— Треба ж, – шепотілися бабусі біля під’їзду, – ось і знайшли одне одного сусіди. А хтось каже, що неможливо дружити в нашому віці. Якщо люди людяні, що їм завжди є про що поговорити і допомогти одне одному…

Лідія Петрівна вийшла на балкон, щоб подихати дощем. Літо почалося з теплих злив, гроз із веселками, але жінку нічого не тішило. Ось уже місяць вона жила на новому місці і не могла звикнути ні до квартири, ні до містечка, в якому колись минули кілька щасливих років її дитинства.

Єдиний син Олег нещодавно одружився, і щоб догодити йому, Лідія Петрівна поступилася молодим своєю квартирою в столиці. Вона все одно вже вийшла на свою педагогічну пенсію, не працювала, і на накопичені за все життя гроші купила собі невелику квартирку в обласному містечку.

Усі знайомі та приятелі засуджували її вчинок, але жінка поїхала на нове місце проживання, тільки просячи сина про одне: частіше дзвонити їй і за можливості приїжджати.

Олег дзвонив, він допоміг мамі переїхати, розставити речі, навести лад і зробити ремонт у ванній кімнаті. І тепер Лідія Петрівна звикала. Коли була гарна погода, вона змушувала себе виходити на прогулянки і ходила набережною, відзначаючи красу стародавнього містечка, стрункий ряд будинків із квітучими в палісадниках первоцвітами і бузком.

А потім полили дощі. Олег став дзвонити рідше, Лідія Петрівна сиділа вдома, і єдиною втіхою був балкон, звідки вона спостерігала за потоками води, що котилися тротуаром, і перехожими, які поспішали під своїми парасольками-грибками додому.

— Дощик який гарний, – раптом почула вона і здригнулася.

Це був чоловік із сусіднього спареного балкона. Їх розділяла лише шиферна перегородка.

— Так. Здрастуйте, – відповіла Лідія Петрівна і знову почала дивитися на калюжі, що беруться бульбашками.

— Ви у нас новенька. Давайте знайомитися. Мене звати Олександр Сергійович. Легко запам’ятати. Пенсіонер, вдівець, колишній викладач коледжу… А ви?

— Лідія Петрівна, – кивнула вона і посміхнулася, бачачи, як новий знайомий роздивляється її, – проте я вас тут ще не бачила…

— Так дощ… – відповів Олександр, – коли гарна погода, я гуляю, ходжу у своїх справах.

— Ось і я так само, – вона зітхнула.

— Сумуєте? – запитав він, розуміючи стан жінки, – діти відвідувати збираються? Я чув, що ви зі столиці. Так легко залишили дім?

Вона промовчала. І він більше не ставив запитань. Наступного дня вони знову побачилися на балконі, бо дощик не припинявся, хоч і став слабшим.

— Не сумуйте, Лідіє, після столиці наш темп життя здається вам стоячим болотом. Але ми його любимо і хвалимо. У дітей своє життя, а в нас, пенсіонерів – своє. Так уже в усіх заведено. Ви звикнете, – немов умовляв її Олександр.

Вона мовчала і посміхалася. А про себе думала: «От же балакучий який? Не дасть мені спокою».

А він, заглядаючи через перегородку, сказав:
— Дітей поруч немає, зате у вас тепер є я!

Вона засміялася і відповіла:
— Ось радість яка! Буду звикати… Тільки не так швидко…

І пішла з балкона.

А він задумався, чи не сказав чогось зайвого. За кілька днів на балконі Олександра з’явилося кілька скриньок із яскравими квітами. А на гачках по бічних стінках висіли кашпо з петунією.

Лідія Петрівна здивувалася. Чоловік живе один, а балкон у нього в квітах, а ще красується кущ помідорів . Тільки вона це подумала, як він вийшов до своїх квітів, привітався і сказав:

— Так, усі дивуються спочатку. Але я люблю квіти. Раніше, коли була жива моя дружина, ми тримали дачу. Багато було квітів. Після її відходу я зрозумів, що мені нічого не треба там, на дачі. Адже я один. І став вирощувати розсаду тільки для балкона. Ось усі й милуються. І мені добре: і краса, і нікуди їздити не треба. Як вам?

— Чудово. Правда… Стільки квітів, немов садок невеликий, та й на салат можна щось знайти, – щиро похвалила Лідія Петрівна.

Вони трохи поговорили, а через день вона побачила на своєму балконі біле кашпо з петунією. Олександр поставив його на її стілець, який стояв просто біля стінки.

— Це вашому дому від нашого! – почула вона, коли нахилилася над квітами.

— От здивували! Давно мені не дарували квітів, а таких і поготів. Живі! – раділа вона, – я поставлю тут невеликий столик. А на нього – ваш подарунок.

— Ось і правильно. І нехай поливають дощі, а настрій із квітами завжди буде чудовим. І заняття є для душі. Ніби як свій садок під боком. Дехто навіть цибульку й кріп вирощує, що теж непогано, – говорив Олександр, посміхаючись сусідці.

Тепер вони часто розмовляли, особливо вечорами. І одного разу Олександр побачив на своєму балконі акуратно поставлену на його журнальний столик біля перегородки тарілочку, покриту кришкою. Він відкрив її і побачив млинці з сиром.

Олександр постукав по перегородці, і Лідія одразу ж з’явилася на балконі.

— Запах приголомшливий. Піду дегустувати, Лідочко. Ви мене балуєте! Але я дуже вдячний, жіночі руки – це особливе тепло й енергетика. Дякую.

Він зник із тарілкою в кімнаті, а наступного дня чиста тарілочка вже стояла поруч із квіткою на Лідиному столику, повна дорогих цукерок.

Лідія Петрівна не витримала і засміялася. А він вийшов на балкон, немов очікував її реакції.

А вам величезне спасибі. Не стільки дорогий гостинець, скільки ваші старання і доброта.

— Правильно. Давайте дружити балконами, тим паче, що я ледар щодо залицянь і ходьби, а тут такі зручності – приємна сусідка за два кроки буквально, на відстані витягнутої руки! – намагався жартувати Олександр, виносячи свою чашку.

Вони сиділи на своїх балконах, але були поруч. Поговорювали про юність, про своїх дітей, сім’ю. І незабаром такі посиденьки стали постійними, якщо їх не відволікали якісь невідкладні справи. Інший раз вони стукали один одному по стінці, і це означало, що час виходити на балкон пити чай.

Виносили на красивих тарілочках цукерки, випічку або фрукти і розмовляли про все на світі. Погода тим часом налагодилася, і Сашко запропонував виходити на прогулянки, щоб не погладшати від посиденьок і солодкого.

Тепер сусіди всього будинку спостерігали, як пара гуляла подвір’ям, ближнім сквером, разом ішли в магазин або на ринок.

— Треба ж, – шепотілися бабусі біля під’їзду, – ось і знайшли одне одного сусіди. А хтось каже, що неможливо дружити в нашому віці. Якщо люди людяні, що їм завжди є про що поговорити і допомогти одне одному…

Лідія Петрівна перестала нудьгувати. Вона познайомилася і з іншими старшими пенсіонерками свого під’їзду, хоча на лавочці ніколи не сиділа. Усі бачили, як до неї приїжджав син із невісткою, і Лідія Петрівна була щаслива й усім усміхалася, говорячи про своїх гостей.

Коли син із дружиною поїхав, Лідія Петрівна трохи поплакала. Але тут знову почула поклик із балкона:
— Лідочко! Добрий вечір! Виходь, не сумуй…

Вона посміхнулася крізь сльози і вийшла до Сашка.

— Дякую, що ти в мене є. Такий чудовий сусід, – сказала вона, поливаючи свої квіти. Дивлячись на Олександра, вона теж купила квіти, він подарував їй невелику лійку і навчив удобрювати рослини.

— Не сумуй, – повторив він, – Бо скоро мої приїдуть. І не самі, а з Оленкою. Я вас познайомлю, ти побачиш, яка це потішна дівчина. І співає, і танцює, і вірші читає, і малює вже добре… Будемо разом гуляти, обіцяв їй зводити в цирк. І тебе теж запрошую. Скоро ж цирк приїжджає. Усі разом і підемо.

Лідії Петрівні полегшало. Дійсно, час уже летів непомітно з приїздом Оленки, з постійними прогулянками і розвагами.

А потім настала осінь. Дедалі холоднішими ставали дні, дедалі частіше моросив холодний дощик.

— І що ми будемо робити довгою зимою? – запитала одного разу Лідія Петрівна.

Наступного дня вона побачила, що Сашко возиться на балконі. Він, виявляється, підвішував красиву дерев’яну годівницю.

— Для малюків: горобців і синиць. Щозими годую цей народ. Шкода. Ось, вішаю цього разу посередині, на нейтральній території. Будемо разом годувати. А чаї наші перенесемо на кухні, щоб не мерзнути. Хоча заради романтики, іноді можна і на балконі чайку попити… Ти за?

Лідія засміялася і пішла ставити тісто. Вона обіцяла Саші пироги з капустою. А раз сказала, значить, треба виконувати. І сьогодні ввечері питимуть чай у неї – вперше. Не можна підвести.

А він вирушив у магазин. Квіти вже всі відцвіли. Треба купити для Лідочки цукерок і квітів. Ні, не зрізаних, а в горщику. Троянди, щоб жили, цвіли й радували цю чудову жінку…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!