– Твоя дружина повинна виставити свого літнього батька! – Почула я свекруху

– Я дзвонила татові, йому недобре. Просить приїхати, – сказала я чоловікові.
– Тоді збирайся. Не тягтимемо, – одразу підтримав мене Едік.

Ми одружилися з ним вісім років тому, і я щодня дякувала вищим силам, що ті послали в моє життя саме цього чоловіка.

Дбайливий, розуміючий, домовитий і майстер на всі руки, Едік був моєю опорою та стіною. Спочатку на світ божий з’явився наш старший син Антон, потім з’явилася донька Тая.

Чоловік радів дітям, любив їх, і, на відміну від багатьох батьків, біг додому з усіх ніг, щоб допомогти з дітьми і по дому.

Ми ніколи не ділили домашні справи на виключно жіночі, та чоловічі. Едік мив посуд, підлогу, міг навіть випрати руками, коли у нас пралка стала зовсім старенькою, а прання з малими, було вагон і маленький візок.

Ми прожили у квартирі до появи Таї, а коли вона з’явилася, твердо вирішили перебратися до села. Нас тягнуло туди обох, хоч обоє були міськими.

Ми купили будинок, вибравши відмінний варіант у селі, яке було в пів години їзди від міста, потихеньку стали облаштовуватися. Будинок був старим, але дуже добротним.

Чоловік багато там підлатав і переробив. Працювали ми на досить високооплачуваних роботах, тому ремонт будинку не розтягувався, все робили максимально швидко.

Облагородили ділянку. Вона була у нас велика, на двадцять п’ять соток. Я посадила півонії та троянди.

Потихеньку підростали біля альтанки маньчжурський горіх, що не боявся холодів і каштан, з дуже гарним різьбленим листям. Дерева обіцяли вирости справжніми велетнями, і давати густу тінь влітку.

На другий рік нашого проживання в селі, ми побудували кролятник та курник. Тепер були і з м’ясом, і з яйцями. Потім, взяли пару добрих молочних кіз.

Діти були в захваті не стільки від молока, скільки від ігор із Таткою та Мавкою. Вони самі годували їх, вичісували і бігали наввипередки з жвавими тваринами. Кози виросли не бодливими, хоч і з характером. Але малих любили і ніколи не кривдили.

Ми з Едіком були щасливі! Увечері можна було не морочитися з приготуванням – достатньо посмажити м’ясо чи рибу на грилі, там же овочі, і вуаля, смачна корисна їжа готова.

Вранці, зазвичай, снідали кашею, а на обід я вже готувала щось ґрунтовніше. Крім того, в будинку були всі зручності, що теж дуже радувало. Все ж таки, нам, міським, без певних умов, було б важкувато.

У будинок було проведено і газ, і воду, і, звичайно, світло. Я варила супи, пекла в новенькій духовці рум’яні ароматні пироги, мила посуд у сучасній раковині.

Жодного тобі середньовіччя, одні суцільні плюси. Діти цілими днями не вилазили з двору, допомагаючи на городі, гралися, просто сиділи в альтанці, насолоджувалися теплом літа, що минає.

Ми з чоловіком ганяли чаї, дивлячись на захід сонця, натішитися не могли, що перебралися з міського мурашника в цей райський куточок.

За п’ятнадцять хвилин ходьби від села, було величезне рибне озеро. Чоловік у вихідні брав свої вудки, наживки і йшов тягати щук, голавликів, карасів. Чого там тільки не було! І ловилося, на диво, добре.

Ми навіть коптильню купили, щоб готувати в ній численні улови. Відмінно виходила щука гарячого копчення, а от холодними – окуньки та лящі.

Восени – заготівлі, та тихе полювання на гриби. Минулого року ми стільки груздів зібрали, що я вже не знала, куди їх подіти. Наступали в лісі на наші кошики ще й опеньки. З них накрутили смачної грибної ікри, пригостили мого батька, та рідню Едіка.

Моя свекруха, Світлана Василівна, була непростою жінкою. Не склалося між нами теплого контакту із самого початку, але й відкрито сваритися ми обидві не наважувалися.

Поки ми жили в квартирі, і обживалися в селі, свекрухи ні видно не було, ні чутно! Але, як тільки будинок ми відремонтували, город облагородили і зажили на втіху, до нас почалося паломництво рідні Едуарда.

Сестра його приїжджала з чоловіком не часто, та й загалом, вони були приємними людьми, яким просто подобалося посмажити на природі шашлики. А от свекруха зачастила!

І добре б просто приїжджала, а то все з непроханою порадою. Щоразу літня жінка, яка вже перебуває на пенсії, норовила погостювати у нас тиждень-другий, причому, бажано нашим коштом.

Мене це дуже дратувало, і я неодноразово висловлювала чоловікові своє невдоволення. Едік зітхав, але був і сам не в захваті від таких частих візитів матері.

А мій тато жив у місті, бо не побажав перебиратися зі своєї квартири ближче до природи.

– Я вже старий для села, Олечко, я і тут свій вік доживу, – сказав мені тоді тато, і я ухвалила його рішення.

Відвідувала, як могла, часто привозила овочі та заготівлі з городу. Тато завжди дякував, тішився мною, та гостинцями. Він був одним із головних людей у ​​моєму житті.

Мами моєї не стало рано. Батько залишився зі мною, трирічною, на руках, і все своє життя присвятив тому, щоб виростити мене. Перше, що він зробив, коли втратив дружину, змінив роботу.

До цього він працював далекобійником, але з малечею на руках довгих відряджень він тепер дозволити собі не міг.

Тато нашвидкуруч перевчився на вальцівника, пішов на завод. Отримував гідно, та ще й виробляв шкідливий стаж, тому на пенсію пішов раніше, ніж інші.

Тато намагався дати мені все найкраще – читав книжки на ніч, розповідав казки, намагався не відмовляти ні в чому.

Я його любила, і час, проведений з ним, цінувала, навіть, коли була ще зовсім невеликою. З татом було цікаво.

Він завжди придумував щось, майстрував, розповідав. Я могла слухати його годинами. Він не замінив мені маму, але татом був найкращим у світі!

Коли я одружилася, він подарував мені на весілля значну суму грошей, якої вистачило, щоб зробити перший внесок за нашу міську квартиру.

Викупивши її повністю, ми продали квартиру, та перебралися до сільського будинку. Поки тато міг, він часто приїжджав, щоб нам допомогти.

Ніколи з порожніми руками не їздив, віз дітям солодощі, тропічні фрукти, сир, випічку з моєї улюбленої пекарні. Не те що свекруха, яка вічно приїжджала, в кращому разі, зі жменькою цукерок.

Тато теж був майстром на всі руки, як і Едік, і стосунки у мого чоловіка з ним були найтеплішими, та дружніми.

Вони часто голосно сміялися, поки щось лагодили, размовляли, увечері пили чай. Я посміхалася, дивлячись на них. Мої діти теж на діда завжди дуже чекали.

А тепер тато зовсім занедужав. Він гірше бачив, здоров’я здавало на очах. Приїхавши до нього, ми з Едіком зрозуміли одразу – треба забирати.

Батькові вже перевалило за сімдесят, і важка робота на виробництві відгукнулася цілим списком хвороб, які перемагали тата.

Я допомогла батькові зібратись, ми сіли в машину і поїхали. Я була рада, що, нарешті, впертий тато буде під наглядом.

Та й онуки зрадіють – Тая з Антоном уже чекали казок дідуся, коли ми сказали, що скоро приїдемо разом з ним, і він у нас тепер житиме.

Три дні минуло спокійно. Папа освоївся швидко, повеселішав і виглядав набагато краще, ніж коли ми його забирали. А на четвертий раптово, як грім серед ясного неба, гримнула свекруха з величезною валізою, заявивши, що поживе в нас пару тижнів – нібито, допомогти з дітьми.

Допомога нам особливо не потрібна, Антоша мав ось-ось піти до школи, Тая в дитячий садок, у старшу групу. Але відмовити Світлані Василівні ми теж з Едіком не змогли і довелося пускати. Свекруха нашвидкуруч розпакувала свої речі, і запанувала в будинку, встановлюючи свої порядки.

Її жирні борщі я терпіти не могла, але Світлана Василівна, наче на зло, варила їх із завидною регулярністю, напихала дітей дуже солодкими пересмаженими сирниками і постійно бурчала на тата.

Їй здавалося, що йому тут не місце. Він уже старий, не погано б влаштувати його у відповідне місце, де його достойно доглядали б.

Свекруха такого сказати при мені не наважувалася, звичайно, але підтекст її розмитих фраз був зрозумілий і мені і чоловікові.

Я намагалася стримуватись, щоб не роздмухувати в будинку полум’я сварок. Але терпець мій танув, як останній сніг на весняному сонці.

Якось тато, який дуже погано бачив, змахнув зі столу кухоль. Той впав, та розбився. Свекруха почала кричати на нього, що він незграбний і тягар для молодої сім’ї, та ще й загроза онукам.

Я тоді з нею м’яко поговорила, попросивши бути з татом більш терплячою. Він набагато старший за неї, він ростив мене без мами, і забрати його, було наше з Едіком рішення.

Свекруха демонстративно підібгала губи, але тему розвивати не стала. Сподіваючись, що вона зрозуміла все, я пішла на роботу.

День видався такий, що додому я приїхала тільки пізно ввечері, дуже втомлена. Таким напруженим видався весь тиждень. Але в п’ятницю, нарешті, мене відпустили раніше, і я радісна, мчала додому, купивши м’яса на шашлик.

Хотілося побалувати близьких цього теплого, хоч уже й осіннього, вечора. Антоша пішов до школи, Тая з радістю повернулася до дитячого садка. Влітку вона, зазвичай, туди не ходила, ми писали заяву на відпустку, і донька допомагала на ділянці, їздила з нами до лісу та на риболовлю.

Прийшовши додому, тихо відчинила двері, і почула, що на кухні розмовляють Світлана Василівна з Едіком.

– Твоя дружина повинна виставити свого літнього батька! – Почула я свекруху

Голос немолодої жінки прямо-таки дзвенів від впевненості. Я не поспішала заходити, чекала, яку відповідь дасть мій чоловік.

– Мамо, ми з тобою це вже обговорювали. Віктор Павлович залишиться тут. Він ростив Олю, вона дуже любить його, він дід моїх дітей.

– У нього здає здоров’я, йому потрібна допомога. Ти що ж, пропонуєш його одного кинути? Він все гірше бачить.

– Чому кинути? Здайте кудись… Куди там таких немічних здають? Є багато таких закладів. Ви заробляєте з Ольгою достатньо, щоб таке ярмо на себе не вішати.

Далі я слухати не стала, рішучим кроком увійшла до кухні, зло дивлячись на свекруху.

– Світлано Василівно, я прошу вас негайно покинути мій будинок, у якому ви посміли ображати мого батька. Я бачити вас більше не бажаю! – Заявила я.

І тоді свекруха пішла у наступ:

– Ось, Едіку, ти у дружини під підбором живеш! Чи для того я тебе ростила, щоб ця тебе закручувала, як їй завгодно, га?

– Рідну матір із дому готовий виставити, аби догодити своїй Ольці. Притулив цього чужого тобі старого, і вважаєш, що так правильно! – не вгамовувала свекруха.

– Мамо, послухай Олю, їдь. Я зараз же викличу тобі таксі.

Едік так і зробив, але весь час, поки ми чекали на машину, вона, без упину, сипала на нас образами і докорами.

На щастя, тато з онуками був у дворі, у альтанці, і цього не чув. Свекруха поїхала, демонстративно грюкнувши дверима. Ми з Едіком полегшено зітхнули, переглянувшись.

– Тепер буде тиша у нас і спокій, – сказав чоловік.

– І не кажи! – Слухай, а я ж купила шикарну шию свинячу, тож давай замаринуємо шашлик і ввечері посмажимо.

Коли сонце вже хилилося до обрію, дітлахи поралися в пісочниці, тато пив чай ​​на ґанку, а чоловік чаклував над мангалом.

Я сиділа поруч із татом, привалившись щокою до його зовсім худенького плеча. Скільки нам залишилося з ним? Зрозуміло, що дні татуся закінчуються.

Але я помилилась. Батько підбадьорився, коли переїхав до нас. Здоров’я стало набагато кращим. Він навіть, іноді, щось робив на городі, хоч бачив дуже погано.

Натомість, увесь вільний час присвячував онукам. З Антошею уроки робив, як міг, Таї розповідав тисячі захоплюючих історій про звірів, та чарівні казки.

Онуки з дідом були нерозлучні. З батьком чоловік ужився легко, розуміючи, що літня людина має свої чудасії. Але тато був винятково делікатний, і намагався приносити користь, чим міг.

Я раділа, що ми його забрали до себе. Так було спокійніше для всіх. Він тепер був не один, під наглядом, та на свіжому повітрі.

Там, у місті, він майже на вулицю не виходив, а тут, гуляв ділянкою, сидів на ґанку або на лавці. Ми багато з ним розмовляли.

Незважаючи на здоров’я, що слабшає, у батька все ще був ясний і чіпкий розум. Він умів і пожартувати, і дати пораду, і підтримати мудрим словом. Ми так до нього звикли, наче тато завжди жив у сільському будинку з нами.

Козам батько теж подобався. Він пригощав їх підсоленими хлібними кірками, чухав чутливі містечка біля рогів, плескав по кругленьких відгодованих боках.

Ми жили дружно та щасливо, а свекруха образилася і дуже надовго зникла з наших радарів. Чому я дуже рада!