— Твоя мама на пенсії отримує більше, ніж багато хто з працюючих людей. Чому ми маємо її утримувати? Андрій подивився на мене так, ніби я запропонувала викинути його матір на смітник

Усе почалося з дрібниць. Зовсім непомітно, якось по-родинному.

— Олено, сонечко, ти не могла б мені допомогти? — Галина Петрівна дзвонила завжди в найбільш невідповідний момент, ніби відчувала, коли я щойно присіла після роботи. — У мене тут комуналка прийшла, а пенсії до кінця місяця не вистачить. Ти ж знаєш, як зараз усе дорого…

Я перевела їй півтори тисячі гривень. Потім ще дві з половиною — на ліки. Потім п’ять — холодильник зламався.

— Ну, мама попросила, ну, допоможи. Вона ж сама живе.

Сама. Це було ключове слово, яким Галина Петрівна розмахувала, як індульгенцією. Самотня пенсіонерка, вдова, мати єдиного сина. Як тут відмовиш?

А я й не відмовляла. Я працювала старшим фінансовим аналітиком у великій компанії, зарплата була хороша, бонуси регулярні. Ми з Андрієм жили комфортно: трикімнатна квартира в новобудові, дві автівки, відпустки за кордоном. Свекрусі допомагати було не шкода. Спочатку.

Але дрібниці мають властивість накопичуватися, як сніг перед лавиною.

Через пів року Галина Петрівна вже дзвонила двічі на тиждень. То туфлі потрібні — «а то я як жебрачка ходжу, Оленочко, незручно перед сусідками». То в театр хочеться — «я ж усе життя культурна людина була, не можна ж зовсім опускатися». То подругу на день народження треба подарунком привітати — «що я, з порожніми руками прийду? Ти ж розумієш…»

Я розуміла. Я завжди розуміла. І переказувала гроші.

До кінця першого року нашої фінансової допомоги Галина Петрівна фактично жила на моєму утриманні. Її пенсія, як я випадково з’ясувала, була цілком пристойною — як зарплата середньостатистичного касира. Але вона цілком ішла на випадкові забаганки, а всі побутові витрати покривала я. Комуналка, продукти, одяг, ліки, таксі, салони краси — список ріс, як снігова куля.

— Може, досить уже? — одного вечора я спробувала поговорити з Андрієм. — Твоя мама на пенсії отримує більше, ніж багато хто з працюючих людей. Чому ми маємо її утримувати?

Андрій подивився на мене так, ніби я запропонувала викинути його матір на смітник.

— Олено, це моя мама. Єдина. Невже тобі шкода?

— Справа не в цьому. Справа в принципі. Вона нами користується.

— Користується? — він підвищив голос. — Вона виростила мене сама, після смерті батька! Працювала на двох роботах! І тепер, коли я нарешті можу їй допомогти, ти…

Я не стала продовжувати. Розмова зайшла в глухий кут, як завжди, коли йшлося про Галину Петрівну.

А тим часом я почала помічати інше. Деталі, які спочатку здавалися несуттєвими.

Ми прийшли до свекрухи на чай, і вона, проводжаючи нас, казала сусідці на сходовій клітці:

— Так, Андрійко молодець, допомагає матері. От син справжній, не те що дехто…

Про мене — ані слова. Ніби перекази надходили від непорочного зачаття.

Або якось я почула її телефонну розмову з подругою:

— Господиня з неї ніяка, Валь. Усе готове купує, у квартирі в них безлад. Андрій, хоч що не кажи, а одружився невдало. Я б йому іншу підібрала — і красивішу, і руки золоті… Ну та годі, що виросло, те виросло.

Я стояла в коридорі з пакетами продуктів — спеціально заїхала після роботи, щоб свекрусі передати. У руках холонув сир із фермерської крамниці, яку вона так любила. Шістсот гривень за кілограм.

— Бабусю, мама красива! — це був голос нашої восьмирічної Маші, яка теж чула розмову.

— Тихіше, дитино, дорослі розмовляють, — відмахнулася Галина Петрівна.

Я розвернулася і пішла. Продукти залишила на тумбочці в передпокої, нічого не сказавши.

Увечері Андрій отримав від матері повідомлення: «Дякую за продукти. Передай Олені, що сир чудовий». Передай Олені. Наче я була кур’єром, а не людиною, яка оплатила ці продукти.

Я промовчала. Знову.

Але щось усередині почало змінюватися. Я стала звертати увагу на деталі. Як Галина Петрівна в компанії родичів розповідає, який Андрій турботливий син, які подарунки дарує, як допомагає — і знову ані слова про мене. Як вона скаржиться подругам, що невістка вічно на роботі, вдома не буває, онуків занедбала. Як вона зітхає, дивлячись на сімейні фотографії: «Ех, Андрійку, міг би дружину красивішу вибрати…»

А я продовжувала переказувати гроші. П’ятнадцять тисяч гривень на місяць. Двадцять. Двадцять п’ять. Іноді більше.

І ось одного разу, на початку вересня, Галина Петрівна оголосила:

— У листопаді мені шістдесят. Кругла дата, серйозна. Хочу гідно відзначити.

Ми сиділи в неї на кухні — я, Андрій і діти. Галина Петрівна розливала чай по чашках, і в її голосі звучала непохитна впевненість людини, яка звикла отримувати бажане.

— Я хочу ресторан. Людей на тридцять. Щоби все красиво було — і стіл, і музика, і фотограф. Щоби люди запам’ятали. Ви ж допоможете, правда?

Андрій одразу закивав:

— Звичайно, мам. Обов’язково.

Я мовчки допивала чай. Усередині все похололо.

— Подивися, Олено, якийсь хороший ресторан, — попросив Андрій дорогою додому. — Ти ж на цьому краще знаєшся.

— Тридцять людей у нормальному ресторані — це приблизно сто п’ятдесят тисяч гривень, — сказала я. — З урахуванням напоїв, музики, декору.

— Ну і що? У нас же є заощадження.

— Наші за ощадження, — уточнила я.

— Олено, це день народження моєї матері. Їй шістдесят. Це важливо.

Я подивилася на нього — на цю людину, з якою прожила десять років, народила двох дітей, побудувала дім і кар’єру. І раптом зрозуміла, що він просто не бачить. Зовсім. Не бачить, як його мати користується нами. Не бачить моїх почуттів. Не бачить елементарної несправедливості.

— Добре, — сказала я. — Я займуся.

Я знайшла ресторан. Забронювала найкращий бенкетний зал. Узгодила меню — за бажанням Галини Петрівни, яка надіслала список із тридцяти пунктів. Замовила квіткові композиції, найняла ведучого й музикантів, домовилася з фотографом.

Щовечора Галина Петрівна дзвонила з новими вимогами:

— Оленочко, а можна торт у три яруси? А шампанське дорожче візьми, а то люди вибагливі прийдуть. А офіціанти будуть у метеликах? А можна феєрверк замовити?

Я погоджувалася на все. Рахунок ріс, як на дріжджах.

— Може, варто якось простіше? — боязко запропонував Андрій, коли я показала йому фінальний кошторис.

— Тепер уже пізно, — відповіла я. — Усе оплачено, договори підписані.

Він зітхнув і більше не заперечував.

День ювілею видався теплим для листопада — майже плюс п’ять, без снігу. Я одягла чорну сукню, неяскраву, скромну. Не хотілося затьмарювати винуватицю урочистості. Галина Петрівна зустріла нас у ресторані вже при повному параді: бордова сукня, свіже укладання, манікюр, макіяж. Виглядала вона справді святково й задоволено.

— Ой, як усе красиво! — вона оглядала зал, сяючи. — Андрійку, ти молодець, синку!

Я стояла поруч. Мене ніби не існувало.

Гості почали підтягуватися — родичі, сусіди, подруги Галини Петрівни, колишні колеги. Людей тридцять п’ять набралося, навіть більше, ніж планували. Зал наповнився голосами, сміхом, привітаннями.

Галина Петрівна приймала подарунки, як королева — милостиво, з легким поблажливим виглядом. Коли наша черга підійшла, Андрій вручив їй конверт:

— З днем народження, мамо.

Там було п’ятдесят тисяч гривень. Мої п’ятдесят тисяч — із моєї премії.

— Дякую, синочку, — вона розцілувала Андрія. На мене навіть не глянула.

Вечір котився по накатаній: тости, пісні, танці. Галина Петрівна розквітала з кожним келихом, ставала все голоснішою, веселішою, впевненішою. Вона танцювала, сміялася, приймала компліменти.

А я сиділа за столом і рахувала. Стейки по тисячі гривень. Устриці по чотириста. Ігристе креман — три тисячі за пляшку. Флорист — тринадцять тисяч п’ятсот. Музиканти — двадцять п’ять тисяч. Фотограф — п’ятнадцять…

Ближче до десятої Галина Петрівна попросила мікрофон. Ведучий галантно передав їй, і вона, похитуючись — мабуть, шампанське давало ефект — встала в центрі зали.

— Дорогі мої! — вона обвела поглядом гостей. — Я хочу сказати тост. За найголовнішу людину в моєму житті. За мого сина, Андрія!

Андрій зніяковіло посміхнувся. Гості заусміхалися.

— Я виростила його сама, — продовжувала Галина Петрівна, і голос її став тремтячим, сентиментальним. — Сама! Після смерті чоловіка. І він виріс справжнім чоловіком. Турботливим, добрим, щедрим. Дякую тобі, синочку, за все!

Вона підняла келих. Гості зааплодували.

— Щоправда, — Галина Петрівна хіхікнула, — я, звісно, хотіла для тебе невістку симпатичнішу й більш хазяйновиту. Ну та годі…

Вона махнула рукою, ніби відмахувалася від мухи.

— Та, що є, теж зійде!

Зала завмерла. Хтось ніяково розсміявся. Хтось уп’явся поглядом у тарілку. Андрій зблід.

А я відчула, як щось усередині мене рветься. Тихо, майже беззвучно. Як лопається перетягнута струна.

Я встала. Повільно, не поспішаючи. Усі погляди звернулися до мене.

— Можна мені теж сказати тост? — мій голос пролунав напрочуд спокійно.

Галина Петрівна моргнула, явно не очікуючи. Протягнула мені мікрофон — невпевнено, насторожено.

Я взяла його і повернулася до гостей.

— Я теж хочу підняти келих. За нашу дорогу ювілярку, Галину Петрівну.

Вона розпливлася в усмішці.

— Яка, на жаль, мене теж абсолютно не влаштовує, — продовжила я. — Зовсім. Як свекруха. Як людина. І тому…

Я зробила паузу, дивлячись просто в її очі.

— Тому я більше не буду оплачувати її рахунки. Ніякі. Комуналку — не буду. Продукти — не буду. Одяг, ліки, таксі, салони краси — не буду. І цей вечір, до речі, теж оплачувати не буду.

Тиша була такою щільною, що чулося, як у кутку зали капає з кондиціонера.

— Олено, ти що… — почав Андрій, але я підняла руку.

— Я закінчила. Рахунок за сьогоднішній вечір, як я й очікувала, близько ста п’ятдесяти тисяч гривень. Я оплатила бронь, половину вартості. Нехай це буде вам моїм подарунком. Решту — оплатіть самі. Або попросіть гостей скинутися.

Я поставила мікрофон на стіл, взяла сумку і попрямувала до виходу.

— Олено! Стій! — Андрій підхопився, але я не оберталася.

За спиною вибухнув гул голосів — обурених, шокованих, розгублених. Хтось лаявся. Хтось сміявся нервово. Галина Петрівна кричала щось про невдячність і хамство.

Я вийшла на вулицю. Дихати стало легше.

Телефон почав розриватися від дзвінків хвилин за п’ять. Андрій. Свекруха. Знову Андрій. Якась тітка Люся, сестра свекрухи. Я відімкнула звук і викликала таксі.

Вдома було тихо — дітей ми залишили в моєї мами. Я зняла сукню, змила макіяж, заварила ромашку. Сіла біля вікна і дивилася на нічне місто.

Андрій повернувся близько опівночі. Зайшов у квартиру тихо, ніби боявся розбудити когось. Пройшов на кухню, де я все ще сиділа з остиглим чаєм.

— Ти при своєму розумі? — голос його тремтів. — Ти розумієш, що ти влаштувала?

— Цілком, — відповіла я.

— Моя мати в істериці! Гості були шоковані! Їй довелося просити людей скинутися, щоб оплатити рахунок! Ти уявляєш, як їй було соромно?

— Уявляю, — я подивилася на нього. — А ти уявляєш, як мені було соромно всі ці роки? Коли я утримувала твою матір, а вона розповідала всім, який ти турботливий син? Коли я переводила їй гроші, а вона говорила за моєю спиною, що ти одружився невдало?

— Вона не…

— Говорила. Я чула. Не раз. І ти знав. Просто тобі було зручно не помічати.

Андрій опустився на стілець.

— Олено, вона літня людина. У неї свої примхи.

— Літня людина, яка затишно розташувалася на моїй шиї? На мої гроші одягається, їсть, розважається? І при цьому вважає мене негідною свого сина?

— Ну, вона ж не зі зла…

— Зі зла чи ні — мені байдуже. Я більше не банкомат.

Він мовчав, дивлячись у підлогу.

— Ти розумієш, що вона тепер нас ненавидить? — нарешті сказав він.

— Можливо. Але це її проблема, а не моя.

— Вона моя мати!

— І я твоя дружина! — я підвищила голос уперше за вечір. — Десять років твоя дружина! Мати твоїх дітей! Я працюю нарівні з тобою, заробляю хороші гроші й маю право вирішувати, на що їх витрачати! І я не зобов’язана утримувати дорослу здорову жінку, яка мною зневажає!

Він здригнувся від мого тону.

— Вона не зневажає…

— «Симпатичнішу й більш хазяйновиту». Ти чув? Перед тридцятьма людьми. На ювілеї, який я організувала й оплатила.

Андрій закрив обличчя руками.

— Господи, який жах…

Ми просиділи в мовчанні хвилин п’ять. Потім він підвівся і пішов у спальню. Я залишилася на кухні.

Уранці він пішов на роботу мовчки. Увечері повернувся теж мовчки. Ми ходили квартирою, як чужі люди, уникаючи розмов.

Галина Петрівна дзвонила щодня. Я не відповідала. Андрій розмовляв із нею за зачиненими дверима — довго, напружено. Я не слухала і не питала.

Через тиждень він сказав:

— Мама хоче вибачитися.

— Не треба.

— Олено, ну, будь ласка. Вона розуміє, що була не права.

— Андрію, — я подивилася на нього втомлено, — твоя мати не розуміє, що була не права. Вона розуміє, що грошей більше не буде. Це різні речі.

— Ти несправедлива.

— Можливо. Але я більше не хочу грати в цю гру.

Він не наполягав.

Минув місяць. Галина Петрівна більше не дзвонила з проханнями про гроші. Зате стала дзвонити Андрію — скаржитися на життя, на здоров’я, на самотність. Він похмурнів після кожної розмови, але допомагати їй фінансово почав зі своєї зарплати. Я не заперечувала — його гроші, його мати, його вибір.

Ми з нею бачилися тільки на родинних святах. Вона була підкреслено ввічлива, холодна, відсторонена. Я відповідала тим же. Андрій метався між нами, намагаючись згладити кути, але виходило погано.

— Може, час уже помиритися? — запитав він якось увечері. — Діти питають, чому бабуся сумна.

— Я не сварилася, — відповіла я. — Я просто перестала бути спонсором. Якщо твоя мати вважає це приводом для вічної образи — її право.

— Олено, ну скільки можна…

— Андрію, — я перебила його, — я люблю тебе. Дуже. Але я більше не дозволю нікому — навіть твоїй матері — ставитися до мене як до людини другого сорту. Якщо вона хоче стосунків — нехай навчиться поважати. Якщо ні — нехай живе, як хоче. На свою пенсію.

Він більше не підіймав цю тему.

А я навчилася жити без почуття провини. Без спроб виправдатися. Я зрозуміла просту річ: повагу не можна купити. Ані за які гроші. Та й близькість, побудована на грошах, — це не близькість зовсім.

Іноді я згадую той вечір у ресторані. Тишу після моїх слів. Обличчя Галини Петрівни — розгублене, спустошене, раптово постаріле. І мені не соромно. Зовсім.

Тому що свекруха принизила мене перед гостями, а я при всіх урізала їй утримання — і це було найчесніше, що я могла зробити. Для себе. Для своєї гідності. Для своїх дітей, які мають бачити матір, що вміє постояти за себе.

А все інше — нехай залишається на совісті тих, хто вважає, що їм усі винні.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!

Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.