– Тоді онука більше не побачите! Жадібним бабусям це забороняється! – Висловилася невістка

– Тоді онука більше не побачите! Жадібним бабусям це забороняється! – Висловилася невістка.

– Та, будь ласка! – не лишилася в боргу Ірина Павлівна. Вона подумала про те, що все одно б цим колись закінчилося. Рано чи пізно.

Тому, що Міла, дружина сина, вважає, що всі їй винні. А найприкріше те, що Андрій став так само думати, сидить і дружині підтакує.

– Я не танцюватиму під вашу дудку! – обурювалася собі під ніс Ірина Павлівна наступного дня вранці, поспішаючи на роботу.

Збиралася вона сьогодні довше, ніж зазвичай, все падало з рук. Та ще й дощ затіяв свою «мокру справу».

Ірина Павлівна зупинила машину на стоянці біля офісного центру, вийшла з авто та розкрила парасольку, а потім акуратно промокнула серветкою краплі води під очима, щоб не потекла туш. Але краплі на її щоках були не лише від дощу. Сльози стояли в очах жінки.

– Ірино, ти чого сьогодні така? – спитала колега, підлегла і гарна подруга Ніночка, щойно вона переступила поріг кімнати, в якій вони працювали. Їхні столи стояли поруч. То справді був офіс страхової компанії.

– Яка? – спитала Ірина Павлівна, ховаючи очі. Вона поставила мокру парасольку в кутку і почала з перебільшеною старанністю обтрушувати свою куртку від крапель дощу.

– Така. Що сталося? – від допитливих очей Ніночки було нікуди не подітися. – Розповідай, може, чимось допоможу.

– Ой… та нічого розповідати. З невісткою подряпалися у вихідні, – неохоче відповіла вона.

Ніночка співчутливо зітхнула. Вона знала, що Ірина недолюблює свою невістку від самого початку, як тільки побачила.

Ірина Павлівна, на думку Ніночки, була трохи суха і сувора жінка. Допекти її, та викликати жаль – було вкрай складно.

А ще вона твердо стояла на ногах, попри те, що її доля добряче подряпала. І всього того, що вона зараз має, Ірина досягла виключно сама, завдяки завзятості та працьовитості. За це Ніночка дуже поважала начальницю.

Колись вони з нею розмовляли, і Ірина Павлівна зізналася, що вона сирота. Росла у дитбудинку. Заміж вийшла рано, за хлопця, який теж мав усі шанси потрапити до дитячого будинку, але якось вийшло, що не потрапив.

Хоча батьки його були любителями розгульного способу життя, і майже ніколи не просихали, не годували його, не виховували.

Тягнула його бабуся. Жили вони всі разом, а коли її не стало, майбутньому чоловікові Ірини було вже п’ятнадцять. Він сам дбав про себе.

Після школи відучився на токаря, влаштувався на завод. Якось доля його звела з гарною дівчиною Іриною. Так і почали молоді люди зустрічатися, а потім одружилися.

– Нам по двадцять років тоді було, – згадувала Ірина Павлівна. – Молоді, життя здавалося легким! Море по коліна! Закохалися одне в одного – душі не чули.

– Я на тому заводі працювала у відділі кадрів. Батьки Михайла вже на той час зовсім опустилися. Жили вони у маленькому селищі в будинку, який був схожий на руїну.

Мишко на роботу щодня їздив за сімдесят кілометрів. А я в місті поряд із заводом жила, у своїй однокімнатній, яку мені дали після дитбудинку.

– Михайло до тебе переїхав після весілля? – спитала Ніночка.

– Звичайно, – підтвердила здогадку Ірина Павлівна. – А його батьків я не бачила жодного разу. Мишко мені казав, нема чого тобі на них дивитись… Не стало їх незабаром. Напилися неякісним пійла.

– Нічого у спадок Мишкові не дісталося, крім зруйнованого сараю: будинком цю споруду назвати – язик не повертався.

– Жах… – сказала Ніна.

– Ага. Я один раз туди їздила, вже після того, як їх не стало. Вибач за вираз, «бомжатник»! Мишко там документи якісь потрібні свої шукав. Знайшов.

– Ми поїхали, будинок замкнули. А потім довідалися, що згорів він ущент, хтось підпалив. Ось так… Ну і Бог з ним, я вважаю, одна морока тільки.

– З будинком-то гаразд, – подумала Ніночка. – А ось те, що овдовіла Ірина Павлівна рано, – це справжня трагедія…

Через два роки після того, як одружилися Ірина та Михайло, з’явився у них синок, назвали Андрієм. Пара була щасливою, все в них складалося добре. Проте, лихо нікого не щадить. Коли Андрієві виповнилося сім років, Михайла не стало.

Тільки сильний вольовий характер допоміг молодій Ірині пережити таке. Одна, без будь-якої допомоги та підтримки, вона змогла виховати сина гідною людиною.

Хлопець був тямущим, вступив сам до інституту в іншому місті на гарну перспективну спеціальність.

Коли Андрій навчався на третьому курсі інституту, Ірина Павлівна вирішила купити на свої багаторічні заощадження другу квартиру.

Вона хотіла її здавати та забезпечити собі додаткове джерело доходу, щоб можна було трохи розслабитися, та до пенсії грошей назбирати.

– Втомилася я рватися. З того дня, як не стало Мишка, все сама, все на мені, не дай Боже, якби що зі мною трапилося, Андрійка сиротою залишився б… – зітхала Ірина Павлівна, розповідаючи Ніночці. – Як живеться в дитячому будинку, я знаю, не з чуток.

Андрій любив і поважав матір, він бачив, як вона орала – працювала на двох роботах, намагалася забезпечити йому все найкраще і тому, щойно зміг почати утримувати себе сам, відразу з’їхав від неї на орендовану квартиру.

Оселитися у тій своїй другій квартирі мати йому не пропонувала. А він і не просив, хотів всього досягти сам. Як мати. Андрій виріс дуже самостійним.

Другу свою квартиру Ірина Павлівна здавала.

Через деякий час Андрій повідомив матері новину про те, що одружується. Майбутня невістка Міла, коли вони прийшли із сином на чай, з першого погляду не сподобалася Ірині.

До дівчини ідеально підходило прислів’я «простота, гірша за крадіжку». Така вульгарна особа! Неприємна.

Хоча й дуже симпатична. Але очі у неї були заздрісні й чіпко оцінювали все довкола в будинку Ірини Павлівни.

Жінці здавалося, що в голові дівчини прямо клацає калькулятор, ніби вона рахувала, що скільки коштує. І мало того, навіть питала, не соромлячись.

Де працює Ірина Павлівна, скільки там люди одержують. З чого зроблена люстра, що висить на кухні? А сережки у вухах Ірини Павлівни, золоті? А сервіз, справді, із Корецької порцеляни?

– Правда. Все правда, – розповідала Ірина Павлівна Ніночці. – Я дуже люблю оточувати себе добрими якісними речами.

– Ніколи не хотіла купувати «порожнисті» золоті сережки, нехай дорожче, накопичу, але куплю нормальні. І антикваріат люблю, дещо купую, у міру сил. Не знаю, звідки в мене такі замашки, я ж з дитбудинку.

Промовивши ці слова, Ірина Павлівна сумно посміхнулася. Ніночка здивувалася. І справді, звідки? Можливо, Ірина опинилася у дитячому будинку після того, як жила у багатій родині?

– Мій Андрій, порівняно з нею, виглядав таким, знаєш, як молодь зараз каже, «лохом». Ніколи не знав, що скільки коштує, не цікавився. Йому все одно, з яких кухлів пити.

– Син у мене байдужий до речей та розкоші. А дивився він на цю Мілу закохано – це відразу було видно. Та й вона наче нічого, гарна, тиснеться до сина, в очі заглядає. Мій Андрійко й розімлів.

– Одружилися? – констатувала Ніночка.

– Одружилися. Я ще в іншому місці тоді працювала, не у вас. Проставлялася, всіх колег пригостила, – згадувала Ірина Павлівна.

– Бенкет на весь світ влаштували. А синові з невісткою грошей подарувала двісті тисяч. Ось, говорю, вам стартовий капітал.

– У Міли очі, пам’ятаю, аж блиснули жадібним блиском. Сподіваюся, витратили мої гроші з розумом. Я не питала куди, я в їхні справи не лізу.

Невістка постійно намагалася налагодити з Іриною Павлівною контакт, задобрити, розтопити її крижане серце.

Часто приходила в гості з пирогами та тортами, вела довгі розмови, так само стріляючи очима на всі боки, оцінюючи все в будинку.

Іноді вона заводила розмову про квартиру, що здає свекруху. Скільки, мовляв, виходить і чи вигідно? Чи клопітна ця справа? Все їй знати треба було.

– Мені теж, як і Андрію, в очі заглядає, солодка, як сироп, ввічлива така. А сама в’ється вужем – неприємне відчуття, – ділилася Ірина Павлівна.

– Та вже ж… – погодилася Ніночка.

– Ви мені, каже, скажіть, може допомогти чим треба, – все питала мене вона. Нічого кажу мені не треба, я не стара ще, сама впораюся, – бурчала Ірина.

Коли Мілі залишалося три місяці до терміну, вони з Андрієм попросилися на час декрету пожити в ту квартиру, що здавала Ірина Павлівна, пояснивши, що як Міла сяде в декрет, то грошей стане зовсім мало і вони не викрутяться.

– Пустила я їх, й пошкодувала, – сказала Ірина Ніні. – Зраділи вони, особливо Міла, дуже дякували, мало не в ноги кланялися. Мабуть, Міла ця подумки вважала вже мою квартиру своєю. Але я чітко обмовила терміни.

Ішов час. До Ірини Павлівни син із дружиною та новонародженим онуком продовжували часто приїжджати у гості.

– Міла все примовляла, що, мовляв, кров не вода, треба спілкуватися, цінувати родинні зв’язки й таке інше, різну нісенітницю говорила. Прямо бачу, що інше хоче сказати, але стримується, люб’язною прикидається.

Онука назвали Михайлом, на честь батька Андрія, чоловіка Ірини Павлівни, бо хотіли їй догодити.

– Тільки увійдуть у квартиру, Міла мені Мишка в ніс тицяє, ось, мовляв, якого онука ми вам подарували!

– Здорового, міцного! – продовжувала розповідати Ірина. – А я завжди виправляла, не мені, а собі. А виявилося, що й справді – мені!

– Час минав, незабаром декрет закінчувався у Міли. Одного дня приїхали вони з малюком у гості до мене, коротше – слово за слово, посварилися.

– Міла заявила, що я зовсім байдужа! Нічим мене не проймеш! Чи не жирно мені дві квартири мати? Сиджу, як собака на сіні, і не розумію, що молодим теж потрібна квартира! Що жити їм нема де!

– Скільки можна по орендованих квартирах мотатися? Вони ж подарували мені онука! І жадібній бабці слід йому подарувати квартиру. Ну, чи хоч би Андрію.

– Я їм спокійно відповіла, що це квартира моя. Купила я її за свої гроші й нікому віддавати не збираюся.

– І повторила, що живуть вони там тимчасово, – Ірина Павлівна розповідала Ніночці, а у самої очі, прямо блискавки метали.

Ніночка подумала, що, напевно, вона сама нізащо не змогла б так своєму синові заявити, що, мовляв, це моя квартира, руки геть від неї…

– А Міла тоді мені й каже, що, мовляв, онука більше не побачите. Отак, – сумно промовила Ірина Павлівна, змахнувши сльози.

– А найприкріше, що Андрій мовчить, наче води в рот набрав. Згоден із дружиною. Ніби не пам’ятає, як я орала на двох роботах, щоб забезпечити йому гідне життя.

– Мені ніхто не допомагав, сама з нуля підвелася. Тепер його черга. І він, знаєш, що мені сказав?

…Андрій підвівся з крісла, на якому сидів, і заявив, що мати й справді, зовсім байдужа і, в неї замість серця – калькулятор.

Ображає рідного сина, шкодуючи для нього житлоплощу, допомагати не хоче. Навіть для рідного онука шкодує, загребла все собі.

– Забув, що я їм дарувала гроші на весілля? Батьки Міли, взагалі, дулю з маслом подарували, ні з чого їм, чи бачите! Забув, що машину я подарувала йому на закінчення інституту!

– Уживану, але все ж таки, – нарікала Ірина Павлівна. – На ній до мене приїжджали з Мілою своєю в гості. І я їм винна! Онука вони мені подарували!

– Скільки ж вони прожили у твоїй квартирі? – спитала Ніна. – Внукові скільки вже?

– Внуку три роки скоро.

– Ну ось! Може, вони накопичили щось? – спитала Ніна.

– Накопичили, – погодилася Ірина Павлівна. – Андрій сказав, що на мінімальний перший внесок на однокімнатну в них є. А в мене двокімнатна! Не погано?

– Живуть у мене, ще й рота розкривають. Вигнати треба було одразу. А я їм термін два місяці дала: онука шкода. Обіцяли з’їхати. Але посварилися вщент.

Ніночка дивилася на Ірину Павлівну, сильну, горду, норовливу жінку, і думала про те, що, може в деяких випадках все ж таки варто поступитися, спробувати знайти компроміс? Адже ж, рідні люди…

Рідний онук, рідний син. Навіщо вона тоді його виховувала? Щоб взяти та викинути зі свого життя?

– Я дбаю про старість свою. Хочу, щоб гроші були. Звикла на себе розраховувати, от і все, до нього звертатися не збираюся, – тихо сказала Ірина Павлівна. – Гаразд, Ніно, працювати час, заговорилися ми з тобою.

Ніна встала зі стільця, що знаходився поряд зі столом Ірини Павлівни, і вирушила за свій комп’ютер, друкувати документи.

А в самої почуте не виходило з голови. Ніна розмірковувала, та скоса поглядала на гордий профіль Ірини, яка з кам’яним обличчям щось друкувала на своєму комп’ютері.

Дощ поливав за вікном, він перетворився на справжню зливу з громом і блискавкою. У такі моменти зазвичай хочеться перебувати вдома, з сім’єю, пити гарячий чай з пирогом або варенням і базікати про те, про це.

Хочеться, щоб усі були вдома, і у всіх все було добре. А Ірина… Вона, мабуть, інша. Напевно, дитинство в дитбудинку зробило її такою. І вона має інші цінності. Себе і свій комфорт вона ставить вище за сім’ю.

Що ж, кожному своє. Але Ніночка була впевнена, що прийде той час, коли Ірині Павлівні здасться все по-іншому. Дай Боже, щоб це не сталося надто пізно, і ще можна було все виправити.

А ви як вважаєте, хто в цій ситуації має рацію – син, чи мати? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.