– Тобто я маю продати свою єдину квартиру, щоб твоя мама могла допомогти твоїй сестрі? – перепитала я. – Ти ж отримаєш нове житло натомість! – відповів Андрій. – Я отримаю кімнату у квартирі твоєї матері! – сказала я. – Це трохи різні речі, не знаходиш?

– Настю, ну що ти впираєшся?! – голос свекрухи тремтів, очі були на мокрому місці. – Я ж не для себе прошу! Я для вас намагаюся! Вам краще буде у великій квартирі! Дітей заведете, а я няньчитиму.

– Мамо, Настя має рацію, треба подумати, – Андрій м’явся біля вікна, не дивлячись у мій бік.

– Що тут думати? – свекруха схлипнула і схопилася за серце. – Ой, знову коле! Пігулку б.

Я машинально простягла їй пляшечку з ліками з її ж сумочки. Цю виставу я бачила вже раз п’ята за останній місяць.

Ще десять хвилин тому я спокійно заварювала чай, був звичайний вечір п’ятниці. Я прийшла з роботи, переодягнулась у домашнє, поставила чайник, Андрій мав ось-ось прийти. Я навіть пиріг купила, його улюблений із вишнею.

І тут пролунав дзвінок у двері. То була свекруха Валентина Петрівна, з порога вона завела свою стару пісню про квартиру.

Ця історія розпочалася місяць тому. Свекруха раптом спалахнула ідеєю, що нам треба з’їхатися. Мовляв, вона сама, навіщо їй три кімнати? А ми вдвох в однушці тулимося.

Продамо мою однушку, яка мені від бабусі дісталася ще до одруження, у хорошому районі, з ремонтом. У якій зараз ми із чоловіком і живемо. Продамо її трикімнатну квартиру на околиці та купимо одну велику на всіх.

Перший раз я спробувала пояснити м’яко:

– Валентино Петрівно, ми з Андрієм лише два роки одружені, нам і в моїй однокімнатній добре. Та й вам, мабуть, зручніше жити окремо, свій уклад, свої звички.

Але мої вмовляння були марними. Свекруха розплакалася, що я її не люблю, що вона для нас намагається, що їй самій страшно і самотньо.

Андрій тоді мене підтримав. Сказав матері, що рано ще про переїзд думати, але це було місяць тому.

А потім почалося. Свекруха стала «хворіти», то тиск, то серце, то запаморочення. Андрій почав до неї їздити через день, потім почав залишатися ночувати.

– Мамі погано, не можу її кинути одну.

А свекруха раптом пожвавішала.

– Андрійко в мене і ночує останнім часом, бо я сама не впораюся. А якби ми разом жили, такої проблеми б не було!

Я подивилася на чоловіка, він відвернувся, роздивляючись малюнок на шпалерах.

– Валентино Петрівно, мені моя квартира подобається, – сказала я. – Я в ній виросла. Тут кожен кут рідний. І потім – це моя квартира, розумієте? Моя! Єдине, що я маю зі свого!

– Ах так! – свекруха схопилася, забувши про хворе серце. – Отже, ти з моїм сином не хочеш ділитися? Значить, тобі твоя квартирка дорожча за сім’ю?

– Мамо, не треба так, – Андрій нарешті подав голос, але якось невпевнено.

– А як треба? – скипіла свекруха. – Я тебе ростила сама! Все робила для тебе! А тепер, коли мені потрібна допомога, ти мене кидаєш?

Валентина Петрівна заплакала вже по-справжньому, Андрій кинувся її втішати. Я стояла, дивилася на цю виставу, і тут мене осяяло.

– Валентино Петрівно, а нову квартиру на кого оформлятимемо? – Запитала я.

Вона припинила плакати, глянула на мене якось підозріло.

– Ну… на мене, звісно. Я ж старша за вас. А потім вам дістанеться у спадок.

– Тобто я продаю свою квартиру, а натомість нічого не отримую? – Уточнила я.

– Як це нічого? Ти отримуєш чудову велику квартиру, де ми житимемо всі разом великою родиною! – заявила свекруха.

– Яка буде записана на вас, – сказала я.

– Насте, ну що ти заторочила? – Андрій похитав головою. – Мама ж не чужа людина!

– Звісно, ​​не чужа, – погодилася я. – Але квартира буде її, а не наша!

Валентина Петрівна знову схопилася за серце, але цього разу я не ворухнулась.

Наступного дня я зустрілася з Оленкою, сестрою Андрія. Вона забігала до мене за рецептом мого фірмового торта, у її дочки намічався день народження. Ми поговорили, і раптом вона запитала:

– Мама сказала, ви квартиру продаєте? Це правда?

– Хто продає? – Здивувалася я.

– Ну, ви. Твою продаєте, мамину продаєте і купуєте велику, – невпевнено пояснила зовиця.

– Вперше чую, що ми щось продаємо, – сказала я.

Лєнка зніяковіла.

– Ну, мама так сказала. Вона сказала, що гроші від продажу її квартири мені підуть. На освіту Машка. А ви у новій квартирі жити будете.

У мене все всередині похололо.

– Олено, постривай, – зупинила я. – Тобто твоя мама збирається продати свою квартиру, гроші віддати тобі, а жити у квартирі, купленій на гроші від продажу моєї?

– Ну… начебто… – невпевнено промовила Лєнка. – Але ж вона вкладе свою частку теж!

– Але ж гроші тобі віддасть!

– Не всі. Тільки Машкові на освіту… – збентежено мимрила зовиця. – Мама хоче допомогти…

Я провела Лєнку і сіла думати. Схема була простою, як три гривні. Свекруха продає свою квартиру, левину частку грошей віддає дочці. Ми продаємо мою квартиру, купуємо нову на залишок грошей.

Оформляємо її на свекруху і живемо всі разом у квартирі, купленій на мої гроші, але оформлену на неї. Геніально!

Андрій прийшов пізно, об одинадцятій годині. Від нього пахло котлетами мами.

– Знову у мами вечеряв? – Запитала я.

– Ну вона ж одна, сумує, – відповів чоловік.

– Андрію, нам треба поговорити, – серйозно сказала я.

Я розповіла про розмову з Оленою. Андрій спочатку відмовлявся, потім зізнався, він знав, що мати справді хоче допомогти сестрі.

– Але ж це сім’я! Ми маємо допомагати один одному! – сказав Андрій.

– Тобто я маю продати свою єдину квартиру, щоб твоя мама могла допомогти твоїй сестрі? – перепитала я.

– Ти ж отримаєш нове житло натомість! – відповів Андрій.

– Я отримаю кімнату у квартирі твоєї матері! – сказала я. – Це трохи різні речі, не знаходиш?

– Насте, ти робиш з мухи слона, – сказав Андрій. – Мама ж не чужа людина.

– Андрію, відповідай чесно, – попросила я. – Ти справді вважаєш це справедливим? Що я віддаю свою власність, а натомість отримую обіцянку, що колись мені щось дістанеться? Якщо вона не передумає і не перепише квартиру на Олену, або ще когось.

Андрій мовчав. Потім встав і сказав:

– Я до мами. Вона погано почувається.

– Їдь, – відповіла я.

Він пішов, а я сиділа на кухні та пила охололий чай.

Вранці я прокинулася сама, Андрій так і не повернувся. Я зателефонувала йому.

– Андрію, якщо ти не прийдеш сьогодні ввечері додому, я вважатиму, що ти зробив свій вибір, – сказала я. – І тоді давай поживемо окремо. Подумаємо, що для нас важливіше – сім’я, чи мамині маніпуляції.

– Настя, які маніпуляції? – розлютився Андрій. – Мамі справді погано!

– Добре, – сказала я. – Тоді залишайся з нею. А я поки що поживу одна у своїй квартирі.

Увечері Андрій не прийшов. І наступного дня теж. І за день. Валентина Петрівна дзвонила, плакала в слухавку, що я руйную сім’ю. Я не реагувала.

На четвертий день зателефонувала Лєнка.

– Насте, що відбувається? Мама сказала, ви з Андрієм розлучаєтеся?

– Ми не розлучаємося, – пояснила я. – Ми думаємо.

– Через квартиру? – Запитала вона.

– Через чесність, Олено, – відповіла я.

Вона помовчала.

– Слухай… Мама не хвора. Ну, так, є звичайні вікові проблеми, але нічого критичного. Вона просто… хоче, щоб Андрій був поряд.

– Я знаю, – відповіла я.

– І щодо квартири… – зам’ялася Лєнка. – Може, я відмовлюся від грошей? Ми з чоловіком самі впораємося.

– Олено, справа не в грошах, – сказала я. – Справа в принципі. Твоя мама хоче отримати квартиру моїм коштом! І використовує для цього Андрія.

Через тиждень, коли я знову заварювала чай і знову купила пиріг з вишнею просто за звичкою, пролунав дзвінок. Це повернувся Андрій, він був неголений, пом’ятий.

– Можна увійти?

– Це поки що і твоя хата, – відповіла я.

Він пройшов на кухню, сів за стіл.

– Настя, вибач, – сказав Андрій. – Мама… Вона, правда, не хвора. Вона зізналася вчора. І щодо квартири я зрозумів, що це не правильно. Що так не можна.

– І що тепер? – Запитала я.

– Якщо ти мені пробачиш, я більше не ночуватиму у мами, – відповів чоловік. – І про квартиру забудьмо. Ми залишимося тут жити. Ця квартира хоч і маленька, але така затишна.

Я налила йому чаю та відрізала пирога.

– Андрію, я люблю тебе, – сказала я. – Але моя квартира – це моя квартира. І залишиться моєю. Якщо тебе це влаштовує – залишайся. Якщо ні, що ж, – значить не доля.

Він кивнув головою.

– Влаштовує. А мама… Мама звикне.

Вона справді звикла. За місяць навіть прийшла знову у гості. Ми пили чай, їли пиріг, і більше розмов про квартиру не було. Як кажуть, – помоглося нашій мамі…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!