– Тітка прихистила на літо, а потім виставила рахунок! Дякую, рідня!

Ольга Іванівна, 58-річна мешканка Черкащщини, завжди вважала сім’ю головним у житті.

Її скромна двокімнатна на околиці міста, що дісталася від батьків, була для неї не просто житлом, а символом затишку та родинних зв’язків.

Квартира була старенька, з потертим паркетом та шпалерами, які пам’ятали ще радянські часи, але Ольга підтримувала її в порядку: на підвіконнях цвіла герань, а на кухні завжди пахло свіжозавареним чаєм зі старого емальованого чайника.

Щоосені до Ольги приїжджала її двоюрідна сестра Світлана із півдня. Світлана, яскрава, балакуча жінка з гучним сміхом, не любила південні дощі та вологу, що починалися у жовтні.

– Оль, у нас там така вологість, що кістки ниють, – скаржилася вона телефоном. – Краще ваш сухий клімат. Ольга, добра та відкрита, ніколи їй не відмовляла.

Вона розкладала диван у вітальні, прала штори, купувала новий плед і запасала чай із бергамотом – улюблений сорт Світлани.

Світлана приїжджала з валізою літніх суконь, хочь зима й не за горами, і привозила гостинці: магнітики з краєвидами Чорного моря, баночку абрикосового варення, чи пару сушених інжирів.

Ольга раділа цим дрібницям, бачачи у них знак уваги. Вона ніколи не просила у сестри грошей за проживання – ні за комуналку, ні за електрику. «Сім’я є сім’я», – казала вона своєму синові Артему, коли той питав, чому тітка Свєта живе у них безплатно.

Ольга працювала бухгалтером у місцевій школі. Зарплата була скромною, ледь вистачало на життя та оплату двох квартир – своєї та тієї, де зимувала Світлана. Але вона не скаржилася. Їй здавалося, що допомагати рідним – це її обов’язок.

Друга квартира дісталася Ользі п’ять років тому від тітки, у якої, крім неї, не було спадкоємців.  Містечко було досить великим, але теплим і надійним – ідеальним притулком для Світлани, яка погано переносила зиму у своєму сирому будинку на півдні.

В молодості Світлана одного разу врятувала Ольгу: дала грошей на зворотній квиток, коли у тієї на пляжі в Одесі поцупили сумку разом із гаманцем та документами. Тоді це було справжнім порятунком, і Ольга досі відчувала подяку.

Артем, 22-річний студент технічного університету, дивився на це інакше.

– Мамо, ти хоч за світло з неї бери, – говорив він, сидячи за кухонним столом і вплітаючи мамині сирники. – Ми ж не мільйонери.

Ольга лише хитала головою:

– Артеме, як я із сестри гроші візьму? Вона ж не чужа.

Вечорами, коли Світлана дзвонила, щоб обговорити черговий приїзд, Ольга сиділа біля вікна, дивлячись на стрункі тополі, і думала, що родинні зв’язки – це те, що робить життя теплим, попри холод за вікном.

Артем був повною протилежністю матері. Високий, худорлявий, з темними очима та звичкою говорити прямо, він навчався на інженера і підробляв кур’єром, щоб не тягнути гроші з маминого гаманця.

Він бачив, як Ольга заощаджує: купує найдешевші продукти, відмовляється від походів у кафе, лагодить старе взуття замість покупки нового.

Це його злило, особливо коли він думав про тітку Світлану, яка щороку приїжджала, як на курорт, і не платила жодної копійки.

– Мамо, ти серйозно? – говорив він, сидячи на кухні та гортаючи телефон. – Ми за квартиру платимо, а вона там світло палить, воду ллє, і все нашим коштом. Давай хоч за комуналку з неї брати!

Ольга, помішуючи борщ на плиті, тільки зітхала:

– Артеме, ну як я з рідної сестри гроші вимагатиму? Це ж не по-людськи.

– А по-людськи, коли ми на всьому економимо, а вона у нас безплатно живе? – не вгамовувався Артем. – Сусіди он кімнату здають студентам, по шість тисяч на місяць беруть. Ми могли б цю квартиру здавати, а не утримувати тітку Світлану.

Ольга сідала навпроти, поправляючи окуляри, і починала розповідати, як у молодості Світлана врятувала її, давши грошей на квиток додому, коли вона застрягла в Одесі без гаманця та документів.

– Це було в дев’яності, синку, тоді кожна копійка на рахунку була, – говорила вона.

Але Артем тільки пирхав:

– Це було сто років тому! А тепер вона щороку в нас, як у готелі.

Ольга не любила сперечатися. Її виховали в дусі «сім’я понад усе», і вона щиро вірила, що допомагати рідним – це правильно.

Але рахунки за комуналку приходили все вищі, і іноді, дивлячись на них, вона замислювалася: а чи не має Артем рації? Але відразу відганяла ці думки. «Світлана ж не чужа», – повторювала вона собі.

Артем бачив, як матері важко. Він помічав, як вона рахує копійки в магазині, як відмовляється від нової зимової куртки, говорячи, що «стара ще послужить».

Це його дратувало, але він не знав, як її переконати. Вечорами, повертаючись з підробітку, він дивився на її втомлене обличчя і обіцяв собі, що одного разу заробить стільки, щоб їй не довелося рахувати кожну копійку.

Світлана приїжджала до них вже п’ятий рік поспіль. Її появи стали частиною осіннього ритуалу: у середині жовтня вона виходила з потягу з великою валізою, у легкій куртці та з широкою посмішкою.

– Олько, рідна, як я за тобою скучила! – вигукувала вона, обіймаючи сестру на пероні. Ольга метушилася, допомагаючи нести валізу, і вже вдома починала колотитися: готувала борщ, розкладала диван, діставала чисту постільну білизну.

Світлана ж поводилася, як гостя у санаторії. Вона любила довгі розмови за чаєм, розповідала про Одесу, про туристів, про те, як дорого стало жити біля моря.

Але про справи Ольги питала рідко. Вона могла годинами говорити про своїх сусідів або про те, як їй набридли дощі, але ніколи не цікавилася, як Ольга справляється з фінансами, чи як справи у Артема.

Артем помічав, що тітка не надто дбає про квартиру. Вона залишала ввімкненим світло, довго приймала ванну, вмикала обігрівач на повну потужність.

– Мамо, вона як у готелі живе, – бурчав він. – Навіть посуд за собою не миє.

Ольга відмахувалась:

– Артеме, ну що ти, вона ж гість. Негоже їй мити посуд.

Щовесни Світлана виїжджала, залишаючи після себе магнітики на холодильнику і пару баночок варення. Ольга раділа цим дрібницям, але Артем бачив у них лише формальність.

Він неодноразово пропонував здати квартиру в оренду, щоб покрити витрати, але Ольга відмовлялася:

– А куди Світлана приїде? Їй у нас затишно.

Так і проходили зими: Світлана приїжджала, жила, виїжджала, а Ольга платила за все – за світло, воду, опалення.

Вона відкладала плани здавати квартиру, бо не хотіла скривдити сестру. Але з кожним роком рахунки ставали все важчими, а її зарплата не зростала.

На початку весни у Артема почалися проблеми зі здоров’ям. Він почав швидко втомлюватися, кашляти, скаржитися на слабкість. Ольга, помітивши, що син блідне і втрачає вагу, наполягла на поході до лікаря.

Після обстеження лікар виніс вирок: хронічний бронхіт.

– Йому потрібне морське повітря, – сказав лікар. – Відправте його на літо до моря, там солі, йод – це зміцнить легені.

Ольга не роздумувала. Вона відразу набрала Світлану:

– Світлано, у Артема зі здоров’ям не дуже. Лікарі кажуть, що треба до моря. Чи можна він поживе в тебе пару місяців?

Світлана відповіла з ентузіазмом:

– Звісно, хай приїжджає! У нас тут і сонце, і море, і фрукти – все для здоров’я. Я його влаштую, не хвилюйся.

Ольга з полегшенням видихнула. Вона зібрала синові валізу, поклала теплу кофту, попри літо, і дала грошей на їжу та дорогу.

Це сильно вдарило по сімейному бюджету, але здоров’я Артема було важливіше.

– Синку, ти тільки видужуй, – говорила вона, проводжаючи його на вокзалі. – А я вже тут якось.

Артем не горів бажанням жити у тіткм Світлани. Він звик до своєї квартири, до тихих вечорів із друзями, а Одеса  уявлялася йому галасливим курортом із натовпом туристів.

Але він бачив, як мати переживає, і погодився. Ольга обійняла його, скидаючи сльози, і дивилася, як потяг відвозить сина на південь.

Одеса зустріла Артема спекою, запахом моря та криками чайок. Квартира Світлани була невеликою, у старому будинку неподалік набережної.

Спочатку Артем бурчав: тісно, галасливо, туристи скрізь. Світлана, зрештою, була привітною. Вона пригощала його персиками та виноградом, розповідала про місцеві кафе та пляжі, навіть зводила на екскурсію в порт.

Поступово Артем утягнувся. Він гуляв набережною, дихав солоним повітрям, яке, здавалося, справді полегшувало дихання.

Він завів друзів – хлопців із сусіднього двору, які показали йому, де можна недорого поїсти шашлик та де пляжі не переповнені.

Щоб не сидіти на шиї у тітки, він знайшов підробіток у кафе – розносив замовлення, посміхався туристам і навіть почав отримувати чайові.

До кінця серпня Артем повернувся додому зміцнілим, засмаглим, сповненим вражень. Ольга зустрічала його на вокзалі, не стримуючи сліз:

– Артеме, ти просто інша людина! Морем надихався, посвіжішав.

Артем посміхався, розповідав про Одесу, про те, як плавав у морі і якось мало не потонув, намагаючись наздогнати катер. Але жити там він би не хотів:

– Галасливо там, мамо. І дорого. Краще вже наші Черкаси.

Ольга раділа, що син видужав. Вона слухала його розповіді, пригощала домашніми пиріжками і думала, що Світлана зробила для них велику справу, прихистивши Артема.

За тиждень після повернення Артема Ольга отримала повідомлення від Світлани. У ньому було прикріплено файл під назвою «Витрати, літо».

Ольга, думаючи, що то якась помилка, відкрила документ і ахнула. Це був рахунок: за воду, електрику, інтернет, пральний порошок, паперові рушники навіть за зайвий пакет цукру. Сума була значною – майже дві її місячні зарплати.

– Артеме, ти це бачив? – Ольга показала телефон синові, її голос тремтів.

Артем, прочитавши, почервонів:

–  Це що, вона за моє проживання виставила рахунок?!

Ольга набрала Світлану, сподіваючись, що це жарт. Але сестра відповіла спокійно, навіть із легким роздратуванням:

– Оль, ну ти ж розумієш, зараз все дорого. Артем жив, світло палив, воду лив, інтернет качав. Я ж не благодійна організація.

– Але ж, Світлано, ти у мене кожну зиму п’ять років безплатно жила! – Вигукнула Ольга, відчуваючи, як усередині все стискається.

– Це інше, – відрізала Світлана. – Я ж не щодня приймала ванну і серіали не дивилася. А твій Артем – молодий хлопець, все на повну використав.

Ольга намагалася заперечити, але Світлана була непохитна:

– Якщо не можеш одразу, плати частинами. Я зачекаю.

Ольга повісила слухавку, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Вона все ще сподівалася, що це непорозуміння, але рахунок лежав перед очима – чорним по білому.

Артем розлютився:

– Мамо, це просто нахабство! Вона у нас роками жила, а тепер із тебе гроші вимагає?!

Ольга сиділа мовчки, дивлячись у вікно. Їй було боляче та прикро, але вона не хотіла сварки.

– Я заплачу, – тихо сказала вона. – Частками, але заплачу.

Артем не міг заспокоїтись.

– Мам, ти серйозно платитимеш їй? – кричав він, ходячи по кухні. – Вона у нас п’ять років безплатно жила, а мені за два місяці рахунок виставила!

Ольга сиділа, підперши голову руками. Вона розуміла сина, але боялася конфлікту:

– Артем, якщо не заплачу, вона всім родичам розповість, що ми невдячні. Краще так.

Але всередині щось надломилося. Всі ці роки вона допомагала Світлані, не скаржилася, не рахувала копійок. А тепер сестра, яку вона вважала за близьку, виставила рахунок за “добро”. Це було, як стусан під дих.

Щоб покрити рахунок, Ольга зважилася здати квартиру. Вона знайшла орендарів – молоду пару, які заплатили за пів року наперед.

Майже всі гроші пішли на погашення рахунку Світлани, але вперше за довгий час Ольга полегшено видихнула.

Восени Світлана, як завжди, зателефонувала:

– Оль, можна я приїду на зиму? Дощі у нас знову, сил немає.

Ольга відповіла твердо:

–  Вибач, Світлано, квартиру я здала. Договір на пів року орендарі вже заплатили.

– Як так?! – Здивувалася Світлана. – Ти ж знала, що я збираюсь!

– А як би я, на твою думку,  твій рахунок сплатила? – спокійно сказала Ольга. – Грошей немає. Довелося здати.

На тому кінці повисла тиша. Потім Світлана буркнула: Ясно. І більше не дзвонила.

Ольга не шкодувала. Їй було сумно, але, водночас, легко. Вона зрозуміла, що доброта – це чудово, але не тоді, коли тебе використовують.

Артем, побачив зміни у матері, обійняв її:

– Мамо, ти молодець! Час думати про нас!

Ольга подивилася на сина та посміхнулася. Вперше за роки вона відчула себе вільною…

Ось така однобічна “взаємодопомога”. Можливо і у вас були подібні ситуації? Пишіть їх в коментарях, ставте вподобайки. Охоче читаю всі ваші коментарі. Дякую.