Тоді я подумала, а що буде з дитиною?

Життя Олени складалося з самого початку добре: чоловік, родина, робота, дитина – хлопчик 4-х років. Але одного разу вона сильно захворіла. В неї трималася висока температура.

Після обстеження лікарі сказали: туберкульоз, і почали лікувати. Паралельно порадили здати аналізи на ВІЛ. Олена не повірила, коли результат виявився позитивним. Сподіваючись на похибку, помилку, пройшла тест повторно. Але висновок був той самий.

– Я й досі по хвилинах пам’ятаю той день, коли дізналася. Тоді для мене ВІЛ дорівнював слову смерть. Здавалось, що це кінець. В голові рій думок, який не можеш приборкати, щоб хоч трішки прийти в себе. Все, як в тумані. Дорогою додому ридала. Звинувачувала у всіх гріхах чоловіка. Адже була впевнена – це від нього, бо сама всі роки була йому вірною.

Чоловік за словами Олени, сприйняв цю новину більш спокійно. Був більш обізнаний в цій темі, що з ВІЛ теж живуть. Можливість своєї вини не заперечував, пообіцяв теж пройти тест на ВІЛ.

– До життя мене повернула інша думка: а як же дитина? Чи здоровий він?- згадує Олена. – Десять днів очікування результатів сина зводили з розуму. Я готова була все віддати, лиш би в нього все було добре.

Позитивний статус виявили у чоловіка, у дитини – ні. І саме те, що син здоровий, за словами жінки, й досі додає їй сил і стимулює боротися зі своєю хворобою.

Я подумала, якщо ми обоє помремо, що буде з ним? Треба брати себе в руки і робити все, щоб якомога довше протриматися на цьому світі.

Протягом семи років Олена відвідує кабінет довіри в лікарні, щодня приймає ліки, два рази на рік здає аналізи, контролюючи хворобу, робить рентген.

– Де б я не була, пігулки завжди зі мною. Їх я приймаю виключно по годинах за графіком. Заводжу будильник, щоб не пропустити прийом. Це увійшло у звичку. Навіть син, коли був ще маленький, знав: дзвенить будильник, час мамі приймати ліки, нагадував мені про це.

Зараз наша героїня гарно почуває себе, запевняючи, що за всіма показниками має імунітет здорової людини. Але все могло бути інакше, якби вона обрала інший шлях – соромилась, боялася осуду, приховувала свою хворобу і не лікувалась.

Олена зберегла родину, й досі вони з чоловіком разом. Говорить, що майже вибачила його, бо трохи їй ще болить. Намагається на цьому не зациклюватись і думати про майбутнє та позитивні речі. Про свій ВІЛ вона розповіла лише сину і своїй мамі. Інші знайомі, друзі, рідні й досі цього не знають.