Тоді я почала розпитувати, на яких умовах позичали, які гарантії, що гроші повернуть. Невістка почала відповідати, що її батьки — чесні люди, і вони незабаром віддадуть гроші та ще й накинуть зверху. Тоді мені стало погано, тож я попросила вийти на повітря

Нині я пенсіонерка, мені за шістдесят. Ми з сином не підтримуємо жодних контактів. І я не бачу у цьому трагедії. За вчинки треба відповідати, правда? Тим паче дорослій людині. Тож не судіть строго, а краще послухайте, як у житті буває. Може, це колись і вам знадобиться.

Коли мій єдиний син одружився, я продовжувала працювати на виробництві. Містечко наше маленьке, перспектив тут небагато, тож молода родина вирішила перебратися до столиці. Там і можливостей більше, і молодь любить Київ. Є де розвиватися та ростити дітей. Що ж, я благословила їх і відправила з легкою душею.

Минуло 2 роки. Син зміг зачепитися на більш-менш непоганому місці. А ось невістка залишилася вдома. Не могла себе довго знайти, тож довелося стати домогосподаркою.

Я була одного разу в них на орендованій квартирі. І справді, все чистенько, прибрано. Вечеря була смачна, так що готувати вона теж вміє. Що ж зробити, що син не має багатих батьків. Доводиться терпіти, роки молоді.

Добре хоч, у Ірини, так звати невістку, погляди на ситуацію, що вийшла, дуже зрілі. Її батьки самі із села. Багато дітей. Тож вона добре знає, що таке потреба. Сина мого не пиляє, адже це, самі знаєте, дуже часта причина для розлучення. Як би там не було, мені невістка завжди здавалася дуже приємною людиною.

Але поступово ситуація почала виходити з-під контролю. Синові урізали зарплату. А господарі їхньої квартири підняли плату за оренду. Як тут розвиватися та заводити дітей? Чи злидні плодити? Так це вже зовсім нісенітниця, а не життя виходить.

Думала-думала над цим питанням і зважилася-таки приїхати до двоюрідної сестри до Канади. Вона мене давно кликала, але я ніколи не мала серйозних думок щодо переїзду.

Я вийшла на пенсію, зібралася з духом та поїхала на 4 роки працювати в іншу країну. Зрозуміло, що цих грошей на квартиру не вистачить, але для першого внеску має бути достатньо. Може, пощастить і мені щось залишиться.

Щомісяця пересилала синові більшу частину зарплати, записуючи всі витрати до блокноту. Вийшло, що мені для збору потрібної суми знадобилося три з половиною роки життя. Але мети було досягнуто.

Зустрічали мене урочисто. Син подорослішав, очі стали сумними. Невістка була такою ж привітною, якою я її пам’ятала. Ми погуляли столицею, подивилися пам’ятки.

Потім пішли до них додому відпочивати. Накрили добрий стіл. Все було дуже непогано. Поки я не розпочала розмову про те, в якому районі вони обрали квартиру.

Я хотіла порадити їм не гнатись за центром, адже там все дорого. А подивитись, навпаки, на віддалені райони. Вони ж розвиватимуться, отже, там розвиватимуть сучасну інфраструктуру. І ціна згодом теж підросте. Цю пораду мені підказала сестра, тож я хотіла, щоб діти нею скористалися.

Але син тільки нервово почухав лікоть і сказав, що у батьків Іри зараз почалися проблеми і він вирішив позичити їм гроші, поки ситуація не покращиться. А поки що поживуть ще на орендованій квартирі.

Невістка тільки мовчала і дивилася кудись убік. Я тоді зрозуміла, що хоч роботу вона не знайшла, вона була набагато розумніша за мого сина.

Тоді я почала розпитувати, на яких умовах позичали, які гарантії, що гроші повернуть. Ірина почала відповідати, що її батьки — чесні люди, і вони незабаром віддадуть гроші та ще й накинуть зверху. Тоді мені стало погано, тож я попросила вийти на повітря. Син пішов разом зі мною, і ми зробили кілька кіл навколо будинку.

У цей час я розповіла йому, як я розчарована. Що ці гроші я заробила для них залишками свого здоров’я, і тепер все просто залишиться на своїх місцях. Було видно, що мої слова його зачепили, але відповісти йому не було чого. Повертатись до них у квартиру я не стала. Сіла на автобус та поїхала до себе.

Минуло кілька місяців. Гроші, які я відклала собі, все ще не закінчувалися. Але подзвонила сестра, спитала, як здоров’я і просто справи. Так як з сином та невісткою я не розмовляла, було приємно поспілкуватися з іншою людиною. Сестра сказала мені, що на мене завжди чекають і сумують.

І щось, ніби натхнення, вдарило мені в голову. А справді. Що я втрачаю? На їжу та житло мені там заробити нескладно. Сестра підтримає. Вивчу нарешті нормально мову. І взагалі мені там подобається. А вдома депресивно, це ще до лютого 2022 було. Взяла та купила квитки. І полетіла до сестри.

А зараз ви мене розкритикуєте. Перед тим, як поїхати, я здала свою квартиру. Дешево, це так. Але здала. Туди заселилася сім’я, яка дуже дякувала мені за низьку квартплату.

Але одного разу мені зателефонував син. Сказав, що його тестю не вдалося віддати гроші, а ціни в столиці піднялися. Попросив переїхати до мене, доки я за кордоном.

А я йому відмовила. Не дозволила. Не дала їм заселитись. Знаєте, чому? У мене там уже мешкають люди, причому не безкоштовно. І я їм пообіцяла, а своє слово тримаю. А ще я вдвічі старша за сина. І змогла знайти у собі хоробрість виїхати на заробітки. А у них у сім’ї дружина не може роками на роботу вийти. Хоча без дітей.

Вони молоді, сил повно. Самі розберуться, якщо захочуть. Але моє терпіння скінчилося, як тільки я зрозуміла, що батьки дружини для мого сина куди важливіші за мене. Нехай тепер викручується. А я житиму так, як сама вважаю за потрібне.