– Тобто ви пропонуєте, щоб я просто подарувала вам свою дачу? – Знову запитала я. Ніздрі свекрухи раптом роздулися. – Так! – гаркнула вона. – На мою думку, це буде чудова компенсація за те, що я тебе тут, на своїй території, терплю вже три роки!

– Подаруй мені дачу! – усміхнулася свекруха. – Якщо не погодишся, я буду змушена вживати заходів!

Не встигла відповісти, як подав голос чоловік.

– Мамо, – сказав Костя, – мамо, заспокойся. Ми все вирішимо.

– Все вирішимо, все вирішимо… – пробурчала Раїса Павлівна. – Нічого ви не вирішите!

Чоловік запитливо глянув на мене, я знизала плечима, свекруха насупилась.

Річ у тім, що кілька тижнів тому бабуся залишила мені дачу. Шість соток із трьома яблунями, кущами смородини та будиночком із верандою, на якій я провела всі дитячі роки, поки мама з татом займалися своїми дорослими справами.

Близькі до моєї спадщини поставилися спокійно. Ну дача та дача, що тут такого надприродного? А потім свекруха сказала:

– Жанно, нам треба серйозно поговорити.

«Серйозно поговорити» мовою моєї свекрухи означало одне: зараз вона говоритиме, а я слухатиму і киватиму.

– Я тут подумала, – почала вона, – ось ця дача твоя.

– Так? – обізвалась я, мимоволі при цьому напружившись.

– Вона ж порожня зараз стоїть?

– Ну… поки що так, – сказала я.

Чесно кажучи, з’їздити туди нормально, не на пів години, а хоч на день, у мене все не було часу. А там треба було порядок навести, можливо, ремонт хоча б косметичний зробити… На це в мене часу теж не було.

– Ну ось і чудово, – зраділа Раїса Павлівна, – мені, пенсіонерці, свіже повітря вкрай необхідне… Між нами, дівчатами, я тут у місті просто задихаюся.

– Так ось, як ти дивишся на те, якщо ми з тобою поміняємось? Я переїду туди, а ти отримаєш цю квартиру. Костик, до речі, згоден.

Зрозуміло, Костик був згоден. Костик все своє життя погоджувався з матір’ю.

– Звучить непогано, – сказала я.

– По-моєму, дуже добре звучить, – усміхнулася свекруха. – То як? По руках?

– А ми це все… якось… ну юридично оформляти будемо? – Запитала я.

– Що оформляти? – насторожилася свекруха.

– Ну, угоду нашу. Обмін.

– А навіщо? – Запитала Раїса Павлівна.

– Ну, як навіщо? Щоб спокійніше було і мені, і вам.

– Ось ще! – відмахнулася свекруха. – Ну, Жанно, ну ти подумай, ну ми ж рідні люди! Ну, до чого нам ці формальності?

Що ж, приблизно такої відповіді я й чекала. Не обмінюватись хотіла Раїса Павлівна, а потихеньку прихопити мою дачу. Як? Так, дуже просто.

Він ставився до цього нормально, бо мама допомагає. А я… Я відчувала, що просто задихаюся від такої допомоги.

– Просто так я вам дачу не віддам, – сказала я. – Все, крапка!

Але свекруха, як з’ясувалося, знову поставила в нашому питанні трикрапку. Бо наступну розмову про дачу завів уже чоловік.

– Що там у вас відбувається з мамою? – спитав він. – Вона каже, ти її на дачу на свою не пускаєш.

– Вона так каже? – здійнялася я. – А вона не озвучувала тобі випадково тонкощі своєї пропозиції про обмін?

– Які ще тонкощі?

– Вона пропонує мені обмін без будь-яких гарантій! Тобто квартира буде її, й дача, по суті, теж. На дачі вона житиме три, ну щосили чотири місяці, а потім знову приїде сюди. А в мене тут навіть частки нема! – пояснила я. – І вона не збирається мені її виділяти!

Костя на мить замислився.

– Я поговорю з нею, – пообіцяв він.

Я тільки посміхнулася про себе. Побалакає він… Як же.

Минуло трохи більше як тиждень. Якось увечері ми зібралися за вечерею, і свекруха сказала:

– Ти, дорога, на квартиру особливо роток не роззявляй!

Я глянула на чоловіка, той опустив голову.

– Я цю квартиру, – Раїса Павлівна виразно подивилася на мене, – десять років вибивала. І вже, повір мені, я не збираюся віддавати її незрозуміло кому.

Я знову глянула на Костю. Той мовчки їв і взагалі намагався поводитися так, ніби його на кухні немає.

– Частку вона захотіла … – хмикнула свекруха. – І каже, що це справедливо. А думаєш, я не знаю, навіщо тобі частка?

Тут Костя трохи напружився.

– А для того, щоб ти відразу подала на розлучення і відхопила пів квартири! – впевнено сказала свекруха. – Ні, люба, не вийде! Долю ти не отримаєш!

– Добре, – спокійно сказала я, – тоді ви не отримаєте дачу.

– Ось воно! – посміхнулася свекруха. – Торгово-ринкова натура твоя вилізла… Боже мій, ти це бачиш, Костю? Ти розумієш, з ким одружився?

– Ну, мамо, ну навіщо ти так… – чоловік зробив мляву спробу захистити мене, але під поглядом матері знову замовк.

– Тобто ви пропонуєте, щоб я просто подарувала вам свою дачу? – Знову запитала я.

Ніздрі свекрухи раптом роздулися.

– Так! – гаркнула вона. – На мою думку, це буде чудова компенсація за те, що я тебе тут, на своїй території, терплю вже три роки!

– Ось як? – Усміхнулася я. – Ну що ж, більше ви мене терпіти тут не будете.

І я пішла збирати речі. Зляканий Костя пішов слідом, бурмочучи щось про те, що “вона не зі зла”, “вона погарячкувала”. На що я сказала:

– Я їду на дачу, Костю. Якщо хочеш, поїхали разом.

Він знову щось забурмотів, і я зрозуміла, що він нікуди зі мною не поїде.

Я поїхала на дачу, а невдовзі відремонтувала її та вдало продала. Через місяць на вторговані гроші я купила однокімнатну в передмісті. А Костя…

Ну, він і досі живе з матір’ю. Цього й слід було чекати, бо надто затишно йому під маминою спідницею…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!