– Твоя “пара днів” тягнеться і тягнеться. А собака тим часом руйнує мій будинок. Позавчора вона вигризла куточок у вітальні! Диван через неї я вже змінила. Скажи спасибі, що не спитала з тебе, хоча по совісті ти мала купити аналогічний

– Ну, як тобі перші дні на пенсії, сусідко? – Запитала Наталя в Ольги. — Чи не пошкодувала, що продала мені частину своєї ділянки? Нудьгувати ж будеш.

– Та поки що ніколи сісти. Ось перший раз за день вирішила відпочити, і то зателефонувала тітка, їде з іншої області, — поскаржилася Оля. — Попросила зупинитись у мене, хоче на море. Ну, куди її дінеш, не відмовляти ж, хоча приймати гостей мені поки що не хочеться. А щодо ділянки… Та не потрібен мені той город. Мені пари клумб для душі вистачить, хочу ще альтанку поставити та плиткою все довкола закласти, щоб за бур’янами не стежити.

– Заздрю тобі. А до мене ось онуки та діти часто приїжджають, не можу не ділитися з ними запасами. То сливове варення просять, то перетерту із цукром смородину. А вже солоні огірочки та помідори — нарозхват, — Наталя зробила паузу, ніби до чогось готуючись. — Слухай, сусідку, а можеш доглянути за моїм городом, доки мене не буде? Дочка кличе в гості, років 5 не була в неї.

Ольга тяжко зітхнула. Не для того вона продавала ділянку, щоб продовжувати стежити вже за чужим городом.

– Не знаю навіть… — неохоче відповіла вона. — Сама розумієш, вільного часу в мене буде не так багато. Треба буде показати тітці місцеві визначні пам’ятки, на морі її зводити, напоїти та нагодувати.

– То я ж не прошу тебе орати та сіяти! Всього поливати. У нашу спеку кілька днів пропустиш – і все. Врожаю можна не чекати. Або виросте гіркота одна. Ну, будь ласка, Олечко. А я в боргу не залишусь, ти ж знаєш. Привезу тобі смаколиків, ще й врожаєм потім побалую!

Олі було простіше купити фрукти в тих самих сусідів, але Наталя так наполягала, що відмовити було складно.

– Гаразд, придивлюсь я за твоїм городом. Але це востаннє: набридло мені в землі возитися.

На обличчі Наталії розквітла посмішка.

– Дякую, Олечко! Їду я, якщо що, післязавтра.

З важким зітханням Ольга влаштувалася на садових гойдалках. Тільки варто було їй улягтися і відкрити книгу, як задзвонив телефон. На екрані висвітлився номер молодшої доньки.

– Алло! Мамусю, привіт! Як твої справи? — дзвінким голосом поцікавилась Настуся.

– Привіт, доню. Та як, вся у справах та турботах. Тітка Ніна до мене днями приїжджає, город у мене ось знову з’явився… Ще й Белла захворіла, завтра до ветеринара везу. З лапкою в неї щось. Бідолашна собака. І Кокосу треба корм по дорозі взяти. Пам’ятаєш його? Великий кіт вимахав! Навіть не знаю, як тепер усе встигатиму… Наче з роботою було якось простіше, — поскаржилася мати доньці.

– Зрозуміло. А в нас також клопіт. Тітка Анжела, сестра свекрухи, померла. Потрібно на похорон поїхати. Не знаю, з ким малих залишити.

Повисла пауза. Мабуть, малося на увазі, що цю роль звалить на себе Ольга, але вона не хотіла.

– Мамуся, не забереш онуків? — винним голосом попросила Настя. — Знаю, це все не вчасно, але брати їх із собою у таку далеку дорогу… Сама розумієш, там не курорт. Відмовитись теж не можу, Вова дуже хоче поїхати, він любив тітку. А в тебе під боком море, своє подвір’я, краса. Та й вони за тобою скучили. Сама знаєш, ростуть так швидко, що тільки кліпнеш очима — а всі вже мають свої сім’ї, їм буде не до нас.

“От би всім було не до мене хоч пару днів”, – подумала Оля, але говорити про це не стала. Лише зітхнула. Спокій їй тільки сниться.

– Гаразд, придивлюсь за ними. Коли ви їдете?

– Завтра вранці виїжджаємо, — радісним тоном повідомила Настя. — Завеземо до тебе малих і одразу туди. Повернемось днів через 5, від сили за тиждень.

Програма “розваг” найближчими днями вимальовувалась напружена. Прийдеться мотатися з хворим собакою разом з онуками, а потім брати їх на екскурсії та пляж, коли приїде тітка. Ах так, ще й город. “Ну, проводжу всіх, тоді відпочину!” – твердо вирішила Ольга.

Тітка приїхала не одна. Вона привезла з собою маленьку болонку на прізвисько Малятко. І від цього собаки було багато, дуже багато проблем.

– Ніно, не могла б ти тримати свого собаку у своїй кімнаті? — роздратовано попросила Оля за сніданком вже втретє.

– А що таке? — наївним голосом спитала Ніна, взявши черговий пиріжок із капустою. — Хіба вона заважає тобі?

– Не тільки мені! Вона постійно ганяє Беллу, а їй після операції потрібен спокій. Рана вже вдруге відкривається. А ще твоє Малятко погризла мені новий стілець і загадила всю вітальню. Туди вже заходити не хочеться, запах на весь будинок. А я ж недавно купила цей килим!

– Ой, Олечко, ти перебільшуєш. Ну не поділили собачки територію, що такого… Якщо Беллі потрібен спокій, то закрий її у себе, так простіше буде.

– Я маю закривати свою собаку у власному будинку? — Оля аж почервоніла від обурення. — Доки твоя бігатиме всюди? Не забувай, що це твоя кімнатна. А моя звикла ходити надвір, коли їй хочеться.

– Оль, ну невже ти не потерпиш нас ще кілька днів? Ми “виловимо” квиток та поїдемо назад.

Візит тітки затягнувся вже на місяць. Вона все ніяк не виїжджала, посилаючись на відсутність квитків на поїзд. Справді, під час курортного сезону їх розхоплювали на 3 місяці вперед, решті доводилося ловити те, що здають. Однак Оля не розуміла, чому це раптом стало її проблемою. Квиток до неї Ніна змогла купити заздалегідь, то чому ж не взяла зворотній?

– Твоя “пара днів” тягнеться і тягнеться. А собака тим часом руйнує мій будинок. Позавчора вона вигризла куточок у вітальні! Диван через неї я вже змінила. Скажи спасибі, що не спитала з тебе, хоча по совісті ти мала купити аналогічний.

– Подумаєш, вона погризла лише самий куточок. Там можна було й зашити, — невдоволено чмихнула тітка.

Оля хотіла відповісти, але не встигла. У їдальню вбігли онуки. Усі троє розібрали останні пиріжки. Потрібно знову ставати до плити… З того моменту, як Оля звільнилася, Настя почала регулярно привозити дітей до бабусі. Якщо подумати, вони зараз проводили більше часу з нею, ніж із матір’ю.

– Привіт бабусю! — обізвались усі троє, посміхаючись. — А можна до нас у гості прийдуть Сергій та Паша? Ну, будь ласка!

Оля схопилася за голову і заплющила очі. Вона дуже любила онуків, але зараз вона була в такому стані, що могла легко зірватися і накричати. Секунд 10 пішло на те, щоб заспокоїтись. Старший онук, Андрій, боязко зіщулився, відчуваючи недобре.

– Ні, не можна. Тут і так яблуку впасти нема де.

– А чи можна ми тоді до Паші в гості підемо?

– Ага, щоб мені ваша мама потім знову робила догану за синці та подряпини? Ні, займіться домашнім завданням на літо. А я піду прогуляюся. Прийду перевірю, якщо будуть помилки — залишитеся без солодкого.

– Ну, бабусю! – Молодший онук обійняв бабусю і буквально повис у неї на шиї.

– Ні! Навіть не намагайтеся мене умовити. Все, йдіть нагору. Тітка Ніна за вами доглядає.

– Але ж я збиралася на море! – обурилася жінка.

– А я збиралася відпочити, коли звільнялася з роботи. Нічого, я свої плани змінила, і ти зможеш.

Оля відчувала, що їй треба вийти зараз на вулицю, інакше в неї просто поїде дах від клопоту та переживань. Вона пішла за палицями для скандинавської ходьби, по дорозі вступила в калюжу, залишену Малятком, вилаялася, вимила підлогу і нарешті вирушила на прогулянку.

– Якась ти сьогодні недобра, сусідко. Завжди усміхнена була, а тепер… — зауважила Наталя, що сиділа біля воріт.

– Ой, не будемо про це. Як торгівля йде?

– Ти знаєш, непогано. Чорницю та шовковицю беруть рідко і не дуже охоче, а от малина та абрикоси розлітаються. Тримай. Може, полегшає, — Наталка простягла Олі невеликий козуб із чорними ягодами.

Ольга махнула рукою.

– Та гаразд, не варто.

– Ображуся. Це ж твоя земля, ти за цими рослинами доглядала. Частина і тобі належить. Та й бачу, яка ти похмура. Може, виговоришся? Все ж краще стане. З Беллою проблеми?

– Та ні, не тільки, — Оля все ж таки взяла козуб. — Дякую, внучат нагодую. Тітка моя все ніяк не поїде до себе додому, зворотний квиток взяти не може. Собаку з собою притягла, та гадить всюди й Беллу задирає. Гризе все. Онуки… Люблю їх, але вік у мене вже не той, щоби трьох щодня на собі вивозити. Весь день на кухні в спеку проводжу. Це ж не жарти, таку купу прогодувати. Відчуваю я, Наталко, що сил у мене майже не залишилося. Вже з відкладених грошей беру, щоб накупити продукти на всіх і замінити меблі зіпсовані. А підстрахувати мене нема кому…

– Тітка що, й гривнею у харчування не вклалася? А дочка як же? – Здивувалася сусідка.

– Незручно мені їх про це просити, Наталко. А самі не пропонують.
– Мусять же розуміти, що тобі важко!

– От не розуміють. Що робити – не знаю. Дах вже їде, з дому біжу, щоб ні на кого не зірватися.
– Слухай, сусідку. Я б на твоєму місці просто гнала б усіх у шию. Насамперед тітку.

– Ну, не на вулицю ж її виставляти? – Зам’ялася Оля.

– А просто надвір. Нехай іде до готелю. Повір моєму досвіду: квиток швидко знайдеться. А онуки… Як приїде Настя по них, так і скажи, щоб на тебе більше не розраховували. Принаймні найближчим часом.

– Ох, не знаю, чи зможу… Образяться ж.

– А так ти звалишся! Тебе доглядатиме хто? У нашому віці здоров’я берегти треба, відпочивати більше. Я ось скоро до сватів поїду в них там лікувальна вода. Хочеш зі мною?

– Ні, дякую. Я вдома побути хочу.

– А чи зможеш тоді за моїм городом доглянути? — попросила Наталя так, ніби попередньої розмови зовсім не було.

Оля насупилась.

– Ні, Наташ. Вибач, але не догляну.
– Та гаді тобі! Шкода, чи що? Тобі все одно квіти свої поливати, так і мої посадки заодно поллєш, — стала вмовляти сусідка.

– Вибач, але в мене здоров’я вже не те. І справ багато і без твого городу.
– Більше я тобі ягід не дам! – Образилася Наталя.

– І не треба, — Ольга віддала їй козуб і пішла далі вулицями.

На душі стало легше. Виявилося, що говорити “ні” іноді так приємно.

– Ось вже не чекала, що мене звідси колись виженуть! Та я особисто твоїй матері цей будинок будувати допомагала, коли ти пішки під стіл ходила, невдячна! — заявила тітка, стоячи біля воріт разом із валізами та собачкою на руках.

– Просто дай мені спокій, Ніно. Я мрію хоча б місяць провести у тиші. Давай ти мовчки зачекаєш таксі?

Тітка продовжувала сипати образами. Якийсь час Оля мовчки терпіла, потім зникла за воротами. Краще вона на гойдалках посидить, чекаючи Настю, ніж вислуховуватиме все це.

Незабаром у ворота постукали.

– Ти уявляєш! Твоя мати виставила мене за двері! — почувся голос Ніни: Настя приїхала першою таксі.

– Тітко Ніно, швидше за все, були причини. Я свою маму знаю, вона ніколи не вчинить так без приводу.

– Так? А ти знаєш, що твої діти їй також заважають? — підготувала дочку Ніна.

– Я зі своєю матір’ю розберуся сама. Нам допомога посередника не потрібна.

Ольга ледве стрималася, щоб не висловити все, але натомість вона просто відчинила ворота, запустила дочку і знову закрила їх.

– Привіт, Настю. Ти не слухай її. Потім розповім, як усе було, коли хочеш. Там довга історія.

– Та що я, не знаю тітку Ніну, чи що. Вона ж до тебе на тиждень-другий мала приїхати, а все ніяк не поїде.

– Так … – Оля зітхнула. — Хлопці на тебе вже чекають. Але перед цим давай поговоримо. Ходімо, сядемо.

Ольга повернулася до гойдалок. Настя пішла за нею.

– Дочко, мені вже не 30, важко мені проводити стільки часу з дітьми… — обережно почала жінка, коли вони зручніше розташувалися. — Допомагати мені нема кому, сама знаєш. Батька 2 роки тому не стало, я сама за будинком стежу. Я люблю онуків, але мені потрібен спокій та відпочинок.

– На що ти натякаєш, мамо? — Настя ображено підібгала губи.

– Відтепер ініціатором зустрічі буду я. Буде мені дозволяти самопочуття, запрошу вас та дітей до себе. Мене про допомогу, будь ласка, проси лише у крайньому разі.

– Але як же свіже повітря? Вони в тебе хоч засмагли. Та й ми вже взяли путівки, хотіли за 2 тижні привезти їх до тебе, розраховували на тебе. Невже мої діти справді заважають?

Ользі це не сподобалося. На її допомогу вже розраховують, не повідомляючи про плани.

– У жодному разі! Але я швидко зляжу, якщо ти до мене не дослухаєшся. Можеш на мене ображатись, але найближчий місяць я проведу наодинці з собою.

– Мені все ясно. Ну, веди тоді дітей, не будемо тобі набридати.

Ольга не звернула увагу на тон доньки. П’ять хвилин терпіння, а далі нарешті свобода.

Тітка Ользі більше не дзвонила, а ось Настя перестала ображатися. Тепер вона привозила онуків до бабусі тоді, коли та сама пропонувала.

– Ну що, дівчатка? Чи не час нам на прогулянку? Куди підемо?
– Може, у кафе? – Запропонувала Євгенія, підхопивши свої палиці для скандинавської ходьби.
– А я б у кіно сходила, — відповіла Тамара.
– А давайте і туди, і туди. Вільного часу в нас тепер багато, скрізь встигнемо, — із заливистим сміхом озвалася Ольга.

Тепер, коли клопоту поменшало, жити стало в рази простіше і веселіше.