– Тобто мені на студію, яка, між іншим, мала приносити дохід, ти не даєш у борг. А моїй сестрі, яка за останні два роки змінила три роботи та пропрацювала там по місяцю, ти просто даруєш гроші на квартиру?

– Вибач, але ми не дамо тобі грошей, – сказав батько в останній момент.

– Що? Що ти сказав? Тату, тату… ти мене чуєш?

Він уже скинув. Маша опустила телефон. Припливли.

Вона стояла посеред гігантської зали. Високі стелі, широкі вікна, розпочатий ремонт, який, напевно, ніколи вже не буде закінчено. Тут невдовзі мала з’явитися її танцювальна студія.

За спиною у неї понад двадцять років занять танцями та понад вісім років викладання. Вона навчила десятки дітей любити танці так само, як любила їх сама. Вона багато років працювала на інших, і вирішила попрацювати на себе.

Поклалася на батьків. Вони бачили її успіхи, терпіли нескінченні репетиції у вітальні та завжди говорили: “Машенько, ти досягнеш всього, ми в тебе віримо”. Обіцяли дати грошей на відкриття. З поверненням, звичайно.

Перші місяці оренди, початкова закупівля матеріалів, трохи реклами – все було сплачено. Але витрат було набагато більше, поки бригада отримала від Маші лише аванс. Дівчина чекала на гроші від батьків.

І тут – відмова. Шок був таким, що Марія не відразу прийшла до тями.

Вона дивилася на креслення, приліплене скотчем до бетонної колони. Ідеальне розташування балетних верстатів, зона очікування, мініроздягальня…

І що їй тепер із цим робити? Найприкріше, що приміщення вже орендовано, роботу розпочато… Вона втратить чимало грошей.

Відступати? Неможливо. Вона вклала все, що мала: і душу, і все, що накопичила.

Ну, вже ні. Так легко вони це не проковтне. Вона піде і розбереться. Вона не знала, що сталося, але знала, що це нечесно.

Шлях до батьківського будинку на машині зайняв п’ятнадцять хвилин. П’ятнадцять хвилин, протягом яких Маша переграла в голові сотні сценаріїв.

Що батьки просто чогось образилися, що в них самих грошей не залишилося. Але жоден із них не включав сценарій, який чекав її на порозі.

Машу випередили. Там уже сиділа її сестра. Анжела посміхалася, обмахуючись ніжно-рожевим конвертом із якоюсь стрічкою.

Побачивши Марію, батько трохи напружився.

– Так і думали, що ти приїдеш.

Маша напружилася не менше.

– Тату, ти чому слухавку кидаєш? І що за приколи із грошима? Якщо ви не хотіли мені їх давати, то чому одразу не відмовили? Мені тепер що з приміщенням робити? З ремонтом?

Але ніхто її голосіння серйозно не сприйняв.

– Машенько, ти все про роботу свою… Відпочинь хоч трохи. У нас радісні новини!

– Радісні новини? – Запитала вона. – І що ж може бути радісніше того, що я, з вашої милості, збанкрутувала, навіть не встигнувши почати??

Втрутився батько, якого такий розклад взагалі не бентежив:

– Маша, сядь. Ми повинні поговорити спокійно.

– Спокійно? Я стою посеред зали, яка мала бути моєю студією через три тижні, а ти говориш мені телефоном, що грошей немає! Ти знаєш, скільки мені буде коштувати скасування договору оренди? А аванс робітникам? А матеріали?

– Маша, прошу тебе, – вступила в розмову мати, – ми не хотіли тебе засмучувати…

– Ну таке, мамо, я все-таки трохи засмутилася, – гаркнула Марія.

Анжела, скориставшись паузою, з нудотною посмішкою і писклявим голоском вирішила заступитися:

– Машо, не звинувачуй батьків. Вони не могли інакше. Тато та мама вирішили допомогти мені з початковим внеском за квартиру.

– Ми вже знайшли чудовий варіант у центрі, поряд із роботою. Якщо потрібний хтось винний, то, будь ласка, нехай це буду я. Але не ображайся на них.

Мама вже мало не розплакалася від розчулення від такої самопожертви.

Зате Марію не пройняло.

– Квартиру? Яку квартиру? Чому так різко?

– Просто обставини змінилися… – сказала Анжела, показавши на свій живіт. – У нас із Кирилом буде малюк. Нам не з руки тинятися по орендованих кутах.

І як це стосується Маші?

– Ти сказав, що даси мені гроші в борг, – зрозумівши, що з мамою та сестрою розмовляти марно, Маша знову повернулася до батька.

– Так, – кивнув Антон, – я чесно збирався … Машо, ти ж сама розумієш. Танцювальна студія – це хобі, як бізнес – варіант так собі.

– Ти талановита, так, але бізнес є бізнесом, гроші можна і втратити. А тут… Тут дитина. Та тут навіть порівнювати нема чого!

– Я вісім років викладала. Я вклала в це все, що могла, – сказала Марія. – Так, дитина – це диво, а мені тепер куди подітися?

– Переживеш. Танці – це не те саме, що дах над головою для твого майбутнього племінника, – обірвав її батько. – Гроші зараз потрібні для серйозних речей.

А її робота – це, мабуть, так, іграшки.

– Тобто мені на студію, яка, між іншим, мала приносити дохід, ти не даєш у борг. А моїй сестрі, яка за останні два роки змінила три роботи та пропрацювала там по місяцю, ти просто даруєш гроші на квартиру?

Анжела зморщила свій чарівний носик.

– Дякую, сестричко, нічого іншого я від тебе і не чекала!

– Маша, не забувай, з ким розмовляєш! – прикрикнув Антон. – Якщо хочеш, щоб ми згодом все ж таки дали тобі гроші…

Але Маша його перервала.

– Згодом? А навіщо вони мені згодом? За оренду я заплатити не зможу, від зали доведеться відмовитись, ремонт накриється. Пізніше вони мені будуть вже без потреби!

Щоб не добивати своєї нервової системи, Марія вирішила поїхати. Батьків не переконаєш, Анжела не дозволить.

– Маш! Куди ж ти? – крикнув батько.

– Думати, як жити далі!

Ніч була жахливою. Маша не спала. У голові крутилися цифри: втрата грошей за оренду, відсотки за вже взятими дрібними позиками, замовлена ​​реклама…

Вона, звичайно, подавала заявки на невеликий комерційний кредит ще на початку планування, але їй скрізь чемно відмовляли: надто ненадійна.

– Відступати пізно. Потрібно знайти вихід, – сказала вона.

Тільки вихід ніяк не знаходився.

Вона просиділа так до самого світанку, методично перебираючи варіанти, відкидаючи найбожевільніші.

На ранок хоч визначилася з тим, що вона повернеться викладати в студію до Мілани, де відпрацювала вісім років. Гроші вона не врятує, але хоч буде на що жити.

Але тут сталося диво.

Надійшло повідомлення з якогось банку, куди вона подавала заявки: Вітаємо! Вашу заявку на комерційний кредит схвалено.

За годину Марія вже була у банку, підписуючи документи. Кредит був не таким великим, але, в принципі, покривав усе: оренду, ремонт, закупівлю обладнання і навіть на просування ще вистачить. Так, доведеться напружитися, щоб його виплатити, але це був шанс.

Ремонт йшов, як по маслу. Маша, заряджена адреналіном, сама контролювала кожен етап. Дзеркала були величезними, підлога – ідеальною.

Вона навіть примудрилася найняти найкращого хореографа зі старої школи, з яким колись мріяла працювати.

Батьки за цей період дзвонили їй тричі.

– Машо, ти впевнена, що тобі не потрібно, щоб ми подивилися угоду? – Запитувала мати. – У мене більше досвіду.

– Мамо, я підписала її з юристом, – відповіла Маша, – там все чисто.

Дякую, але допомоги вона тепер не потребувала. Студія відкрилася на початку осені.

Стосунки з батьками на початку осені не налагодилися. Вони приходили на відкриті уроки, намагалися посміхатися, але Марія почувала себе не у своїй тарілці. Батьки явно сердилися на неї.

Вона досягала успіху, але самотужки, а це, як вона зрозуміла, було гірше за провал. У результаті через кілька тижнів таких візитів вони припинили з’являтися в її студії.

Батько зателефонував лише за кілька місяців.

– Привіт, тату… Давно тебе не чула. Щось сталося?

– Ні, нічого. Просто… ми тут із мамою поговорили. Ти так гарно справляєшся зі своєю студією. Ми, звичайно, не мали рації, що не допомогли тобі тоді…

Пахне каверзою.

– Загалом, Машо, тобі ще потрібні гроші на твої танці? – запобігливо спитав він. – Ми готові увійти в частку.

– Ми можемо дати стільки, скільки хотіли, плюс зверху. Але половина студії має бути наша. Як-не-як, ми ж сім’я.

– Дякую, тату, – сказала Маша, – але вже не треба.

– Як не треба? Ти ж кредит виплачуєш!

– Кредит я майже погасила, тату. Насправді я вже давно в плюсі.

– Але навіщо відмовлятися від допомоги?

А навіщо на неї погоджуватися, коли вона не потрібна та ще й частку потім віддавати?

– Знаєш, тату, ви мали рацію. Дитина важливіша. Тож віддайте гроші Анжелі. Іпотеку раніше виплатить.

Оскільки з сестрою Маша не розмовляла принципово, вона гадки не мала, на якій стадії там знаходиться покупка квартира.

– Ти нас так покарати намагаєшся? – спитав він.

– Я нікого не караю, тату. Я просто з вами погоджуюсь. Віддайте гроші сестрі. На дитину.

– Та немає жодної дитини, Маша! – Видав батько. – Зрозуміла? Анжелка гроші витратила і все! А жодної вагіт ності й не було.

Маша міцно стиснула слухавку. Вперше за пів року вона відчула дивне поєднання образи та… зловтіхи. Вони дали їй найстрашніше, що могли дати, – хибну надію, а потім забрали її.

І власне поплатилися. Маша знала, чому Анжела так вчинила. Сестра не могла винести саму думку про те, що Маша добре зароблятиме. Ось і плани її зіпсувала, і собі грошей урвала. Два в одному.

– Ох, як шкода, – Маша похитала головою, хоч батько цього й не бачив. – А я так сподівалася, що у вас буде онук.

– Не треба мені твого співчуття! – заревів Антон. – Думаєш, ми не бачимо, що ти нас тепер зневажаєш?

– Тату, закінчуй. Нікого я не зневажаю, але й не приховую, що вибачити вам не можу. Ви мене підставили тоді. Добре так підставили!

– Але ми готові викупити це зараз! Буде сімейний бізнес. Тобі – гроші, нам – половина студії.

На щастя, Маша вже не така наївна, щоб на це повестися.

– Половина студії твоя? А мені це навіщо, тату?

Вона не стала чекати на відповідь.

– Дякую, що подзвонив, тату. Мені час, – і скинула виклик…

Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку!