— Твоя мати прямо сказала, що я маю кинути кар’єру, сидіти вдома з дітьми й тримати форму, аби ти мені не зраджував! Це, на твою думку, «бажати добра»?

— Ти впевнений, що це гарна ідея? — Олена поправила сережку, дивлячись на себе у дзеркало. — Може, варто було б почекати з цим до офіційного оголошення про весілля?

Слава підійшов ззаду й обійняв її за плечі, зустрічаючись з нею поглядом у відображенні.

— Не переймайся. Це просто вечеря. Мої батьки хочуть ближче з тобою познайомитися, раз я вже сказав їм, що збираюся зробити тобі пропозицію.

Олена розвернулась у його руках, критично оцінюючи свою сукню.

— Не занадто офіційно? Не хочу виглядати зарозумілою.

— Ти виглядаєш ідеально, — Слава поцілував її у щоку. — Мама оцінить твій смак. Вона завжди каже, що по одягу можна багато чого сказати про людину.

Олена зітхнула. Чомусь ці слова не додали їй впевненості. Вона знала, наскільки важлива для Слави його родина. За пів року стосунків він часто розповідав про батьків і старшого брата — завжди з теплом і повагою. Особливо про маму, Тамару Василівну, яку він просто обожнював.

— А що мені треба знати про твого брата? Ти якось мало про нього говорив, — спитала Олена, збираючи волосся у стриманий пучок.

— Про Костю? — Слава знизав плечима. — Він нормальний хлопець. Трохи прямолінійний, але без злого умислу. Працює з батьком у фірмі, затятий холостяк. Любить жартувати, але ти не зважай.

Олена кивнула, хоча всередині щось неспокійно заворушилося. Вона завжди довіряла інтуїції, а зараз вона підказувала: вечір буде непростим.

Будинок батьків Слави виявився саме таким, як вона собі уявляла — великий, добротний, з доглянутим садом і масивною брамою. Типове житло заможної родини середнього класу, де кожна деталь демонструвала достаток і бажання це підкреслити.

— Приїхали, — Слава заглушив двигун і повернувся до неї. — Готова?

— Наскільки це можливо, — Олена всміхнулася, намагаючись приховати хвилювання.

Двері відчинилися ще до того, як вони піднялися на ґанок. На порозі стояла жінка років п’ятдесяти — підтягнута, з ідеально вкладеним волоссям і пильним поглядом, яким вона миттєво оцінила Олену з голови до ніг.

— Нарешті! Ми вже зачекались, — вона розчахнула обійми для Слави, а тоді повернулась до Олени. — А ви, мабуть, Олена? Чула про вас чимало.

— Так, — вона простягнула руку. — Приємно познайомитись, Тамаро Василівно.

— Взаємно, люба, — жінка потиснула її руку трохи довше, ніж було потрібно. — Проходьте, не стійте на порозі. Батько й Костя вже за столом.

У просторій вітальні, суміщеній з кухнею, на них чекали двоє чоловіків. Один — старший, з сивиною на скронях і владним виразом обличчя, очевидно, батько Слави. Другий — молодший, зовні схожий на Славу, але з більш різкими рисами обличчя та насмішкуватим поглядом.

— Ось і наша пара! — Микола Петрович підвівся з-за столу. — Давно вже треба було познайомитися з дівчиною, яка так закрутила голову моєму сину.

Він міцно потиснув руку Славі й кивнув Олені, руки не подав.

— Олена, значить? — Костя теж встав, окинув її оцінювальним поглядом, затримавшись на ногах і вирізі сукні. — Братець не перебільшив. Красуня.

— Дякую, — сухо відповіла Олена, почуваючись незручно під цим поглядом.

— Сідайте, сідайте, — Тамара Василівна вказала на стіл. — Я стільки всього наготувала. Олено, ви ж їсте м’ясо? Слава нічого не казав про ваші вподобання.

— Так, я їм м’ясо, — Олена сіла на запропоноване місце між Славою й Костею. — Все виглядає дуже апетитно.

Стіл справді був щедро накритий — кілька видів салатів, м’ясні нарізки, гарячі страви. Тамара Василівна явно старалася справити враження.

— Отже, Олено, — Тамара Василівна сіла навпроти, склавши руки перед собою. — Розкажіть про себе. Слава казав, що ви працюєте в маркетингу?

— Так, я керівниця відділу в агентстві цифрового маркетингу, — Олена відчула, як Слава поряд трохи напружився.

— Керівниця? У вашому віці? — Тамара Василівна підняла брови. — Вражає. А скільки вам років, якщо не таємниця?

— Двадцять вісім, — відповіла Олена.

— Ого! — втрутився Костя. — А Славкові тільки двадцять шість. Подобаються старші, братику?

Слава кинув на брата попереджувальний погляд, але промовчав.

— Два роки — це не така вже й велика різниця, — спокійно відповіла Олена.

— А ваша родина? — продовжила Тамара Василівна, розкладаючи салат по тарілках. — Ви з Києва?

— Ні, я з Черкас. Батьки й досі там живуть.

— І ким вони працюють?

Олена на мить задумалась. Вона знала, що цього питання не уникнути, але все одно відчула себе ніяково.

— Мама працює вчителькою у школі, викладає українську літературу. Тато… він пішов із сім’ї, коли мені було дванадцять.

— Ох, — Тамара Василівна зробила співчутливе обличчя, але в її очах промайнуло щось схоже на задоволення. — Як сумно. Тобто ви росли без батька?

— Я б не сказала, що зовсім без батька, — Олена зробила ковток води, щоб приховати незручність. — Він брав участь у моєму житті, просто жив окремо.

— Але все ж це не те саме, — Тамара Василівна похитала головою. — Повноцінна сім’я — це зовсім інше. Нашим хлопцям пощастило рости в міцній родині, з обома батьками. Правда ж, Колю?

Батько Слави поважно кивнув, накладаючи собі м’яса.

— Безумовно. Тридцять років разом, між іншим. А нинішня молодь — розлучається після першої ж сварки.

Олена відчула, як Слава стиснув її руку під столом. Це мало б заспокоїти, але чомусь тільки посилило напруження.

— А що з вашою кар’єрою після весілля? — Тамара Василівна одразу перейшла до наступного питання, не чекаючи реакції Олени. — Плануєте працювати далі?

— Звісно, — Олена здивовано глянула на неї. — Чому я маю кидати роботу?

— Ну як же, — Тамара Василівна поблажливо усміхнулась. — Родина вимагає уваги. Особливо коли з’являться діти. Ви ж плануєте дітей?

Олена кинула швидкий погляд на Славу, який раптом дуже зацікавився вмістом своєї тарілки.

— Ми ще не обговорювали це детально, — обережно відповіла вона.

— Не обговорювали? — Тамара Василівна глянула на сина з докором. — Славо, ти що, не сказав Олені, що в нашій родині ми шануємо традиції? У нас усі жінки присвячують себе дому й дітям.

— Мамо, — Слава нарешті підвів очі, — у нас з Оленою буде своя сім’я, і ми самі вирішимо, як нам жити.

— Та ладно тобі, братику, — втрутився Костя, підморгнувши Олені. — З такою красунею я б теж хотів, щоб вона вдома сиділа. А то ж ще хтось уведе!

Олена відчула, як всередині все закипає, але зберегла спокійний вираз обличчя.

— Мені здається, — сказала вона рівним голосом, — довіра в стосунках не залежить від того, працює жінка чи ні.

— Довіра, довіра… — відмахнувся Микола Петрович. — Слава казав, що ви успішні в роботі. А багато заробляєте?

— Тату! — обурився Слава.

— І що такого? — знизав плечима батько. — У твоєму віці я вже керував відділом у солідній компанії, а ще за три роки став заступником директора.

— І з того часу ні дня нам не даєш про це забути, — пробурмотів Костя, за що отримав суворий погляд від матері.

— У мене досить непогана зарплата, — лаконічно відповіла Олена. — Я фінансово незалежна.

— Незалежна? — Тамара Василівна ніби пробувала це слово на смак. — Дивне прагнення для дівчини, яка збирається заміж. У шлюбі немає місця незалежності.

Олена подивилась на Славу, чекаючи підтримки, але той знову занурився у свою тарілку.

— Я так не вважаю, — твердо сказала вона. — Навіть у шлюбі важливо залишатися особистістю.

— Особистістю? — Тамара Василівна всміхнулась криво. — Де це вас так навчили? Жінка має розуміти своє призначення.

Микола Петрович голосно засміявся.

— Ти б бачила свою маму в молодості, — звернувся він до Слави. — Такий самий характер, як у твоєї Олени. Але потім вгамувалась, зрозуміла, що до чого.

— До речі, про характер, — Тамара Василівна подалась уперед. — Олено, а ви завжди така… самостійна? Чи тільки з нами? Слава казав, що ви дуже м’яка людина.

Олена здивовано подивилась на нареченого. М’яка людина? Хто завгодно, тільки не вона. Все життя її називали вольовою, цілеспрямованою, іноді навіть жорсткою. Що ще наговорив про неї Слава своїй родині?

— Я така, яка є, — відповіла вона. — Не прикидаюся і не граю ролей.

— А скільки у вас було серйозних стосунків до Слави? — раптом запитала Тамара Василівна.

Олена ледь не вдавилась вином. Це питання було явно за межею пристойності для першої зустрічі.

— Мамо, — Слава нарешті втрутився, — це не зовсім доречна тема.

— Чому ж? — щиро здивувалась Тамара Василівна. — Мені цікаво дізнатися про людину, яка може стати частиною нашої родини. Це нормальні питання.

— Було кілька стосунків, — максимально стримано відповіла Олена. — Нічого незвичного для мого віку.

— І чому вони закінчились? — не вгамовувалась Тамара Василівна.

— Бо не склалося, — Олена починала втрачати терпіння. — Як у більшості людей.

— А може, через ваш характер? — припустила Тамара Василівна з удаваною турботою. — Чоловікам складно з незалежними жінками, які ставлять кар’єру на перше місце.

Костя хмикнув.

— Зате таких цікавіше приручати, правда ж, Славо?

Олена різко повернулась до нього, але перш ніж встигла щось сказати, Слава поклав руку їй на плече.

— Давайте змінимо тему, — запропонував він напруженим голосом. — Олено, ти ще не пробувала мамин салат? Він чудовий.

Олена механічно поклала собі салат, про який згадав Слава. Апетит остаточно зник, але вона змусила себе зробити кілька ковтків, аби не здатися нечемною. Напруження за столом можна було різати ножем.

— Отже, про весілля, — рішуче змінила тему Тамара Василівна, але її тон не віщував нічого доброго. — Слава казав, ви хочете щось скромне?

— Так, ми думали про невеличке свято, — обережно відповіла Олена. — Тільки близькі друзі та рідні.

Тамара Василівна похитала головою так, ніби почула щось непристойне.

— Це неможливо. У Миколи Петровича статус у суспільстві, у нас багато знайомств. Як мінімум сто п’ятдесят гостей має бути. І, звичайно ж, у «Гранд Готелі» — я вже дізналась, у них є вільні дати на осінь.

Олена завмерла з виделкою в руці.

— Але ми зі Славою ще навіть не обговорювали дату. І місце також.

— Бо Слава знає, що ці питання вирішую я, — безапеляційно заявила Тамара Василівна. — У мене є досвід, зв’язки. І потім, ми ж будемо оплачувати весілля, отже, маємо право голосу.

Олена кинула погляд на Славу, який раптом став дуже зайнятий розрізанням м’яса на своїй тарілці.

— Ми планували самі оплатити наше свято, — твердо сказала вона.

Микола Петрович голосно розсміявся.

— На ваші зарплати? Не смішіть мене. Пристойне весілля коштує як гарне авто. Я не дозволю, щоб син одружився як злидар.

— Справа не в грошах, — заперечила Олена. — Просто ми хочемо весілля, яке буде відображати нас, а не…

— А не що? — перебила Тамара Василівна, примружившись. — Не наші уявлення про пристойність? Ви вже соромитеся нашої родини?

— Я цього не казала, — Олена відчула, як палає від несправедливого звинувачення.

— Олена має на увазі, що ми хочемо щось більш особисте, — нарешті втрутився Слава, але його голос звучав невпевнено.

— Особисте? — пирхнула Тамара Василівна. — Весілля — це не про особисте, це про статус. Миколо, скажи їм.

— Мама має рацію, — Микола Петрович відрізав новий шмат м’яса. — У нашому колі весілля — це показник. Я не для того виховував сина, щоб він одружувався якось… скромно.

— А сукня? — Тамара Василівна оцінила Олену поглядом. — Сподіваюсь, ви не з тих сучасних дівчат, що вибирають якісь авангардні фасони? У нашій родині наречені завжди були у класичних сукнях. У мене є знайома в салоні, вона підбере щось гідне.

— Я вже придивилася кілька варіантів, — Олена намагалася говорити спокійно, хоч всередині все вирувало.

— Покажіть, — зажадала Тамара Василівна. — У мене гарний смак, я допоможу обрати.

— Мамо, — Слава нарешті вирішив заступитися, — Олена сама може обрати собі сукню.

— Звичайно, може, — з поблажливою усмішкою відповіла Тамара Василівна. — Але навіщо ризикувати? Це ж на все життя, фото залишаться. Не хотілося б потім червоніти.

Костя, який досі мовчки спостерігав за перепалкою, вирішив вставити свої п’ять копійок:

— А медовий місяць де плануєте? Якщо що — можу позичити свою квартиру на першу шлюбну ніч. Стіни там, щоправда, тонкі, але обіцяю не підслуховувати, — підморгнув Олені.

— Костю! — обурено шикнула мати, але без особливої строгості.

Олена відчула, як її терпіння тріщить по швах. Вона подивилася на Славу, сподіваючись, що той поставить брата на місце, але він лише натягнуто усміхнувся.

— Брат жартує, — пробурмотів він, ніби вибачаючись.

— Не надто вдало, — холодно відповіла Олена.

— Та годі тобі, — Костя розвалився на стільці. — Що такого? Ми ж майже родичі. До речі, Олено, ти займаєшся спортом? Фігура у тебе що треба.

Його погляд знову ковзнув по її тілу, зупинившись на грудях.

— Так, займаюся, — коротко відповіла Олена, схрестивши руки на грудях.

— Це добре, — схвально кивнула Тамара Василівна. — Після пологів багато жінок себе занедбують. А тобі треба буде тримати форму, щоб Слава не задивлявся на інших.

Олена втупилась у неї в подиві. Невже ця жінка тільки що натякнула, що її син може зрадити їй, якщо вона не буде ідеально виглядати?

— Я займаюся спортом для себе, а не для того, щоб комусь подобатись, — чітко відповіла вона.

— Яка горда, — усміхнулась Тамара Василівна. — Але в шлюбі, люба, доведеться навчитися робити багато речей не для себе, а для родини.

— Мені здається, шлюб — це коли обидві сторони йдуть на компроміси, — заперечила Олена.

— Компроміси? — Микола Петрович похитав головою. — Це ж нісенітниця. Уся ця сучасна маячня про рівність ні до чого доброго не доводить.

— Тато має рацію, — несподівано підтримав Костя. — Поглянь на статистику розлучень. Усі ці незалежні жінки зрештою лишаються самі з котами.

Олена відчула, як у неї тремтять руки від стримуваного гніву. Вона повільно поклала виделку, намагаючись не видати свого стану.

— А що ви скажете про те, щоб переїхати ближче до нас? — запитала Тамара Василівна, наче нічого й не було, змінюючи тему. — У нашому районі продається чудовий будинок, усього за два квартали звідси. Ми могли б допомогти з першим внеском.

— Ми з Оленою плануємо жити в центрі, — відповів Слава, уникаючи дивитись на матір. — Там зручно через роботу.

— Робота, робота… — Тамара Василівна махнула рукою. — Коли з’являться діти, Олені все одно доведеться залишити кар’єру. А ми поруч, допоможемо з онуками.

Вечеря нарешті закінчилась. Олена майже не торкнулась десерту, відчуваючи, що ще трохи — й вона не стримається. Поведінка Слави викликала все більше подиву — він наче намагався згладжувати кути, але робив це настільки мляво, що лише погіршував ситуацію.

— Було дуже… пізнавально, — сказала Олена, коли вони прощались у передпокої. — Дякую за вечерю.

— Заїжджайте ще, — Тамара Василівна всміхнулась, але в її очах залишалась крижана холодність. — У нас стільки планів на ваше весілля. Я склала список гостей з нашого боку, завтра надішлю Славі.

— Не поспішайте, — Олена натягнуто усміхнулась. — Ми ще навіть дату не обрали.

— Ну, це справа техніки, — відмахнулась Тамара Василівна. — Славочко, не забудь: у суботу сімейний обід. Приїжджайте разом, усе детальніше обговоримо.

Микола Петрович міцно обійняв сина й сунув йому в руку конверт.

— Ось, візьми. На перший час вистачить. Тільки матері не кажи, — підморгнув він, хоч Тамара Василівна стояла поруч і все прекрасно чула.

— Дякую, але це зайве, — Слава спробував повернути конверт, але батько настояв.

— Бери-бери. Ми тобі ще на квартиру підкинемо, як знайдете щось підходяще.

Костя, який стояв осторонь, підійшов попрощатись останнім.

— Олено, приємно було познайомитися, — він нахилився нібито для поцілунку в щоку, але прошепотів на вухо: — Якщо що, в мене є чудове шампанське і вільне ліжко.

Олена відсторонилася, кинувши на нього крижаний погляд. Слава, зайнятий розмовою з батьками, нічого не помітив.

Нарешті вони сіли в авто. Перші кілька хвилин їхали мовчки. Олена дивилась у вікно, намагаючись зібрати думки.

— Ну що скажеш? — порушив тишу Слава, коли вони від’їхали на достатню відстань від дому батьків. — Не так уже й страшно, правда? От такі в мене рідні. Гарні, правда ж?

Олена повернулась до нього, не вірячи своїм вухам.

— Гарні? Слава, твоя мати щойно розписала все наше подружнє життя, не поцікавившись навіть моєю думкою. Твій батько говорить про жінок, як про другосортних істот. А твій брат… — вона глибоко вдихнула, — він відверто чіплявся до мене прямо при тобі!

— Ти перебільшуєш, — Слава насупився, зосередившись на дорозі. — Костя просто так жартує. Він нічого поганого не мав на увазі.

— Не мав? — Олена підвищила голос. — Він запропонував мені переспати з ним, коли прощався! І це при тобі, при твоїх батьках!

— Та годі, він не міг такого сказати, — Слава похитав головою. — Ти неправильно його зрозуміла.

— Боже мій, — Олена закрила обличчя руками. — Ти зараз серйозно? Ти вважаєш, що я неправильно зрозуміла натяки твого брата, які були звичайним домаганням?

— Я нікого не звинувачую, — Слава збавив швидкість. — Просто ти надто гостро реагуєш. Моя родина не ідеальна, але це хороші люди. Вони просто хочуть нам добра.

— Добра? — Олена не могла повірити своїм вухам. — Твоя мати прямо сказала, що я маю кинути кар’єру, сидіти вдома з дітьми й тримати форму, аби ти мені не зраджував! Це, на твою думку, «бажати добра»?

— Вона просто хвилюється, — зітхнув Слава. — Тобі треба бути терпимішою. Вони старше покоління, у них свої погляди.

— Справа не у віці, а в повазі, — відрізала Олена. — Чому ти не сказав ані слова, коли твоя мати вирішувала за нас, де буде весілля? Або коли твій батько говорив, що жінки мають знати своє місце?

Слава промовчав, а тоді несподівано сказав те, чого Олена зовсім не очікувала:

— Ти була занадто різка з ними. Могла б поводитися скромніше. Показати себе з кращого боку.

Олена втупилась у нього, не вірячи почутому.

— Скромніше? — у її голосі дзвеніла сталь. — Я була взірцем вихованості в ситуації, коли будь-яка інша жінка вже давно б встала й пішла!

— Ти перебивала мого батька, — вперто додав Слава. — І з мамою сперечалась. Це неповага.

— А те, що вони казали про мене, — це, значить, повага? Те, як твій брат увесь вечір втуплювався в мої груди, — це теж повага?

— Ти перебільшуєш, — знову повторив Слава. — Це була просто вечеря. Мої батьки мають право висловлювати свою думку.

— Висловлювати думку — так. Вирішувати за нас — ні.

Вони під’їхали до будинку Олени. Слава заглушив двигун, але не поспішав виходити.

— Послухай, — він повернувся до неї, — я розумію, перша зустріч була непростою. Але це моя родина. Вони завжди будуть частиною мого життя. Нам доведеться знайти спільну мову.

Олена довго дивилась на нього, а потім тихо сказала:

— А мені яке діло до твоєї родини, Славо? Я не збираюсь нікому подобатись, бо жити з ними я не збираюсь!

— Що? — він витріщився на неї.

— Ти все правильно почув. Я виходжу заміж за тебе, а не за твою родину. І я не збираюсь терпіти приниження лише тому, що вони тобі рідня.

— Це егоїзм, — похитав головою Слава. — Родина — це святе. Якщо ти мене любиш, то маєш прийняти все моє життя, включно з рідними.

— А як щодо тебе? — Олена підвищила голос. — Якщо ти мене любиш, чому дозволяєш своїй родині мене принижувати? Чому не захищаєш? Чому мовчиш, коли твій брат дозволяє собі непристойності?

— Я не можу обирати між вами, — Слава відвів погляд. — Вони моя родина.

Олена подивилась на нього довгим поглядом. Щось усередині неї зламалось — і натомість прийшла ясність та рішучість.

— Тоді я зроблю вибір за тебе, — вона повільно зняла з пальця каблучку, яку носила останній місяць. — Ось. Я не можу бути з чоловіком, який не здатен мене захистити навіть від власної родини.

— Олено, ти не можеш…

— Можу, — вона поклала каблучку на панель приладів. — Якщо ти не здатен стати на мій бік зараз — то що буде після весілля? Твоя мати вирішуватиме, де нам жити, скільки мати дітей, як їх називати. А ти киватимеш і казатимеш мені «будь скромнішою».

— Це не так, — Слава взяв каблучку, його рука тремтіла.

— Я просто усвідомлюю, на що йду, — Олена відчинила двері машини. — Прощавай, Славо. Сподіваюсь, наступну наречену твоя родина схвалить.

— Олено, зачекай! — він покликав її, але вона вже йшла до під’їзду, не озираючись.

У її очах не було сліз. Лише впевненість жінки, яка щойно уникла великої помилки.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.