– Тобі бабуся дім у спадок залишила, продавай, – здивувала мене мати

– Аню, ти зрозумій… Яків Петрович людина тонка… Його дратують сторонні люди… А ти така незграбна.

– Ти йому будеш заважати. Він погодився нам дати притулок. Але не уявляє, якою неможливою сусідкою ти можеш бути!

Я сиділа перед матір’ю і гадала, як можна бути такою? Я почала здогадуватися, до чого та хилить, але все одно виявилася не готовою.

– От якби ти продала будинок, ми мали б своє житло…

Я вчепилася в старий кухонний стіл з такою силою, що увігнала в палець скалку. Але цього навіть не помітила.

– Квартиру ми вже продали, – сказала я.
– Так, але хто ж знав, що Федя виявиться пройдисвітом?! Він виглядав таким інтелігентним чоловіком.

Мати мрійливо зітхнула, а я потерла стомлені очі:
– Ти мала це зрозуміти, коли він просив грошей і змушував тебе продати квартиру.

– У нас було кохання! Це ти все міряєш грошима!

Я навіть не хотіла більше сперечатися. В мене не залишилося сил. Одному Богу відомо, що відбувається в голові матері.

Замість того, щоб жити в маленькій, але затишній квартирці, вона продала її, й віддала гроші якомусь шахраю.

– Грошей за бабину спадщину вистачило б на дешевеньку однокімнатну… – Мати потяглася до чашки. – Це потрібно насамперед тобі – житло на дорозі не валяється.

– А з дому в глушині, користі, що з козла молока. Ми б переїхали та перестали б обтяжувати Якова Петровича.

Тепер усе зрозуміло. Напевно, автором ідеї й був Яків Петрович, інтелігент у четвертому поколінні та черговий аферист. Я встала з-за столу.

– Ні!

– Що означає «ні»? – З матері відразу злетіла напускна розслабленість. – Я ж про тебе дбаю!
– Коли продавала нашу квартиру, теж дбала про мене?

– Ах ти невдячна! Я все для тебе робила. Усе! Красою та молодістю своєю пожертвувала, щоб тебе виховати.

– Це все твоя бабуся винна… Вона мене ненавиділа… І ти така сама! Тобі вона, значить, залишила будинок… А мені? Що мені?

Від вереску матері у мене почала боліти голова. Я стиснула пальцями скроні. Боляче кольнула безглузда скалка в пальці.

– А тобі вона лишила квартиру, мамо.

– Що?! – Мати вже не стримувалася. Бризкаючи слиною, вона розмахувала руками. – Квартиру?! Ти теж у ній жила! Ану геть звідси! Я все життя на тебе витратила. Все життя! А ти…

В мене полетіла важка тарілка, і я ледве встигла відскочити убік. Вибігши з кухні, я метнулася до спільного передпокою, де з недавнього часу була моя «спальня».

Мати вилетіла слідом, продовжуючи кричати, та ображати. Під руку їй потрапив журнал, яким вона кілька разів примудрилася мене вдарити по обличчю. Біль обпік щоку і вилицю.

Закриваючись руками, я намагалася витягнути валізу. Я спеціально купила її, громіздку та важку, але з двома крихітними замочками.

Це хоч якось могло убезпечити мої речі від новоспечених сусідів. З недавніх пір вони безсоромно колупалися в моєму одязі, забираючи те, що їм сподобається. Жити так більше неможливо.

– Куди ти зібралася, га? – Мати вкотре замахнулася і кинулась на мене.

Мені насилу вдалося перехопити її руку і вирвати з чіпких пальців зім’ятий журнал.
– Я їду. Назавжди!

– Куди?! Куди? Думаєш, вона там тобі крутий котедж залишила? Нічого, ти ще отримаєш, зрозуміла? Проміняла матір на будинок у біса на паличках!

Мати себе вже не контролювала. Вона кидалася на мене, намагалася вчепитися мені у волосся і вліпила ляпаса.

Я закинула на плече рюкзак і, щосили, вчепилася в ручку валізи. Мати продовжувала сипати прокльонами, на радість сусідам, що висипали в коридор.

Ледве стримуючи сльози, я вибігла зі смердючої обшарпаної комуналки. Що робити далі?

Бабусі не стало майже рік тому, залишивши мені десятки спогадів, від яких наверталися сльози. Бабуся працювала лікарем у селі й до нас приїжджала часто.

Чомусь, вона суворо заборонила мені відвідувати її, не давала навіть своєї адреси, але охоче відповідала на телефонні дзвінки.

Я не могла зрозуміти, в чому причина такої таємності. Мати стверджувала, що Анфіса працює на якихось серйозних людей, чи бандитів. Але її у цьому випадку цікавили лише гроші.

Я просто хотіла міцну родину. Відхід рідної людини, підкосив мене. У мене почалися постійні неприємності. Зустріч матері з аферистом, продаж квартири, й тепер…

Немає нікого, у кого можна попросити допомоги. Колеги вважають мене дивною та замкненою. Подруги зайняті дітьми та чоловіками. А я одна. Ні чоловіка, ні захисника.

З чоловіками покінчено вже давно. Все почалося з батька. За словами матері, він був неймовірним красенем, від якого я успадкувала лише колір волосся та форму носа.

Він залишив нас, ще до моєї появи, назвавши «своїми помилками».

А багато років тому я сама переконалася, наскільки оманливою може бути зовнішність. В цьому мати мала рацію!

З Віктором ми познайомилися випадково. Він був одним із найпопулярніших студентів. Я – тінню.

Ми перетиналися в інститутській їдальні. Але, звісно, ​​він не звертав на мене уваги. Він з’являвся в компанії яскравих та впевнених у собі однокурсників.

А йшов, навіть жодного разу не дивлячись в мій бік! Я втомилася бути бляклою невидимкою. Що в мені не так? Лежачи в холодному ліжку, я вигадувала сотні способів познайомитись з ним.

Обіцяла собі, що обов’язково наважусь, та підійду. Але наставав новий день, а я так само захоплено дивилася на нього, залишаючись осторонь.

Якось я все ж наважилася… Навіть придумала план: я йтиму, ненароком зачеплю його плечем, вибачусь і… Можливо, у нас зав’яжеться розмова.

Насправді все вийшло інакше. Коли я йшла повз, мене хтось штовхнув. Кава пролилася на білу сорочку того, з ким я так відчайдушно мріяла познайомитися.

Моторошна коричнева пляма була моїм повним провалом. Невдаха! Дівчата, що стояли поряд з ним, почали обурюватись і звинувачувати мене, хлопці дивилися з гидливістю, а він… Він усміхнувся. На цьому все закінчилося.

Я навіть перестала ходити до їдальні. Тепер я намагалася не потрапити йому на очі. Навпаки – хотіла втекти, сховатися. Та він і не шукав мене.

Я змирилася з думкою, що він не для мене, поки, одного разу, хтось не гукнув мене на виході з інституту. Я обернулася. До мене поспішав він – Віктор.

Я не знала, чим зобов’язана такому щастю! Щодня Вітя чекав на мене після навчання, водив у гарні кафе та ресторани, дарував квіти та потішні іграшки. Два тижні пролетіли, як один день.

Разом ми провели чудову ніч. Я ходила сама не своя від щастя – мій перший чоловік був гарний, розумний і добрий. Віктор теж ходив задоволений.

Він увесь час усміхався і насвистував щось собі під ніс. Все було чудово! Ідеально! І все ж таки, погані передчуття не давали мені спокою. Я не могла зрозуміти, в чому річ.

Може, я просто боялася, що доля забере в мене так необачно подароване щастя? Але я теж маю право на кохання. Чи ні? Звісно, ​​ні!

Все виявилося до смішного передбачувано. Виявляється, вони посміялися з мене! Майже всією групою вони побилися об заклад, скільки часу йому знадобиться, щоб “домовитися” зі скромницею. Його слова й досі іноді звучать у моїх вухах.

З того часу я пообіцяла собі, що більше ніколи не допущу такого. Я закохалася у зовнішність, у гарне обличчя – і це була моя помилка.

Тільки вчинки можуть сказати про людину хоч щось. Та й вони бувають оманливими. Нікому не можна вірити! Легше бути самій!

Я й справді залишилася одна. Тоді, після Віктора, мене підтримала бабуся. Мати лише єхидно хмикнула, сказавши, що я – безглузда дурепа! Анфіса ж мене заспокоювала та втішала.

Я багато ночей проплакала в неї на плечі. Тоді я твердо засвоїла: ніхто, крім бабусі, мені не допоможе. У ній я бачила і подругу, і захисницю, і, навіть, матір. А тепер її не було…

Я знову лишилася сама на роздоріжжі. Нема куди мені йти! Нема кому довіритися, та чекати на допомогу!

Гучна трель мобільного змусила мене злякано здригнутися. Я витягла з кишені телефон і глянула на екран.

Дзвонила Надія Іванівна – моя начальниця. Намагаючись, щоб голос звучав рівно і спокійно, я відповіла:

– Так?
– Аня?! Негайно у видавництво! Це терміново!

Я глянула на валізу, ручку якої стискала щосили. Наче вона була якорем, здатним утримати мене на поверхні, й не дати затонути.

– Я зараз не можу…
– Що?! Як це не можеш? Все ти можеш!

– Я… правда не можу… – я ледь чутно схлипнула і поспішила затиснути рота рукою.
На іншому кінці з’явилася секундна пауза.

– Ти що, з хлопцем?
Я насилу придушила істеричний сміх.

– Ні, Надія Іванівно. Я одна.

– Тоді ти не можеш приїхати тільки в одному випадку: якщо перебуваєш на одрі. Усе! Нічого не хочу більше чути. Якщо не хочеш втратити роботу, то через годину будеш у мене!

Надія Іванівна відключилася, залишивши лише дзвінку тишу. Втратити роботу? Я вже втратила бабусю, матір, житло… Залишитися ще й без роботи?

Я ж була боягузкою. Я нізащо не наважуся покінчити з усіма проблемами раз і назавжди. А ще я була наївною та мрійливою.

Досі вірила, що й на мою частку у долі накопичене щось добре! Потрібно тільки зачекати… Ще трохи!Що мені робити? Як жити далі, підкажіть?