– Терпи, доню! Ти тепер в іншій сім’ї, і на їхні порядки треба зважати. Ти вийшла заміж, не в гості ж прийшла. – Які порядки, мамо? Та вони всі тут ку-ку! Особливо свекруха! Вона мене ненавидить, це очевидно! – А ти колись чула, щоб свекрухи були добрими?

– Гуляє! Гуляє! От зачастила! – Світлана Петрівна стояла посеред кухні, її обличчя було червоне від гніву, а очі горіли люттю. – Якщо мужик гуляє, то баба сама винна. Що мені тепер все пояснювати тобі, чи що?

Свекруха була в сказі. Кричала на свою невістку Лізу, як ненормальна. А все через те, що та запідозрила свого чоловіка, її сина Бориса, у невірності.

Ліза, молода, тендітна дівчина з великими, наївними очима, стояла, притулившись до стіни, і намагалася напоумити розлючену жінку.

– Світлано Петрівно, але ж це ненормально. У нього сім’я, діти… – спробувала сказати у своє виправдання Ліза, але свекруха її відразу перервала, змахнувши рукою, наче відганяючи набридливу муху.

– Це ти, сім’я? Чи твоя дитина, яка нас із дідом до себе не підпускає? – свекруха зневажливо пирхнула. – Твоє виховання, між іншим!

– Яке виховання, Світлано Петрівно? Іванку тільки рік виповнився. Він маленький ще зовсім, – тихо заперечила Ліза.

– Маленький? – Жінка скривилася. – У Єгорових онук ще менше. І на руки йде, і не репетує, як цей… твій… – вона махнула рукою у бік дитячої кімнати.

– Взагалі-то, він ваш онук, – відповіла Ліза, хоча її голос тремтів. – І, знаєте, діти відчувають поганих людей. Може тому він до вас і не йде.

– Це ми погані? От коза фарбована! – свекруха перейшла на крик. – А в кого ти, гарна наша, живеш на халяву? Чиї продукти їси? Чиї гроші витрачаєш? Невдячна!

Ліза більше не хотіла сперечатися зі своєю скандальною свекрухою. Вона вже тисячу разів говорила Борису, що хоче жити окремо від його батьків, але Борис, розпещений мамин синок, не бачив у цьому жодної необхідності.

Йому подобалося жити у батьків. Він почував себе тут, як у Христа за пазухою. Спокійно ходив на роботу, а всі побутові проблеми вирішували люди похилого віку – прання, прибирання, готування. Не життя, а казка!

Натомість з Єлизавети шкідлива свекруха питала по повній програмі. Спочатку Ліза всіляко намагалася налагодити контакт зі свекрухою.

Допомагала їй по дому, підтримувала її у всьому, навіть слухала її нескінченні скарги на життя і сусідів. Але згодом дівчина почала розуміти, що все марно.

Якою б доброю та послужливою не хотіла бути Ліза для свекрухи, та ненавиділа її, й навіть не намагалася приховати цього.

– Привів у будинок цю недолугу, ніби нормальних дівчат не було, – розповідала Світлана Петрівна сусідці, тоді, як Ліза стояла за рогом будинку, збираючи розкидані Борисом іграшки, і все чула.

– Аж до іншого села за нею їхав! Було б заради чого! Наші баби набагато кращі, і працьовиті, і розумні.

– І не кажи! – підтримувала її сусідка, місцева пліткарка баба Маня, яка вже встигла перемити кісточки всього села.

– Я розумію, якби вміла щось. А ти Петрівно, сама казала, що руки не з того місця в неї. Нічого до ладу зробити не може.

– Ти не уявляєш, наскільки! Нічого довірити їй не можна. Або загубить, або зламає. Та й дитина у неї якась… не така.

– Ось у Єгорових онук – зовсім інша річ. Спокійний, розумний хлопчик. А цей весь час репетує, вередує. Видно, що гени не ті.

Коли жити ставало зовсім нестерпно, Ліза дзвонила матері в сусіднє село, скаржилася їй, плакалася, а мати їй відповідала:

– Терпи, доню! Ти тепер в іншій сім’ї, і на їхні порядки треба зважати. Ти вийшла заміж, не в гості ж прийшла.

– Які порядки, мамо? Та вони всі тут ку-ку! Особливо свекруха! Вона мене ненавидить, це очевидно!

– А ти колись чула, щоб свекрухи були добрими? Всі ми через це пройшли, і тобі доведеться. Головне – не показуй, ​​що тобі тяжко. Терпи.

Розуміючи, що зі своєю полохливою та нерішучою мамою каші не звариш, Ліза погрозила їй, що подзвонить і поскаржиться батькові.

– Пошкодуй тата свого! – Злякалася мати. – Ти ж знаєш, що у нього умовний термін. Крок убік, і загребуть твого батька за ґрати!

Ліза розуміла все це. Вона знала, що батько дуже любив свою єдину дочку. Він отримав свій умовний термін за чубанину, яку влаштував, коли хтось образив Лізу у місцевій крамниці.

І вона знала, що батько навряд чи мовчатиме, якщо дізнається, як знущаються з його улюбленої доньки в чужій родині. Він був дуже гарячою людиною.

– Гаразд, батькові не скажу, – відповіла Ліза. – Але якщо вони будуть продовжувати в тому ж дусі, якщо свекруха так поводитиметься… Я не знаю, що я зроблю.

– Все обов’язково налагодиться, дочко, – повторювала мати, намагаючись заспокоїти її. – Ось побачиш, за кілька тижнів ти й не згадаєш про цю розмову.

Хотілося б Лізі про неї не згадувати, але стосунки зі свекрухою краще не ставали. Світлана Петрівна, здавалося, тільки більше озлобилася на невістку, ніби Ліза була винна у всіх її бідах. Навіть її чоловік, Іван Степанович, літня, стомлена від життя людина, не витримав.

– Ну чого ти кричиш на дівчину постійно? – одного ранку, коли скандал уже досяг апогею, Іван Степанович спробував втрутитися. – Піде ж від нас! І правильно зробить!

– Я їй піду! – злетіла Світлана Петрівна, спрямовуючи всю свою злість на чоловіка. – По судах затягаю, поверне кожну гривню, що у нас проїла за ці роки! І дитину її заберу, щоб не виховувала в такій нікчемній родині!

Ліза розуміла, що свекруха несла відверту нісенітницю, але їй все одно було страшно. Тим більше вона все ще любила свого чоловіка Борю.

Розмови про те, що Борис у таємниці від дружини гуляє зі своєю колишньою Оксанкою, виявилися не більше, ніж сільськими плітками, які такі ж баби, як Світлана Петрівна, підхоплювали та несли далі селом.

Невідомо, скільки б ще тривали ці знущання свекрухи над невісткою, якби не її довгий язик. Якось, бувши в хорошому настрої після чергової «перемоги» над невісткою, вона у фарбах розповіла про свої «подвиги» своїй найкращій подрузі, бабі Мані.

Та, як завжди, додала від себе щось новеньке, прикрасила, а потім розповіла іншій подрузі, та своєму чоловікові… і так історія про «тупувату невістку» та її сувору свекруху, з усіма домислами селян, дійшла до батька Лізи.

Батько Лізи, суворий мужик, під два метри на зріст, з широкими плечима, думав недовго.

Він узяв із собою сокиру, якою щойно колов дрова, не знімаючи робочої куртки, сів на свій старенький мотоцикл «Урал», і, не сказавши ні слова дружині, поїхав в сусіднє село – визволяти доньку з принизливого полону.

У цей час у будинку Петрівни вибухнув справжнісінький скандал. Молода мама всього на хвилину залишила малюка Ваню на новенькому, яскраво-жовтогарячому дивані, щоб збігати за свіжим підгузком.

А коли повернулася, виявила під малюком маленьку коричневу пляму. Проте в очах свекрухи ця пляма розрослася до неймовірних розмірів.

Наче це була чорна діра, готова поглинути всю квартиру. Жінка з’явилася раптово, як гроза, і відразу почала кричати на невістку, що було сили.

– Зіпсувала диван! Мій улюблений! Ти знаєш, скільки він коштував? Руки б тобі відірвати, а потім пришити, куди треба, щоб не кортіло!

– Я все виправлю. Все почищу, – намагалася заспокоїти свекруху Ліза, тремтячими руками беручи ганчірку.

– Що ти почистиш? Він же новий! Хоча звідки тобі знати? Ти ж ніколи не купувала речі за власний кошт!

– А ви наче за свої брали? – не витримала Ліза, і в цей момент вона наважилася дорікнути свекрусі в тому, що вона все своє життя сиділа на шиї чоловіка.

– Ви подивіться на неї! Вистачає нахабства грубити свекрусі! – обличчя Світлани Петрівни почервоніло.

– Ану відтирай цю пляму, а потім марш надвір разом зі своїм сином! Будете там у мене жити і гидити, поки не навчитеся поводитися пристойно!

Ліза, обливаючись сльозами, намагалася відтерти пляму. Коричнева ляпка на яскраво-жовтогарячій оббивці зрадницьки не хотіла піддаватися, ніби глузуючи з її безсилля.

Маленький Ваня, відчуваючи материнську тривогу, кричав на все горло, його плач підсилював і без того напружену атмосферу в будинку.

Світлана Петрівна стояла над головою Лізи та продовжувала поливати невістку добірними матюками.

Вона навіть не помітила, як у дверному отворі з’явилася стороння людина. То був батько Лізи, Микола. Він стояв там, як монумент, його рука міцно стискала дерев’яну ручку сокири.

Якоїсь миті Світлана Петрівна, ніби відчувши чиюсь присутність, обернулася. Її погляд упав на інструмент.

Вона чудово знала, якою гарячою людиною був Микола, і про його минуле, про його умовний термін вона теж знала. Страх миттєво проник під шкіру Світлани.

Зрозумівши, що сват чув достатньо, і справа набуває серйозного обороту, Світлана Петрівна спробувала зберегти обличчя і відстояти свою правоту, хоча її голос і тремтів.

– О, привіт, Миколо! А я ось, Лізку вашу виховую…

– Чув я, як ти її виховуєш, – грізним тоном промовив сват і увійшов у кімнату просто у взутті.

Він заніс сокиру над головою, змусивши Світлану Петрівну інстинктивно замружитися і відсахнутися. Але замість удару він легко закинув сокиру на плече і простяг руку дочці.

– Ходімо, Лізо, нема чого тобі тут робити, – сказав він і повів доньку до виходу.

– Стій, свате, – Світлана Петрівна, оговтавшись від першого шоку, спробувала повернути контроль над ситуацією. – А що я скажу синові своєму?

– Нехай твій син сам до мене прийде. За дружиною своєю. А я з ним поговорю. По-чоловічому,- Микола кинув на неї короткий, крижаний погляд, який говорив більше за всякі слова.

Забрав Микола доньку та маленького Ваню. Довго не наважувався Борис приїхати за своєю дружиною та сином, боявся зіткнення з тестем. Але все-таки наважився.

Довго розмовляв Микола зі своїм зятем. Він не погрожував, не кричав, але його спокійний, твердий голос і сокира, що лежала на столі, робили слова вагомішими.

Пообіцяв Борис, що будуть з Лізою жити окремо, що мати його більше не втручатиметься в їхнє життя, і що він захищатиме її та дитину, і в образу не дасть.

Коли Микола міцно потис Борисові руку, той відчув, що жарти з цим мужиком погані, і всі обіцянки йому доведеться виконувати.

З того дня Світлана Петрівна оминала невістку та онука. Вона більше не спілкувалася з ними й навіть не віталася, коли зустрічала їх на вулиці.

Борис та Ліза жили окремо. І все в них було в гармонії та розумінні. Чи то пам’ятав “настанови” тестя, чи й справді кохання…