– Терміново приїжджайте. В нас проблема. Ваша мама не при собі…

Щойно дружина поїхала до санаторію, Петро Петрович зібрав екстрену сімейну раду. Так і сказав дітям:

– Терміново приїжджайте. В нас проблема. Ваша мама не при собі…

Діти злякалися і з’явилися на поклик.

– Тату, що трапилося? – схвильовано спитала дочка прямо з порога, – де мама?

Петро Петрович не встиг нічого відповісти, оскільки зі зворотного боку син вже відчиняв двері своїм ключем.

– Що сталося? Пожежа? Землетрус? – Невдоволено кинув він, знімаючи куртку, – невже не можна було з розмовами кілька тижнів почекати? Ми ж збираємось разом Новий рік зустрічати.

– Ми маємо поговорити наодинці. Точніше – утрьох. Без мами, – загадково прошепотів Петро Петрович, озираючись на всі боки: ніби боявся, що його хтось підслуховує, – давайте, проходьте, там чай на столі та пироги, що мати перед від’їздом напекла.

– То мама поїхала? – Здивувалася дочка, – куди?

– У санаторій, – озвався батько і скривився так, ніби йому в рот засунули шматок лимона.

– Чому зараз? Вона що, захворіла? – не заспокоювалася дочка, – а путівка скільки коштує?

– Стривай ти, – брат обсмикнув сестру і звернувся до батька, – тату, давай, викладай, у чому справа? Ти чого нас викликав у таку далечінь?

– Не така вже й далечінь, коли йдеться про добробут сім’ї, – образився Петро Петрович, – всього кілька кварталів!

– Справа не у відстані, тату, – син поблажливо глянув на батька, як на маленьку дитину, – просто сьогодні – середа, середина робочого тижня. Надворі – зима: дороги сам знаєш які. А ще ми можемо мати якісь свої плани. А тут ти зі своєю “екстреною нарадою”. Ось я й питаю: що за причина була зривати нас з місця у такий незручний час?

– Є причина, синку, – Петро Петрович скрушно похитав головою, – з нашою мамою щось не так, і я не розумію, що саме. Вона сама на себе не схожа. Каже аби що, робить все дивно. Я не знаю, що робити.

– Тату, не накручуй! – Вигукнула дочка, – у мене від страху вже все трясеться всередині! Говори до ладу, що трапилося!

– Добре. Я все розповім. Тільки одна умова – не перебивайте мене. Я й сам зіб’юся. Домовились?

Діти одночасно кивнули.

– Все почалося, коли мама вийшла на пенсію, – почав свою розповідь Петро Петрович, – я думав: посидить удома місяць, другий і знову вийде на роботу. Не на своє підприємство, звичайно, знайде щось легше. Але ні. Мати категорично відмовилася працювати. Сказала, що її все влаштовує та пенсії їй цілком вистачить.

Ну, я думав, що це дурощі, тимчасові, не відпочила ще. Однак час іде, а мама продовжує сидіти вдома. Це при її діяльному характері! У молодості дня не могла вдома посидіти, завжди шукала підробіток, крутилася як муха в окропі. А тут…

Сидить, книжки читає чи серіали дивиться. Раптом згадала, що колись в’язати вміла. І давай: ниток накупила, спиць різних. Сидить, в’яже. Он, до речі, цілий мішок – розбирайте: шкарпеток на десять років вистачить.

Тепер квітами захопилася. То лише один кактус на вікні стояв, а зараз! Дивіться: усі вікна горщиками заставлені! Я таких квітів ніколи в житті не бачив! Вовтузиться з ними, мало не цілується. Охає, ахає, якщо захворіє який. Лікує, журиться… Дивитися гидко.

– Тату, – не витримала дочка, – але це ж чудово, що у мами з’явилися захоплення!

– Я просив мене не перебивати! – гаркнув Петро Петрович, – так, про що це я? Ах, так! Квіти! На якого чорта вони потрібні? У санаторій виїжджала – подрузі наказала їх поливати. Днями все розписала. І цей санаторій…

Навіщо, кажу, їдеш? І так вже майже цілий рік відпочиваєш! А вона мені: ліс, каже, зимовий люблю, повітрям хочу подихати, відволіктися від міської суєти… Ну, і їхала б до передмістя: гуляй – не хочу і дихай – скільки влізе! Безкоштовно!

Так ні: купу грошей заплатила і поїхала. Начебто інших проблем немає: машину треба ремонтувати, плитка у ванній відвалюється, унітаз треба б поміняти. Грошей катастрофічно не вистачає, а вона – путівку купила!

Ніколи такого не дозволяла собі! Я, може, теж хотів би до санаторію з’їздити, але розумію, що треба працювати, грошей накопичити. І вам, знову ж таки, допомогти хочеться. А вона втомилась! Мені – 68, і я все ще працюю, а їй лише 60!

Коротше, чайна ложка мозку у вашої мами лишилася.

А перед від’їздом заявила, що з лютого розсадою займеться! Це взагалі – кошмар! Кому вона потрібна, ця розсада? Ви ось: ні овочі не берете, ні закрутки. І допомагати не рветесь.

Значить, знову мені горбатитись на дачі. Казав же: Давай продамо. Ні! Вона бачите, планує все літо там жити. Тобто працювати виходити так і не збирається!

Тож, дітки, я вас і викликав. Потрібно щось вигадати, щоб змусити маму працювати. Я вже що тільки не думав, а вигадати нічого не зміг. Давайте разом подумаємо, поки її вдома немає. Потім поставимо, так би мовити, перед фактом: або, або. Що скажете?

Діти мовчали. Першим заговорив син:

– Я теж вважаю, що мама цілком могла б попрацювати. Вона у нас рухлива, зовсім на свій вік не виглядає. А якщо не хоче, то могла б нам з дітьми допомогти. Малий хворіє без кінця: дружина з лікарняних не вилазить. Хіба мама послухає нас? Сумніваюсь. Вона завжди робила те, що вважала за потрібне. Ні, я, мабуть, у це втручатись не буду. Вибач, тату.

– А я вважаю, що мама права, – сказала дочка тоном, який не зазнає заперечень, – вона все життя працювала, має повне право піти на відпочинок. Причому, працювала не тільки на роботі, а й удома. Готувала, прала, прибирала. Прала, зауважте, руками!

Пам’ятаєте, як вона на колонці білизну полоскала, коли ми до школи ходили? Взимку! Я як згадаю – так здригнуся! Досить! Напрацювалася! Ти, татку, не дуже їй по дому допомагав, чи я помиляюся?

Дуже добре пам’ятаю, як вона з роботи приходила, нас годувала, потім уроки. А потім до плити. Ми засинаємо – вона ще там. Прокидаємося – вона вже там. І при цьому – мати стаж виробила, ветеран праці.

І пенсія в неї гідна. Отже, якщо вона не вважає за потрібне працювати – має на це повне право. І на дачі нехай живе, як хоче. Чому ні? А тобі, тату, теж настав час зі своїм заводом закінчувати. Усіх грошей не заробиш.

– Багато ти розумієш! – Петро Петрович не очікував, що дочка не підтримає його ідею і дуже розлютився, – а жити ми на що будемо?

– Так у вас все є! І пенсії хороші. І дача – свої овочі тепер будуть дуже доречними. Ну, а якщо не вистачить – ми допоможемо. Правда ж, братику? – дочка вичікувально подивилася на брата.

Той машинально кивнув головою. І раптом додав:

– Звісно, ​​допоможемо. Ви тільки живіть довше.

Петро Петрович внутрішньо ахнув: нічого подібного він від дітей не чекав. Просто не думав про це.

“Гарних дітей ми таки виростили”, – майнуло в голові, і розлилося теплом по всьому тілу…

Він трохи помовчав. А потім запропонував:

– А давайте мамі подзвонимо? Усі разом. Нехай знає, що в нас все гаразд і нехай вона відпочиває спокійно.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?