув усередину. На підлозі валявся розірваний пакет корму, біля стіни стояла подряпана кігтедралка, поряд — знайомий за описом будиночок. На табличці значилося ім’я:
— Мірта… — тихо промовив він.
Слідом за ним в альтанку влетів горобець, сів на лаву поруч із пледом і відчайдушно цвірінькав, наче благаючи:
“Швидше! Вона тут!” Птах не відступав — ніби розумів, наскільки важливими були ці секунди.
Обійшовши стіл, Богдан помітив під пледом ледь помітні вушка. Він затамував подих, опустився на коліна та обережно відкинув край.
Під тканиною — виснажене, ледь живе тільце. Мірта лежала, майже зливаючись із пледом, без руху. Шкіра туго обтягувала кістки, наче в ній не залишилося сил навіть кліпнути.
Стиснувши зуби від злості на людську байдужість, Богдан обережно торкнувся шерсті між її вух. Гладив мовчки, перепрошуючи за все, що з нею сталося.
Але раптом легкий рух. Мірта розплющила очі та подивилася на нього. Слабкий, але усвідомлений погляд. Він не помилився – вона жива.
— Ти дочекалася… Розумничка, мала! – прошепотів Богдан, загортаючи її в плед, взяв її на руки. – Все, тепер буде тепло. Лише будинок та я поряд.
Під натхненне цвірінькання горобця він виніс кішку на вулицю, притиснув до грудей, застебнув куртку, щоб зігріти своїм тілом. У відповідь — майже нечутне муркотіння. Він навіть не зрозумів, як у неї вистачило на це сили.
Птах не відставав, супроводжуючи його до самої машини. Поки він акуратно поклав Мірту на переднє сидіння, горобець кружляв у повітрі, наче проводжаючи.
— Дякую тобі, друже, — усміхнувся Богдан, дістаючи пакетик із насінням із бардачка. – Це тобі.
Висипавши дрібку на втоптаний сніг, він спостерігав, як горобець одразу прийняв подарунок, і тільки після цього сів за кермо.
У ветеринарній клініці кішці надали термінову допомогу. Її залишили під крапельницями та обігрівачами.
Богдан відвідував її щодня, не втрачаючи нагоди запитати про стан. За тиждень лікар дозволив забрати Мірту додому.
Коли він розповів дружині, Ліка не змогла стримати сліз. І поїхати за Міртою до клініки сама.
З того часу Мірта особливо тяглася саме до Богдана. Вона зустрічала його біля дверей, приходила, коли він кликав, і засинала тільки поруч.
Коли він затримувався, вона терпляче чекала на нього, згорнувшись біля порога, ніби не могла розслабитися, поки він не повернеться.
Ліку зворушувала ця прихильність. У її очах сльози, у серці подяка долі за те, що саме вони стали для Мірти її новою родиною.
Пройшов березень, за ним – квітень. У травні вся родина вирушила на дачу. Ліка хвилювалася: раптом у Мірти знову прокинеться тривога? Але дарма.
На дачі на них чекала та сама пташка. Горобець з’явився відразу, і кішка одразу ожила. Весело переслідувала його, як раніше, з азартом ганяючись по галявинці.
— У неї тут, мабуть, є старий знайомий, — усміхнулася Ліка.
— Він мені тоді й допоміг її знайти,— підтвердив Богдан, дістаючи з машини дерев’яну годівницю. Він зробив її спеціально для цього крихітного рятівника.
— Уявляєш, дзвонила колишня господиня Мірти, — додав він. – Сказала, що Діма їй набрехав, ніби кішка живе у знайомих. Тепер вона іноді хоче дізнаватись, як справи у кішки.
Ліка кивнула. Дивилася, як Мірта грає, як щиро вона радіє кожній хвилині, і в її очах сяяло щастя.
Кішка бігала по траві, не відриваючи погляду від Богдана. Він був її людиною. Той, хто прийшов у найважчий момент. Хто не злякався снігу та відстані. Хто став сім’єю.
Тепер у її житті були лише добрі руки, теплий дім та кохання. І жодної грубості. Мірта знала: вона вдома. І це назавжди.
- Агов, Танько, знову тобі мати сукню зі своєї старої перешила? – Коли вже тобі…
Сергій Єгорович з ранку був у передчутті свята. Вчора приїхала дочка з родиною, на своїй…
- Ви повинні нам допомагати! Ми вас виховали! - Кричала мати й била з усієї…
Довго не було дітей у Федора та Марії. Були вони у різних спеціалістів – ті…
З Павлом Ірина познайомилася у компанії спільних друзів. Хлопець був не дуже красивий. Такий невисокий…
Юлія вимкнула комп’ютер і потягнулася. День видався важкий — презентація для клієнта затягнулася, потім нарада,…