– Тепер ви зрозуміли, чому я його вигнала? – Запитала Ніна свекруху

Голос чоловіка, який з кимось розмовляв телефоном на кухні, був тихим і змовницьким. Ніна і не збиралася підслуховувати.

Вона пішла за ліками для хворої внучки й раптом почула, як Ігор сказав таке, від чого волосся у неї на голові стало дибки.

– Та я розлучуся з нею незабаром,- казав він, – треба лише час вибрати.

– А квартира? – Запитав жіночий голос.

– Квартира материна, значить, моя, – впевнено відповів Ігор. – Нінка піде, а мати… Ну, а що мати? Матір ми з тобою влаштуємо. Ну, в будинок для літніх людей, чи ще кудись. Ти ж не зобов’язана за нею горщики носити!

Ніна заплющила очі, посміхнулася, постояла трохи та повернулася до онуки. Вона лягла поруч і до ранку лежала, роздумуючи, як краще зробити, сказати чоловікові одразу чи потім, коли настане час.

З Ігорем вона прожила понад чверть століття. Познайомилися, коли вона тільки-но почала працювати в поліклініці. Він здався їй спокійним та надійним.

Свекруха, Тамара Павлівна, прийняла невістку сухо, без захвату. Ніна намагалася. Готувала, прасувала Ігореві сорочки так, як вчила свекруху, з вивороту, з лиця, та ще раз комір окремо.

Мовчала, коли свекруха за вечерею впускала, що Ігор при ній «якось побляк», терпіла, коли чоловік не заступався за неї, коли він став приходити додому після опівночі.

А потім Тамару Павлівну підкосила хвороба, і старенька, горда та жорстка, раптом стала тендітною та залежною.

Ніна мила її, годувала з ложечки та стежила за тим, щоб не було пролежнів. Ігор заходив у кімнату матері, стояв з хвилину, говорив якусь підбадьорливу банальність і йшов.

А Ніна залишалася. Ну, а що ще їй залишалося робити?

З квартирою випадково вийшло. Давно ще, коли Ігор наробив боргів, Тамара Павлівна покликала Ніну на кухню і сказала, дивлячись убік:

– Вирішила переписати квартиру на тебе. Не хочу, щоб цей недолугий її спустив.

Ніна замахала руками й почала відмовлятися, але Тамара Павлівна сказала, як відрізала:

– Не сперечайся! Як я вирішила, так і буде.

До нотаріуса вони поїхали вдвох, а Ігор так і не впізнав.

Вранці після тієї пам’ятної ночі Ніна піднялася засвітло. Зварила кашу внучці, заварила свекрусі трав’яний чай, залишила Ігореві яєчню на сковороді й пішла на роботу. Свою справу вона робила на автоматі та все обмірковувала ту страшну нічну розмову.

– Цікаво, чи я її знаю? – Знову міркувала вона. – І скільки це вже триває?

Вони з Ігорем уже років сім жили просто, як сусіди. У обідню перерву Ніна зателефонувала доньці.

Катя жила на іншому кінці міста, працювала, виховувала доньку без чоловіка і за будь-якої нагоди підкидала її матері. Ось і зараз вона поїхала на пару тижнів по роботі, а Дашу привезла бабусі.

Обох батьків Катя любила однаково, але в критичних ситуаціях більше схилялася у бік матері. Коли Ніна розповіла дочці про почуте, вона довго мовчала.

– А ти… точно саме це чула? – нарешті обережно спитала вона.

– Точно.

– Ех, от якби запис був…

– Буде запис, – упевнено сказала Ніна.

Як з’ясувалося, Ігор розмовляв зі своєю дамою серця практично щоночі. І при кожній розмові у них виринало «квартирне питання».

– Я записала другу розмову, – сказала Ніна дочці телефоном, коли вони знову зідзвонилися. – Там все: і про мене, і про бабусю, і про інтернат.

На тому кінці дроту стало тихо. Потім Катя зітхнула так важко, ніби її груди були в лещатах.

– Я приїду за кілька днів. Не роби поки нічого, гаразд?

– Домовилися.

Зовсім нічого не робити Ніна не могла. Поки дочка була у відрядженні, вона отримала свіжу виписку, яка підтверджує, що квартира належить їй. Потім вона викликала майстра та поміняла замки, а потім зібрала речі Ігоря.

Акуратно, як вчила свекруха, манжета до манжети, склала його сорочки, згорнула штани, зібрала шкарпетки, спідню білизну, книги, бритву…

Обидві сумки з його речами вона поставила до дверей.

– Потрібно поговорити зі свекрухою, – вирішила Ніна. – Вона повинна знати.

Коли вона увійшла в кімнату свекрухи, та не спала.

– Тамаро Павлівно, – тихо сказала Ніна, – я мушу вас попередити, що ваш син тут більше не живе.

– Що сталося? – Запитала старенька.

– Я трохи згодом вам все поясню, добре?

Тамара Павлівна нічого не відповіла, тільки заплющила очі. Увечері прийшов Ігор. Він не зміг увійти, почав дзвонити та стукати.

– Ніно! – кричав він. – Що це ти надумала таке? Ану, відчини негайно!

– Іди, Ігорю, – відповіла вона, – йди до тієї, з якою ти так душевно розмовляєш ночами на кухні!

– Ти збожеволіла! – заволав він. – По якому праву ти тут розпоряджаєшся? Це мамина квартира!

Він ще трохи покричав, а потім пішов. А Ніна дала свекрусі послухати один із записів нічної телефонної розмови Ігоря.

Тамара Павлівна лежала нерухомо. Тільки здорова рука повільно розтиснула підковдру і зіслизнула на простирадло. Cвекруха повернула голову до стіни й тихенько зітхнула.

– Тепер ви зрозуміли, чому я його вигнала? – Запитала Ніна.

Відповіді не було.

Наступного дня приїхала Катя. А хвилин через сорок після її приїзду з’явився Ігор, та не один. Поруч із ним стояла симпатична темноволоса жінка років на десять його молодша.

Ігор не дав Ніні заговорити першою.

– Що, все знаєш, га? – сердито спитав він. – Хочеш розлучення? Буде тобі розлучення. Але ж на моїх умовах. Квартира мамина, а значить, моя.

Тут він помітив Катю, яка вийшла з кімнати Тамари Павлівни й стала поруч з матір’ю.

– О, Катерино! А ти якими долями тут? – спитав він.

– Випадковим вітром занесло, – холодно відповіла Катя і перевела погляд на жінку, що прийшла з батьком. – А це хто?

– Це… – Ігор зніяковів. – Це… так… по роботі.

Жінка з обуренням подивилася на Ігоря, потім перевела погляд на Катю, потім глянула на Ніну і відкрила рота, щоб щось сказати. Але тут з кімнати свекрухи почувся тихий поклик.

– Катюша… – покликала Тамара Павлівна.

Катя зникла за її дверима, але за кілька хвилин вийшла.

– Бабуся хоче з тобою поговорити, – сказала вона батькові, – і з тобою, мамо.

– І з вами, татова колего, теж, – додала вона глузливо.

Розмова вийшла коротка.

Усі увійшли, і Тамара Павлівна тихо попросила Ніну увімкнути той запис. Коли Ігор почув свій голос, він побілів.

Не даючи синові заговорити, Тамара Павлівна сказала:

– Квартира належить Ніні. Я її переписала. Тож вам, – вона подивилася на незнайомку, – тут нічого не світить. Усього доброго, не смію вас затримувати.

Жінка різко розвернулася і вийшла. За мить по сходах зацокали її підбори.

– Ігорю, я, здається, сказала “вас”, – слабо промовила старенька, – вас обох.

Не знайшовши що сказати, засмучений Ігор теж пішов. Ніна зачинила двері та повернулася до свекрухи. Тамара Павлівна лежала обличчям до стіни.

Ніна сіла поруч і поклала руку на суху старечу долоню. Свекруха не обернулася, але пальці її здригнулися і повільно, невпевнено зімкнулися навколо Ніниної руки.

Настав ранок, звичайний, лютневий, з блідим сонцем і колючим поривчастим вітром. Ніна зварила каву та приготувала сніданок на чотирьох.

Свекруха ще спала, Катя сиділа у своєму ноутбуці, Даша малювала. Жар в онуки спав, щічки її порожевіли, і фломастери рипіли по паперу весело і жваво.

Тільки на душі не було жодних веселощів, – ні, не від втрати зрадника, а від усвідомлення, з яким покидьком прожито чверть століття…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!