– Тепер ясно, куди йдуть татові аліменти! – Видала обурена дочка

– Мамо, забери мене звідси, я більше не можу! – тремтячим голосом благала Аня. – Я додому хочу!

– То тебе ж тут ображають, карають, – хмикнула Марина. – Ти ж сама до батька хотіла. А тепер біжиш від нього туди, де тобі погано.

– Та нормально там у вас! Просто… я втомилася. Тут постійно Мишко і Петя, вони галасливі, завжди смикають мене. Мене з ними сидіти просять. А вони мені ніхто. І готую я на всю родину…

Марина посміхнулася. Ну прямо рабиня Ізаура. Жінка тримала зв’язок із колишнім чоловіком і чудово знала правду: його нова дружина просто намагалася м’яко залучити дівчинку до побуту, отримати від неї хоч якусь допомогу по дому.

Не дивно, якщо врахувати, що там ще дві маленькі дитини, крім Ганни, а дівчинка задумала не просто приїхати в гості, а зареєструватися у батька.

– Ну, по-перше, ти не сама готуєш, а допомагаєш тітці Христині, – поправила її мати. – А по-друге, – ну як я можу наражати свою донечку на небезпеку?

– Ти ж сказала, що Ваня тебе кривдить. Мені потрібен час, щоб розібратися в ситуації. А тобі поки що доведеться пожити у батька.

– Мамо… Ну не починай, га…

Жінка мимоволі пирхнула. Яка іронія… Річ у тім, що почала все саме Ганна, а розгрібати цю кашу тепер доводиться разом.

…Колись життя було набагато простіше. Тоді Марина жила з Андрієм, і для всіх вони були взірцевою парою. Але все тече, змінюється.

Коли Ані було два роки, Андрій почав віддалятися від дружини. Він усе частіше йшов у себе, мовчав, сидів за ноутбуком. Вони почали бачитися тільки на кухні під час вечері, та у спальні перед сном. Жили, як сусіди.

Причина з’ясувалась швидко.

– Марино, я, здається, більше не люблю тебе, – спокійно сказав Андрій. – Отакі справи…

Виявилося, йому сподобалася колега. Однак зраджувати він не став, довго намагався придушити це в собі, а потім раптом зрозумів, що справа зовсім не в колезі.

Проблема в тому, що кохання справді не стало. Спочатку Андрій думав, що можна жити разом і терпіти заради дитини, але в результаті вирішив не мучити ні себе, ні Марину, і закінчити все на поки що красивій ноті.

Через роки Марина була вдячна йому за це. Так, довелося пройти через біль розлучення, зате не було злості та ненависті. До того ж Андрій справно допомагав їм навіть більше, ніж повинен.

Як і мати, Валентина Петрівна. Вона постійно дзвонила, розпитувала про те, як у них ідуть справи, підстраховувала з лікарняними, іноді забирала внучку до себе.

Але рано чи пізно щось пішло не так.

Марина жила не так з дочкою, як у доньці. Все її життя розчинилося в Ганні, намагаючись бути для доньки й батьком, і матір’ю. Дівчинка стала центром її маленького світу.

Марина охоче погоджувалась на наднормові, щоб купити доньці нові навушники чи ігрову приставку. Сама прибирала за нею кімнату, прасувала блузи, періодично підсовувала під подушку шоколадки.

Коли доньку хвалили у школі, Марина почувала себе так, наче хвалять її. Коли лаяли – її немов кололи в серце.

Так вони й мешкали, як дві половини одного цілого. Поки в їхньому будинку не з’явилася третя людина.

Іван був чоловік тихий, навіть м’який. Працював електриком, зірок з неба не хапав, як і Марина. Спочатку жінка не сприймала його серйозно, думала, що це буде невеликий роман для душі.
Роман несподівано переріс у близькі стосунки та шлюб.

З Іваном було тихо та спокійно. Він без прохань і нагадувань стежив за станом батарей, труб та розеток. Повісив полички, коли побачив, що тумбочка вже ломиться від косметики.

Завжди мовчки наливав їй чай, коли Марина втомлювалася. Може, божевільної пристрасті між ними не було, але жінка цього й не потребувала. Вона хотіла тиху гавань.

Однак там, де з’являлася Аня, спочатку все йшло брижами, а потім починалося ціле цунамі.

Донька, якій на той момент було вже тринадцять років, категорично не сприймала вітчима. Демонстративні зітхання, уїдливі глузування…

Аня припинила вечеряти разом із сім’єю. Вона брала тарілку і мовчки йшла до себе. Дівчинка почала зачиняти двері у свою кімнату, й повністю відгородилася від родини.

Вона влаштовувала скандали буквально на рівному місці. Наприклад, Марина хотіла поставити ящик з інструментами Івана в її шафу, тому що все інше було зайняте. Дочка ж сприйняла це без ентузіазму.

– Це моя шафа! Моя кімната! Мій особистий простір! – обурювалася вона.

– Аню, ну нам поки що нікуди ставити інструменти. Нехай полежать у тебе. У тебе все одно там внизу місця повно, а через пару днів я розберу комору і перенесу все туди, – умовляла її Марина. – Інакше доведеться спотикатися через них.

– Це ваші проблеми. Спотикайтеся.

На цьому розмова й закінчилася.

– Гаразд. Я придумаю, куди їх подіти, – сказав Іван дружині, дізнавшись про позицію Ганни.

Він ніколи не коментував та не засуджував вчинки дівчинки. Просто зітхав, опускав плечі й поводився тихіше, ніж зазвичай.

Марині це все, звичайно, не подобалося, але вона намагалася увійти в становище дочки. Для неї – це чужа людина у домі. Справді, вторгнення в її особистий простір. Напевно, їй просто потрібен час, щоб звикнути.

Але, чим далі все заходило, тим гіршою ставала погода в будинку.

На свій день народження Ганна вимагала новий смартфон. Марина м’яко пояснила, що зараз вони не мають таких грошей, тому що довелося неабияк витратитися на ремонт машини.

До речі, на цій машині вони закуповували овочі в зиму, возили маму Марини в лікарню, забирали Аню зі школи.

Але Ганні це, звісно, ​​не сподобалося.

– Ну, зрозуміло. На чоловіка свого в тебе гроші є, а на мене – ні, – кинула вона. – Зрозуміло тепер, на кого йдуть татові аліменти.

Того дня вони посварилися. Марина зрозуміла: чим більше вона намагається згладити кути, тим частіше сама шкрябається об них. І вона вирішила, що більше так продовжуватися не може. Їм усім потрібно хоча б відпочити один від одного.

Марина домовилася з колишньою свекрухою, щоб та забрала Аню бодай на тиждень. Жінку мучила совість, але вона не бачила інших варіантів.

– Вань, скажи… я погана мати? Я ж, виходить, намагаюся позбутися власної доньки. Нехай і тимчасово.

– Ні, – спокійно відповів він і відвів погляд. – Просто… ти надто гарна. Аня звикла, що ти крутишся довкола неї, а зараз ти припинила. Ось і все.

Це був перший раз, коли Іван озвучив свою думку збоку. І тоді Марина задумалася: може, вона і справді перестаралася? Може, дочка дивиться на неї вже не як на маму, а як на особисту слугу?

Аня їхати до бабусі не захотіла, й була обурена такими новинами. У Валентини Петрівни було багато онуків, тому вона не влаштовувала танців перед кожним із них.

Жінкою вона була доброю, але суворою, намагалася привчати внучку до праці. Ганна навіть ліжко за собою прибирати не звикла.

– А-а, це ж я вашій романтиці заважаю, – простягла вона з отруйною усмішкою. – Спершу мене на світ привела, потім із татом розійшлася, а тепер вирішила своє життя будувати. Без мене. Круто!

Того дня Марина вперше не стала переконувати дочку у протилежному. У тому, що Ганна не заважає. Що вона важлива. Що для неї завжди буде місце у житті Марини. Вона просто втомилася.

Відпочинок у них теж не задався. На третій день Валентина Петрівна приголомшила Марину новиною, що шокує.

– Марино, я навіть не знаю, як тобі сказати… Аня мені розповіла тут… Каже, що Ваня на неї руку підіймає.

– Що!?

– Я теж не повірила спочатку, але… вона мені показала синець. Каже, у тата жити хоче.

У голові одразу зійшовся пазл: дівчинці хочеться бути осередком уваги. З Мариною це вже не виходить, отже, треба їхати до тата.

Він же завжди зустрічає її з цілою культурною програмою: накритий стіл, поїздки, кафе, подарунки… Але жінці було тривожно. А раптом Аня каже правду?

Марина спробувала поговорити із дочкою. Та відмахнулась. Мовляв, бабуся не так зрозуміла. Тоді Марина почала залишати вдома диктофон.

Почувалася недолугою, прослуховуючи записи у прискореному режимі, але не могла не відреагувати. Зрештою Марина підійшла з розмовою до Івана.

– Марино, та ми навіть не перетинаємось зайвий раз. Сидимо в різних кімнатах, – знизав він плечима.

Тут Марині вже стало страшно. Здається, її дочка почала свідомо брехати, причому по-великому.

Жінка обговорила ситуацію з колишнім чоловіком, і вони втрьох прийняли рішення. Якщо вже Аня так хоче, нехай поживе там.

Дівчинка майже до стелі стрибала від радості. Але недовго.

Перші дні вона не згадувала матір, Марина тримала зв’язок через Андрія. Він коротко відповідав: все нормально. Аня задоволена, допомагає Христині на кухні, начебто все добре.

Потім Аня сама почала дзвонити матері, але розмовляла неохоче, ніби через силу. За кілька тижнів почала психувати та скаржитися. Мовляв, я з подругою домовилася піти погуляти, а братів на мене залишили.

– Батько захотів м’ясний пиріг. А його мадам і рада йому послужити. Все б нічого, але готувати-то доведеться і мені теж, а там метушні на весь день, – ябедничала вона напівпошепки. — Як на мене, то я б обійшлася м’ясом із гречкою.

Марина чудово розуміла, до чого все йде. Поки Ганна приїжджала раз чи два на місяць, із кожного її візиту влаштовували свято. А тепер дівчинка стала частиною повсякденності. Але вписуватися в цю повсякденність вона не хотіла.

Ось тільки й Марина не дуже горіла бажанням приймати примхливу дочку назад.

– Знаєш, Аню, ти поживи поки що у тата ще місяць. А потім – вирішиш, чи добре тобі у нас, – сказала вона дочці, коли та почала проситися додому.

Марина вирішила, що Ганні це піде на користь. Так, їй було тривожно за дочку, але вона розуміла – якщо зараз поступиться, далі все знову піде накатаною. У цьому випадку любов вимагає не ласки, а витримки.

Минуло два місяці. Ганна повернулася додому. Вона не стала вибачатися, але поводилася вже набагато тихіше і спокійніше, навіть могла поговорити з Іваном про школу і друзів. В душу не пускала, але й не впиралася, як раніше.

Настав Новий рік. За вікном ліниво падав сніг. Марина та Ганна прикрашали ялинку, Іван порпався з гірляндою. Вечір був тихий і незвично спокійний.

Вже пізніше, опівночі, всі загадали бажання і пішли розпаковувати подарунки. Ані дістався той самий смартфон, Марині – гідромасажна ванна для ніг, Івану – інструменти.

Все за списком, проте біля стіни залишилася загадкова коробка. Марина зняла обгортку. Усередині виявилася настільна гра. Велика, із недешевих.

Мати кинула погляд на дочку. Та зніяковіло посміхнулася.

– Я просто подумала… Може, пограємо якось усі разом?

– А давайте зараз, – з усмішкою запропонувала Марина.

Грати довелося на підлозі: стіл був зайнятий. Але ніхто не скаржився. Марина спостерігала за тим, як Аня старанно тасує карти та читає правила, і нарешті почувала себе щасливою.

Кожен із них щось зрозумів, кожен щось втратив, чи знайшов… І все ж таки вони залишилися разом. Тож все було не марно…

Як вам спосіб виховання? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.