– Тут був Жора…

Клара Юхимівна зачинила двері перед носом Тамари. Але Тома встигла крикнути їй:

– Пліткарка! Доберуся я до тебе!

Двері в них навпроти один одного, живуть на одному майданчику… як кішка із собакою живуть.

Клара Юхимівна, почувши, як відчиняються двері навпроти, знову висунулась і в’їдливо сказала:

– Непорядна!

Тома кинулася до її дверей, але знову не встигла і довелося з досади стукнути долонею:

– Карга стара, заздриш!

Клара щось там бурчала за дверима, знаючи, що вона в безпеці й можна досадити ненависній Тамарі словами.

Але Тамара знала, що відповісти:

– А хто минулого тижня із сусіднього під’їзду в гості приходив? Ага, приходив… тихоня, і сивини не посоромилася…

Клара Юхимівна знову прочинила двері й на обличчі здивування та обурення:

– Та як ти смієш? Микола Васильович кран лагодити приходив… у нас… у нас високі стосунки…

– Ага, високі, дивись не впади … пліткарка!

Тома зачинила свої двері, щоб сховатися від очей всюдисущої Клари Юхимівни. Кажуть, сусідів не обирають, тим паче, наприкінці 70-х її покійній матері квартирку від підприємства дали.

Все в неї є, не голодує, але чоловіка нема. І вона, доживши до сорока, не втрачає надію. Так, бувають у неї чоловіки, приводить додому, але вона ж жінка самотня, має право.

А ось вдова Клара Юхимівна в’їлася на неї. Ну треба сказати, що Тамара теж спуску їй не дає. Краще не потрапляти на її гострий язик, вжалить.

Найбільше Тамара переймалася, щоб Веніамін Едуардович із гачка не зіскочив. Познайомилася з ним у парку, через який цілий місяць ходила ввечері з роботи. Є набагато коротший шлях.

Але Тома саме через парк ходила. Там лави, там люди відпочивають, чоловіки ходять. Ось там і познайомилася з Веніаміном.

У Томи, мало серце не втекло, так вона зраділа, що пристойну людину зустріла. І головне – самотнього. Багато років один, теж свою долю шукає.

Погуляли парком двічі, додому покликала – ну а що, треба брати, поки інші не відвели. А він і погодився, тільки сказав, що працює допізна.

– Ну й гаразд, увечері зустрінемося, а потім, ласкаво прошу до мене на чарку чаю, – запропонувала Тома.

– Ну, Кларо, спробуй тільки носа висунути, – подумала Тамара, – відразу прищемлю. А чоловіка такого упускати не можна!

Прийшли вони пізно, по темряві. Навіть біля під’їзду нікого не було. Веніамін галантно Тому за лікоть притримує, а вона така задоволена, крокує, посміхається, увага Веніаміна їй голову запаморочила.

І ось уже підійнялися на самий верх, на п’ятий поверх, ось і двері Тамари, дерматинові… А на дверях старанно так написано: «Тут був Жора».

У Тамари подих перехопило. Дивиться зі страхом на супутника і бурмоче:

– Це неправда, це сусіди, капосники, я зараз… зараз все зітру…

Хусточку дістала, до дверей кинулася, а Веніамін умовляє:

– Та кинь ти, Томо, подумаєш, напис …

Але Тома бурчить і сусідку лайками поливає. Ну а хто ще міг таку свиню підкласти? Та ще в такий відповідальний момент, коли, можна сказати, Тамара жар-птицю за хвіст спіймала.

Клара Юхимівна почула гамір і зрозуміла, що її лають. Висунулась із цікавості, а там Томка з новим кавалером на майданчику, та ще й такий ганебний напис на дверях.

Тома не витримала і при кавалері ляпнула:

– Пліткарка! Будеш відповідати за шкоду мого майна!

– Що-ооо? – Клара Юхимівна зашарілася від обурення і відповідь була відразу ж. Схопилися вони з Томою словесно. Веніамін, побачивши сторонню людину, швидко відкланявся і, мало не бігом, спустився зі сходів.

– Веня! – закричала Тамара і кинулася наздоганяти.

– Ага, біжи, туфлі не загуби! – отруйно сказала Клара і зачинила двері. Тепер вона точно знала, про що можна поговорити з Клавою з третього під’їзду.

Розкаже їй про напис на дверях Томки. Пристойним людям такі слова писати не стануть. А Тамарка – вона ж непристойно поводиться.

Кавалер, як у воду канув, зник серед темних силуетів будинків. Повернулась вона зі сльозами, навіть двері дотирати не стала, розплакалась у квартирі від розпачу.

Такого чоловіка втратити! Не встигла на нього права здобути й вже втратила. Чому? Через підлий напис, через наговори на неї. І чому саме Жора? Не було в неї ніколи кавалера з таким ім’ям. Навіть близько не було.

Це потім уже вона роздивилася двері – внизу подряпини побачила і мокру пляму під дверима. Ну це справжнє псування майна! Невже Клара так знахабніла?

Загалом, вирішила Тамара, що виведе сусідку на чисту воду і помститься за свою честь, а головне – за Веніаміна, який втік, п’ятами виблискуючи.

І ось приходить вона якось з роботи пізніше, ніж зазвичай, а в під’їзді хтось кличе:

– Жоро, Жоро… ну де ти…

Підіймається, а біля самих дверей сидить чорний кіт, тільки пара білих плям на ньому, і хлопчисько з другого поверху кота – хвать! – Ось ти де Жоро, говорив же – не тікай.

– Ах ти, капосник! – заволала Тамара. – Ось хто у нас Жора! Ось хто двері порядним людям псує. Ану, ходімо до батьків!

– Тітонька, я нічого не робив, не кажіть мамі!

Так я тебе і послухала. Ось саме мамі й розповім, – і разом вони спустилися на другий поверх.

Людмила, мати хлопчика Петра, відчинила двері й, побачивши кота в руках сина, скрикнула:

– Скільки разів говорила, не принось його, я ж не переношу кішок!

– Мамо, це не я, – скиглив хлопчик.

– Ось, помилуйся, – Тамара вказала на кота, – мало того, що ваш кіт двері мені подряпав і калюжу зробив, то ще твій синок напис безсовісний на моїх дверях залишив… я, можна сказати, щастя своє втратила через це.

Петя в сльози:

– Це не я, це Пашка з четвертого під’їзду, це він написав на ваших дверях… а я не знав, він потім у дворі похвалився. Він взагалі Жорика не любить, а Жора добрий, він у підвалі живе, холодно йому.

– Так це що – Пашці треба вуха насмикати? – Запитала Тамара.

Петрик опустив голову. Видавати, хай і поганий вчинок, він не хотів. Але дуже шкода кота, якого назвав Жорою.

Людмила наказала синові:

– Віднеси його до підвалу і повертайся додому. Негайно! І відразу у ванну – митися.

Потім звернулася до Тамари.

– Замучив він нас із цим котом, я не переношу шерсть, погано мені робиться, а він без кота сумує.

– Гаразд, розберуся я з Пашкою, щоб двері мені більше не псував, – пообіцяла Тома і пішла додому ні з чим.

Але розібратися з хлопчиськом не встигла. На другий день прийшла їй повістка в поліцію. Клара Юхимівна обережно постукала до неї. Взагалі, вона помітила, як задумає вона гидоту, так обережно стукає і посміхається так мило.

Тома хотіла вже “всіх собак” на неї спустити, але Клара мовчки та з усмішкою подала повістку, а потім і мішечок зі старого рушника подала, а в мішечку сухарі.

– Стане в пригоді, – тихо і з посмішкою сказала вона.

– Це що? – Не зрозуміла Тома.

– Ну, повістку ж тобі з поліції прислали, – сказала Клара, – от і сухарики в дорогу тобі зібрала.

І тут Тамара все зрозуміла, але не встигла! Клара, попри вік, мухою опинилася біля своїх дверей і швидко зникла за ними. А через двері було чутно її неприємний сміх.

Тома прочитала, та переконалася, що викликають її. Тут уже не до кота Жорика та не до Пашки. Навіть світлий образ Веніаміна, про який згадувала щодня, не допомагав.

Слідчий, важкий дядько, час від часу поглядав на неї й щось записував. Потім фотографію показав. – Знаєте цього громадянина?

Тома ахнула – це ж Веніамін. Який красень! На фотографії ще кращий!

– Що з ним? – Злякалася Тома. – Що трапилося? Він живий?

– Живий. Дуже добре почувається, хоч і за ґратами.

– Як це? За що?

– Ви вдома все перевірили? – Запитав слідчий? Може якісь речі зникли… коштовності, гроші…

– Як це зникли?

– Ви громадянина Сухорукова впускали у квартиру?

– Якого Сухорукова?

– Ну ось на фотографії.

Це і є Сухоруков Семен Серафимович.

– Ні, це Веніамін Едуардович, він у дослідному інституті працює…

Слідчий голосно хмикнув, і зі співчуттям глянув на Тамару.

– Так, досліджує… чужі квартири. А потім цінності збуває.

– Як це? То він хто? – Вже нічого не розуміючи, запитала Тамара.

– Аферист, – спокійно відповів слідчий. – Тому й питаю: перевірте, чи все на місці.

– Ой, так він же й у квартиру не заходив… тільки перед самими дверима стояв… а потім пішов…

– Втік, мабуть, щось налякало його, – сказав слідчий.

Тамара з плачем усе розповіла.

– Пощастило вам, пані, а інакше не дорахувалися б…

– Так я ж удома була б…

Він знову глянув на неї зі співчуттям:

– Вдома ви заснули б, щоб не заважати йому… ось так.

З поліції Тамара вийшла збентежена. Вдома перерахувала всі гроші, перевірила каблучку, ланцюжок та сережки, подаровані матір’ю, – все на місці. Довго сиділа в роздумах. І не те щоб «Веніаміна» шкода було, просто мрія остаточно розбилася.

У вихідний знову побачила кота Жорика, він доїдав залишки їжі, залишеної жалісливими сусідами. Тома підійшла ближче.

– Ну що, супостате, це ти мені під двері гидиш? – Вона дістала стару хустку і, накинувши її на кота, взяла на руки. – На карантині будеш у мене, поки бліх не виведу й решту нечисті.

Вже біля дверей Жора потягнувся вниз, принюхуючись. – Гаразд, сиди, і так уже тут помітив. Запам’ятай – гидитимеш, поверну назад.

Хоча це лише загроза. Тамара взагалі-то людина добра і дуже довірлива.

Хлопчик Петя засмутився, коли не застав Жорика, став підійматися нагору, переглядаючи всі майданчики. І вже на п’ятому поверсі побачив аркуш паперу, прикріплений до дверей, на яких було написано: «Тут живе Жора».

Петро подзвонив.

– А-а-а, це ти, – сказала Тамара і відчинила двері, – проходь, з Жориком у мене тепер можна грати, можеш відвідувати його, коли я вдома.

– Справді? – очі хлопчаки сяяли від радості.

– Справді, – сказала Тамара. – Додому ж тобі не можна його забирати.

Ще за тиждень вона подзвонила Кларі. Та відчинила і підозріло почала поглядати на Тамару, бо невідомо, що від неї чекати. Тамара мовчки подала сосиски. – Ось, у яточці купила, продавали трохи вранці… братимеш?

– Отруєні? – спитала Клара.

Тома мовчки дістала одну сосиску і разом зі шкіркою відкусила, та почала жувати.

– Гаразд, вірю, – сказала Клара і взяла сосиски.

– Тобі грошима віддати чи пирогами? Вчора пекла, – запитала Клара Юхимівна.

– Давай пирогами, – погодилася Тамара, і Клара приязно відчинила перед нею двері…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, репости та вподобайки.💖