– Тобто ти, Валеро, «по зальоту» ніколи не одружишся? – Уточнила Віка. – Цілком правильно. Ніколи! – І як же він пошкодував про свої необачні слова…

Відзначити закінчення університету та отримання дипломів вирішили у Валерія – у вузькому колі – він один із усієї їхньої компанії мав свою квартиру.

Усього семеро людей – троє дівчат і четверо хлопців. Вони об’єдналися в одну компанію ще наприкінці першого курсу, та так і протрималися до самого випуску.

Скинулися, купили продукти, накрили стіл, замовили піцу. Розмови за столом велися різні: згадували найцікавіші моменти останніх років навчання, ділилися своїми планами.

Хтось збирався залишитись тут і шукати роботу у великому місті, хтось думав повертатися додому.

Аліна, яка останній рік жила з Валерієм у цій квартирі, поки що нічого не вирішила – вона планувала сьогодні ввечері поговорити з молодим чоловіком про їхнє майбутнє.

Артем – ще один з їхньої компанії – повідомив, що через місяць одружується – день весілля вже призначений, обручки куплені, запрошення гостям вручено.

– Артеме, а поповнення у сімействі коли? – поцікавився Валерій.

– До Нового року, – відповів той.

– Класно! Подаруночок, значить, від Діда Мороза! – засміялася Віка.

– Так, будеш солідним батьком сімейства, вже не побешкетувати, треба працювати і сім’ю утримувати, – поспівчував ще один приятель – Олег.

– Знаєш, Артеме, я зараз дещо скажу, тільки ти не ображайся, я не маю на увазі вас із Юлькою. Чесно. Я вірю, що ви одружуєтеся з великого кохання і проживете разом все життя, і діток у вас буде ціла купа. Але я вважаю, що одружуватися по зальоту безглуздо.

– Цікаво, чому? – Запитала Віка.

– Все просто: рішення бути разом все життя треба приймати не тому, що ось-ось буде дитина, а тому, що ти точно знаєш, що без цієї людини тобі не прожити, – відповів Валерій.

– Слова ти, звичайно, сказав гарні, – зауважила Віка. – А що робити, якщо все ж таки це трапилося?

– Я думаю, що в такому разі жінка має вирішувати це питання сама. Якщо між нею та її партнером не було розмови про спільне життя, створення сім’ї, чому вона заздалегідь не подбала про те, щоб нічого «випадкового» не сталося?

– Тобто “солодку ягоду рвали разом, гірку ягоду – я одна”? – Втрутилася в розмову ще одна дівчина – Яна.

– Цікаво, а хто весь час твердить про рівність? – посміхнувся Валерій. – Навіть у шлюбі питання про дітей подружжя має обговорювати, а тут «здрастуйте вам, ти, Васю, скоро станеш татом, одружись».

– А Вася, може, й не збирався, він може зовсім не готовий стати батьком! Ви в нього спитали? Ось я й кажу: якщо дівчина з умовним «Василем» не домовлялася про те, що збирається стати мамою, значить, і вирішувати всі проблеми, пов’язані зі своїм цікавим положенням, вона має сама.

– Тобто ти, Валеро, «по зальоту» ніколи не одружишся? – Уточнила Віка.

– Цілком правильно. Ніколи! – відповів він.

На цьому розмова про дітей та весілля була закінчена і почалася наступна – про майбутню роботу.

Аліна, Валерій та Віка вже працювали. Яна збиралася повертатися додому та шукати роботу там, Артем похвалився, що майбутній тесть уже підготував для нього тепле містечко. Інші – ще не визначилися.

О дев’ятій годині гості допомогли господарям прибрати сліди бенкету та пішли.

– Аліна, давай знайдемо якийсь фільм, подивимося, – запропонував Валерій.

– Ти йди, а мені ще треба на кухні трохи прибрати. Я згодом підійду.

Починати з Валерієм розмову, яку вона планувала зранку, не мало сенсу – Аліна вже знала відповідь на запитання, яке хотіла йому поставити. Вона була вчора в лікаря, і той підтвердив її підозри: термін п’ять-шість тижнів.

Вранці, коли Валерій пішов працювати, Аліна зателефонувала мамі. У них були добрі стосунки, і дочка ніколи не приховувала від матері своїх проблем. Ось і зараз вона розповіла все, як є.

А після розмови з батьками Аліна почала збирати свої речі. Дещо вона відправила додому через Нову пошту, решту – запакувала у велику валізу на колесах. За два дні майже все було зібрано.

– Ти відпустку взяла? – Запитав Валерій. – До батьків поїдеш?

– Так, – відповіла Аліна.

Наступного дня вона поїхала, залишивши Валері записку: «Дякую. Було дуже приємно проводити з тобою час».

Він прочитав, нічого не зрозумів, спробував зателефонувати до Аліни, але її телефон мовчав.

– Нічого не розумію, – скаржився він Артему. – Не сварилися, не скандалили. А вона по тихому зібралася і поїхала.

– Ну і чого ти переймаєшся? Поїхала, то й  поїхала. Навчання закінчилося, квартира більше не потрібна, от і звалила, – втішав його приятель. – Жінки взагалі істоти непередбачувані.

Звісно, Валерій переймався. Він думав, що Аліна кохає його, що вони продовжать жити разом, а колись, можливо, й одружаться. А вона виявляється просто проводила з ним час. Це не просто прикро, це образливо.

Валерій більше не шукав Аліну, не дзвонив їй, а якщо хтось розпитував про дівчину, відповідав, що вона поїхала і вони більше не спілкуються.

Він повністю поринув у роботу і за кілька наступних років став чудовим фахівцем і навіть отримав підвищення.

Минуло вісім років За цей час у житті Валерія відбулося багато змін. Він одружився, у сім’ї з’явився син. Але за рік з’ясувалося, що його дружина, м’яко кажучи, не з тих жінок, які зберігають вірність своєму чоловікові, а дитина взагалі не має до Валерія жодного стосунку.

Після розлучення він знову, як і у випадку з Аліною, зробив роботу ліками від самотності і досяг багато чого. Кар’єра пішла вгору, заробітки теж. Валерій тепер жив у трикімнатній квартирі у центрі міста, неподалік міського парку.

Ось у цьому парку він якось і зустрів Аліну.

Валерій був не один – він нещодавно познайомився з дівчиною. Це було їхнє друге побачення.

Вони йшли набережною, і раптом Валерій побачив Аліну. Вона сиділа на лавці у тіні дерева. Поруч із нею стояв дитячий візок.

– Підійдемо, привітаємось – це моя стара знайома, – запропонував він своїй супутниці.

– Аліна, вітаю! Скільки років ми не бачилися?

– Рівно вісім, – відповіла Аліна.

Вона була здивована не менше за Валерія.

– Це моя знайома, Маргарита, – представив він свою супутницю.

Аліна кивнула й усміхнулася.

– Дивлюся, ти одружена, – сказав він, побачивши на її руці обручку. Це хто: син чи донька?

– Це молодша, Соня, – відповіла Аліна.

У цей момент до них підбіг хлопчик років семи.

– Мамо, ходімо, тато вже купив квитки на автодром. Він сказав, що ти теж кататимешся.

Поглянувши на хлопця, Валерій злякався: перед ним наче ожила одна з його численних дитячих фотографій. Навіть неслухняний вихор на потилиці стирчав так само.

Аліна тим часом встала, попрощалася з Маргаритою та Валерієм і покотила візок доріжкою парку. Син йшов поряд з нею, піднявши голову, щось розповідаючи та інколи підстрибуючи від нетерпіння.

Знайти номер телефону Аліни Валерій не зміг. Тоді він вирішив зустрітися з Вікою.

– Ти знала? – Запитав він її, як тільки Віка сіла за столик у кафе.

– Ти про що?

– Я про Аліну та її сина. Ти знала, що вона тоді була в положенні?

– Тоді ні, але пізніше ми випадково зустрілися з нею – у мене ж бабуся живе у тому самому місті, куди вона поїхала, – відповіла Віка.

– А чому ти мені не сказала? – Запитав Валерій.

– А ти не думав, чому вона сама тобі нічого не сказала? Виїхала мовчки і все. Чи ти вже не пам’ятаєш  свій маніфест? «Я ніколи не одружуся по зальоту»!

– Звісно, забув! А я пам’ятаю. І Аліна пам’ятала. Раз вона сама не захотіла, щоб ти знав про Ромку, чому я маю втручатися не в свою справу?

– Але чому Аліна не поговорила зі мною перед тим, як виїхати? Мало що я казав! – продовжував обурюватись Валерій.

– Я спробую тобі пояснити, правда, не знаю, чи ти зрозумієш, що вона думала, – сказала Віка. – Ти щойно, під час вечірки, заявив, що не вважаєш за можливий подібний шлюб.

– Якщо Аліна зараз повідомить про своє положення, якої відповіді їй чекати від тебе? Варіант перший – ви одружитеся.

– Варіант другий – ти повториш те, що сказав раніше, і запропонуєш самій їй вирішувати свої проблеми. Вона просто боялася отримати другу відповідь.

– Вона не хотіла бути відкинутою та покинутою. Тому вона сама кинула тебе. Зрозуміло?

– Не зовсім. Хто її чоловік?

– Його звуть Андрій. Він юрист. Працює у якійсь фірмі, я точно не знаю. Аліна зараз у декреті. Так, Рому її чоловік усиновив, тож тобі краще туди не потикатися, – відповіла Віка.

– Дай мені, будь ласка, телефон Аліни. Я хочу з нею поговорити, – попросив Валерій.

– Вона просила не давати, – відповіла Віка.

– Але ж я все одно знайду.

– Знайдеш. Обласне містечко – не Київ. Але я прохання Аліни виконаю.

– Вона не повинна була так чинити, – сказав Валерій.

– А ти не думаєш, що теж винен у тому, що все так сталося? Навіть гарні та розумні слова іноді краще притримати при собі. Не видав би ти тоді ту тираду, можливо, і життя по-іншому склалося б, – сказала Віка.

…Валерій справді через треті руки знайшов телефон Аліни. Подзвонив їй. Вона розмовляла з ним чемно, але просила ні її, ні її родину не турбувати.

Він дізнався все і про Аліну, і про її чоловіка. Дізнався, де вони живуть, до якої школи першого вересня пішов Рома.

А ще він з’ясував, що жодних прав на цього хлопчика він не має, бо Рома – син Аліни та Андрія…

Ось так необачним монологом можна зруйнувати стосунки, як кажуть, – слово не стріла, а глибше ранить…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Аліна, чи перегнула палицю? Пишіть в коментарях, що б утнули ви? Ставте вподобайки.