– Тридцять чотири чайних троянди! – Якщо це чийсь жарт, то він дорого обійшовся жартівнику, – подумала Вероніка. – А якщо ні? У мене завівся таємний шанувальник? Цікаво

Тридцять чотири роки! Сьогодні! Що вона має?

Однокімнатну квартиру. Маленьку червону Тойоту. Улюблену роботу, непогану зарплатню. І самотність!

А вісім років тому були мрії про щастя, трикімнатна квартира, та Єгор – її чоловік.

Вони прожили разом три роки, потім з’ясувалося, що вони не можуть мати дітей. Точніше, вона, Вероніка. А в Єгора все гаразд. І це блискуче підтвердила Яна – найкраща подруга Вероніки, яка подарувала Єгорові сина.

Зрозуміло, що вона вже не подруга Вероніці, а Вероніка, – не дружина Єгора. Вони розлучилися, продали квартиру та поділили гроші. І все інше також поділили.

І з того часу Вероніка жила одна у своїй однокімнатній квартирі. У Яни з Єгором щось не залагодилося, і колишня подруга, забравши дитину, поїхала з міста до своїх батьків. А куди подівся Єгор, Вероніка не знала.

– Ніка, ти не переймайся, – заспокоювала її мамина старша сестра – тітка Катя. – Звісно, ​​сумно, що ти не можеш мати своїх дітей.

– Але це не завадить тобі стати мамою, якщо ти цього дуже захочеш – скільки дітей чекають, коли в них з’являться батьки. Але з іншого боку – люди й без дітей живуть.

– На мене подивися: від мене теж чоловік пішов, коли дізнався, що не судилося стати мамою. Я спочатку плакала, вважала себе неповноцінною.

– А потім подумала, що мені навіщось дане це життя. І вирішила просто жити. Нікому не заздрити, нікому не робити зла. І ти знаєш, мені полегшало.

– Я на тринадцять років старша за Ліду – твою матір – мені вже сімдесят, я заслабла, але не почуваюся нещасною і самотньою. А ти молода, у тебе ще стільки цікавого у житті!

Після цих слів тітки Каті Вероніка припинила себе жаліти: працювала, подорожувала, знайшла собі хобі – почала займатися кінним спортом. Звичайно, вона не брала участі у змаганнях, але двічі на тиждень обов’язково була в кінному клубі.

Сьогодні була субота, і вона замовила у ресторані столик на чотирьох – суто дівочі посиденьки. Навіть Олена – єдина заміжня жінка з них чотирьох – обіцяла прийти. Алла та сама Вероніка – розлучені та Рита, у якої в статусі в соцмережі зазначено – «у пошуку».

Загалом на вечір плани були. І непогані. А що робити до шостої години, Вероніка не уявляла. У квартирі був лад. Про манікюр, модну стрижку і нову сукню вона подбала заздалегідь.

Виходити з дому та втрачати стан спокою та гармонії, які панували в душі, не хотілося.

Що ж, можна зварити каву і покласти в неї пару ложок морозива – в морозилці є цілий брикет пломбіру. А потім ввімкнути телевізор і знайти що-небудь легке, краще комедію.

Вероніка вже була попрямувала на кухню, як у передпокої ожив домофон.

– Доставка квітів, – долинув звідти голос з характерним потріскуванням.

Вероніка відчинила двері, хоч була в повному здивуванні, хто цього дня міг прислати їй квіти: батьки жили в іншому місті, дівчата притягнуть букет прямо в ресторан, на роботі її привітали ще вчора. А більше жодних припущень не було.

Отримавши від кур’єра розкішний букет чайних троянд – її улюблених – Вероніка почала шукати картку. І знайшла: «Найкрасивішій в світі жінці». Підпису не було.

Вероніка перерахувала троянди – їх було тридцять чотири.

– Якщо це чийсь жарт, то він дорого обійшовся жартівнику, – подумала Вероніка. – А якщо ні? У мене завівся таємний шанувальник? Цікаво.

Вона поставила квіти у велику вазу, що стояла на підлозі та перенесла її з кута до вікна. Після цього зателефонувала Аллі.

– Алло, ви мені доставку квітів не замовляли? – Запитала вона.

– Ні. Вручення квітів та подарунків передбачається на місці, – відповіла подруга. – А що – тобі квіти надіслали? Хто?

– Не знаю. Знала б, не дзвонила. І це не черговий букетик, а рівно тридцять чотири чайні троянди!

– Нічого собі! І ти не здогадуєшся від кого?

– Уявлення не маю! Навіть припустити не можу. Я в перший момент подумала, що це помилка – буває таке. А потім дивлюся: адреса моя, ім’я – моє. І тридцять чотири! А ось підпису немає, – сказала Вероніка.

– Не хвилюйся. Раз із козирів зайшов, скоро виявиться, – заспокоїла її Алла.

Коли Вероніка прийшла в ресторан, троє подруг зустріли її одним запитанням: «Ну, не з’явився ще»?

– Хто? – Не зрозуміла Вероніка.

– Той, хто квіти надіслав?

– Ні. І я не маю жодної думки, хто це може бути.

– Як романтично і таємниче, – зітхнула Рита.

– Гаразд, – сказала Олена. – Ми зібралися сьогодні не для того, щоб кросворди розгадувати, а щоб Вероніку з днем ​​народження привітати! Ось і давайте вітати та вручати подарунки.

Вечір пройшов добре. Але питання про те, хто ж надіслав іменинниці квіти, час від часу все ж таки підіймали.

– Та кажу вам, що не знаю, – вкотре повторила Вероніка. – Я останнім часом, як тролейбус, ходжу одним маршрутом: робота – будинок.

– А може, це хтось із твоїх колег? – Запитала Рита.

– Та у нас на весь відділ всього вісім мужиків: начальник, який давно і міцно одружений, двоє молодих хлопців – їм не більше тридцяти, Семен – він після розлучення взагалі жінок ненавидить, і решта – по-моєму, теж не вільні.

– А ти говорила, що до вас місяці три тому новенький прийшов. Ще сказала, що він красень і що ваші пані сильно заметушилися, коли він з’явився. Як його звуть?

– Юрій. Але мені там нічого не світить. Він справді схожий на артиста. Знаєш, на такого, що героїв-коханців грає.

– І в нас серед жінок ледь не маневри розгорнулися, коли він з’явився. Але, здається, перемогла Мая. Принаймні вона майже щодня обідає з ним за столом і взагалі кокетує.

– Так це вона любить, а він? – Не відставала Рита. – Він із нею люб’язний?

– Не звертала уваги, – відповіла Вероніка. – Але, якщо ти хочеш дізнатися, чи не люб’язний він зі мною, то я тобі одразу скажу – ні.

– Він за весь цей час мені не сказав жодного слова, окрім «здрастуйте» та «до побачення». Тим більше, що ми з ним у різних кабінетах сидимо і займаємося різними питаннями.

– А мені все одно цікаво, хто ж надіслав квіти? – сказала Рита.

– Як тільки дізнаюся, першою, кому я про це повідомлю, будеш ти – обіцяю, – посміхнулася Вероніка.

Коли Вероніка в понеділок прийшла на роботу, вона дуже здивувалася, як деякі жінки-колеги змінили ставлення до неї. Щоправда, помітила вона це не одразу, а десь до обіду.

Годині об одинадцятій Вероніка вирішила зробити перерву і випити кави. Зайшла до кімнати відпочинку – там у цей час була Мая, та ще дві пані.

Вероніка привіталася, але їй ніхто не відповів. Мало того, вони продовжили розмовляти між собою, ніби не чули її «привіт».

Вероніка налила собі каву, сіла в крісло і спробувала вставити в їхню розмову кілька слів. Всі троє подивилися на неї так, наче вона з’явилася на роботу в піжамі.

А під час обіду до неї за столик підсіла Ніна Вікторівна – одна з жінок їхнього відділу – і сказала:

– Вероніка, дозвольте мені, як старшій за віком, дати вам одну пораду: не заважайте щастю Маї, дайте спокій Юрієві.

– Мені відомо про вашу проблему, ви все одно не зможете збудувати з ним повноцінну сім’ю. А з Маєю він може бути щасливим.

– Вибачте, Ніно Вікторівно, ви про що кажете? – здивувалася Вероніка. -Чим я заважаю Маї? До чого тут Юрій?

– Вероніка, люди все бачать, не треба вдавати, що ви мене не зрозуміли. У п’ятницю Мая та Віка чули, як Юрій замовляв квіти на вашу адресу. Тридцять чотири троянди.

– І зміст картки до квітів продиктував. Без підпису. Його ще спитали, а він сказав, що підпис не потрібний. Це означає, що ви самі зрозумієте, від кого квіти.

– Значить, так, Ніно Вікторівно, я вам не дівчинка, щоб ви мене життя вчили! Я сама вирішу, з ким мені спілкуватися, та від кого приймати квіти. А ви краще займіться своїми справами, – сказала Вероніка і пішла, залишивши колегу одну.

Зрозуміло, що про невдале «парламентерство» Ніни Вікторівни стало відомо всім.

А Вероніка зрозуміла, хто надіслав їй букет. Вона хотіла після роботи поговорити з Юрієм, але не встигла – він, мабуть, пішов раніше.

– Добре, завтра, – вирішила вона і вийшла на вулицю.

Юрій чекав на неї неподалік входу.

– Вероніко, я хочу перепросити – через мене у вас зіпсувалися стосунки з колегами.

– На щастя, не з усіма. Більшість моїх колег є адекватними людьми. А якщо зі мною не розмовлятимуть четверо чи п’ятеро з тридцяти, я якось це переживу, – відповіла вона. – То це ви надіслали мені квіти?

– Я.

– Навіщо?

– Хотів привітати вас із днем ​​народження. А ще – там у картці все було написано, – сказав Юрій.

– Все, окрім вашого імені.

– Вибачте. А перейдімо через дорогу і зайдемо он у те кафе. Я вам докладно все поясню, – запропонував він.

– Пояснити вам точно доведеться, – посміхнулася Вероніка.

Після кафе вони повернулися на стоянку, сіли кожний у свою машину та роз’їхалися по домівках.

На прощання Юрій запропонував:

– Давайте у суботу зустрінемося без машин. Просто погуляємо.

Вероніка погодилася.

Мая і жінки, які їй співчувають, деякий час пирхали у бік Вероніки, але побачивши, що вона на це ніяк не реагує, припинили.

А Юрій та Вероніка стали зустрічатися. Першою про це, як і було обіцяно, дізналася Рита. Вона ж через рік була подружкою нареченої на їхньому весіллі й навіть упіймала букет.

Вероніка не стала приховувати від Юрія свою проблему, але він сказав, що його це не турбує. У нього вже є дочка, яка зараз живе зі своєю матір’ю та вітчимом у Канаді.

– Ми з Лізою розлучилися п’ять років тому. З її ініціативи. Вона майже відразу вийшла заміж і поїхала на батьківщину чоловіка. І Соню забрала. Я не став перешкоджати. Тепер спілкуюся із Сонею по відеозв’язку. Я вас познайомлю, – пообіцяв він.

Ось так романтично закінчилася історія, яка почалася з таємничого букета із тридцяти чотирьох троянд.

Підписуйтеся на сторінку, щоб мати можливість читати цікаві публікації! Залишайте свої слушні думки в коментарях! Дякую за вподобайки!