– Твій чоловік назад не повернеться. Не чекай. Але дитину люби, і щастя тобі буде. А за три роки зустрінеш іншого…

– Твій чоловік назад не повернеться. Не чекай. Але дитину люби, і щастя тобі буде. А за три роки зустрінеш іншого…

У селі Чукалівка жила бабка Ганна. Маленька, сухенька, з вічно пов’язаною на потилиці хусткою, вона виглядала, як будь-яка стара з української глибинки. Але в окрузі її знали як “ворожку”.

Не відьму, не чаклунку, а саме – ворожку. Люди їхали до неї за десятки кілометрів, щоб спитати про долю, про наречених, про роботу в місті, про те, як жити далі.

Сама Ганна ніколи не хвалилася і не брала за свої послуги великі гроші.

– На хліб та молочко вистачить, – говорила вона.

За ворожіння їй частіше приносили яйця, борошно чи шматок сала. Вона жила тихо, на пенсію та на те, що дасть город. Дім її стояв на краю села, біля старого соснового бору.

Ганна прожила довге життя. Народ илася ще до революції, дитинство прийшлося на голодні двадцяті, юність – на вітчизняну. Чоловіка в неї не стало на фронті, дітей теж не було. Залишилася вона одна в будинку батьківському.

Коли Ганні було під п’ятдесят, у неї відкрилася “слава” ворожки. Начебто все почалося з того, що сусідка прийшла поплакатись:

– Чоловік не просихає, господарство розвалюється, життя немає.

Ганна її вислухала, помовчала і сказала:

– Ти на чоловіка не витрачай сльози. Він, як не просихав, так і не просихатиме. Сама корову тримай, сама город тягни, дітей вчи. А до чоловіка – менше розмов.

Жінка пішла скривджена, але через рік прийшла дякувати. Сама господарство підійняла, чоловік відстав, діти до школи пішли.

Так і пішло: хтось за порадою, хтось за “ворожінням”.

Спочатку Ганна дивилася по долоні: зморшки, лінії – вона їх читала, як книжку. Потім завела колоду карт – старі, зачовгані, з потертими кутами. Не те щоб вона вірила в містику карт, але людям було звичніше, коли є обряд.

– Карти що? Папір. А людина сама про себе все знає, – казала вона. – Тільки вголос боїться зізнатися.

За довгі роки в неї побувало стільки народу, що не порахувати.

Приходили дівчата – дізнатися, чи одружаться. Ганна розкладала карти, дивилася, як дівка червоніє, і казала:

– Заміж підеш, але не за того, про кого думаєш. Той тебе не любить, а за іншого підеш, та щаслива будеш.

І так воно найчастіше й виходило. Дівки потім приходили з немовлятами на руках – дякували.
Приходили мужики про роботу питати.

– Чи варто їхати в місто на будівництво? – А залишусь у селі – не пропаду?

Ганна слухала, питала про здоров’я, про рідню. Дивилася уважно, зважувала. І завжди радила з розумом.

Були й такі, хто приходив із бідою. У жінки чоловік загинув – як жити далі? У хлопця батьки не вижили в дорожній пригоді – куди йти? У старої син не просихає – що робити?

Ганна нікому не відмовляла. Не обіцяла чудес, не замовляла воду, але шукала слова.

– Живи, як можеш. Люби тих, хто поряд. А біль вщухне, тільки час треба.

Звісно, ​​були й ті, хто не вірив. Молодь із міста сміялася:

– Що за бабка? Шарлатанка!

Одного разу студенти приїхали, на суперечку: мовляв, перевіримо ворожку. Сіли перед нею, нумо дражнити.

Ганна спокійно подивилася на одного і сказала:

– А в тебе хвора мати. І ти через це злий, думаєш, ніхто не розуміє.

Хлопець зблід, замовк. Інші переглянулись і більше не жартували.

Ганна не любила, коли її називали “відьмою”.

– Відьма – це зло. А я нікому зла не хочу. Я лише слухаю.

З віком вона почала все більше сидіти вдома. Зір сідав, ноги боліли, але люди все одно йшли. Іноді навіть приїжджали машиною, просили вийти на ґанок. Вона сідала, вкрита хусткою, слухала і говорила тихо, але твердо.

Якось узимку приїхала молода жінка із міста. У хустці, у пуховику, вся заплакана. Чоловік її покинув, залишилася з дитиною. Ганна вислухала і сказала:

– Твій чоловік назад не повернеться. Не чекай. Але дитину люби, і щастя буде. А за три роки зустрінеш іншого, і буде в тебе сім’я.

Жінка пішла з надією. Таких історій було сотні.

Коли Ганні пішов дев’яностий рік, вона злягла. Сусіди відвідували її, приносили їжу, допомагали у господарстві. Навіть із міста приїжджали “колишні клієнти” – хтось привозив ліки, хтось дрова.

Ганна пішла тихо. В останні дні вона все повторювала:

– Не бійтеся жити. Життя саме веде. Тільки слухайте його.

Коли її не стало, село спорожніло. Здавалося, що разом з нею пішла якась нитка, яка пов’язувала людей із їхнім минулим. Але пам’ять про неї залишилася в розповідях.

Хтось казав:

– Вона точно бачила майбутнє.

Інші:

– Та що там вона бачила, просто розумна була, спостережлива.

Але ніхто не заперечував: бабця допомогла багатьом.

Через роки про Ганну складали історії. Молодь слухала з цікавістю:

– А правда, що вона могла по фотографії сказати, чи жива людина, чи ні?

– А чи правда, що вона знала, хто з вітчизняної повернеться?

Літні люди хитали головою:

– Та чого ви? Вона просто життя знала краще.

І в цьому, мабуть, і була її магія.

Історія про бабу Ганну – не про чаклунство, а про силу людського слова, досвіду та мудрості. Вона жила тихо та непомітно, але залишила слід у житті сотень людей.

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!