– Твої батьки знову не привітали наших дітей із днем ​​народження, – не стрималася я. – Чудові бабуся та дідусь! – дорікнула я чоловіку

– Твої батьки знову не привітали наших дітей із днем ​​народження, – не стрималася я. – Чудові бабуся та дідусь!

Станіслав мимоволі скривив обличчя, знову сперечатися зі мною на цю тему він не хотів. Кілька днів тому ми вже посварилися, і тоді близько двох днів ігнорували один одного.

Я наполягала на тому, що свекри ні мене, ні наших дітей не вважають за родичів.

– Мені здається, ти перебільшуєш, – засміявся у відповідь Станіслав. – Тобі абсолютно все не подобається! Те, що мама додала тебе до групи у Вайбері, теж не сподобалося…

– Ну ти й порівняв – групу та день народження своїх дітей! – роздратовано сплеснула я руками. – Тобто, ти реально не бачиш нічого поганого в тому, що твої батьки не згадали про це?

Чоловік сором’язливо опустив очі у підлогу. Станіслав розумів, що аргументів він не має.

– Що й треба було довести! Ти вважаєш, так само як і я! – поаплодувала я сама собі.

Мовчазне визнання чоловіка задовольнило мене, і я пішла готувати вечерю, поки хлопчики-двійнята бігали під вікнами будинку.

Щоб час пролетів швидше, я ввімкнула на телефоні музику, і почала господарювати на кухні. Однак, несподівано музика обірвалася, і я зрозуміла, що хтось намагається додзвонитись до мене.

Я потяглася до нього і подумки прикинула, хто б це міг бути, бо з днем ​​матері мене вже всі встигли привітати.

Я глянула на телефон і з подивом виявила, що дзвонив Іван Миколайович, мій свекор. Відразу після весілля зі Станіславом, я внесла собі його номер телефону, але він жодного разу за ці десять років мені не зателефонував.

Тому зараз його дзвінок сильно напружив мене, і я не рішуче відповіла на нього.

– Привіт, Наталю! Хочу привітати тебе з днем ​​матері, таки у тебе двоє дітей, двоє моїх онуків! – з гордістю промовив Іван Миколайович.

Я не чекала його привітань, тож відчула, як у мене перехопило горло. Я голосно проковтнула грудку, що стала у горлі, і поспішила подякувати свекру, щоб закінчити розмову.

Проте, Іван Миколайович не збирався так швидко прощатися зі мною. Він почав ставити мені різні питання про погоду та політику.

– Слухай, Наталю, а чого це Юрок бере від мене слухавку, а Вітька ні? – несподівано спитав він.

– Не знаю навіть, – знизала я плечима, – мені ніхто нічого не говорив. Запитайте в нього самі.

– Як же я спитаю, коли це цуценя мене ігнорує? – роздратовано відповів Іван Миколайович.

– Можете так не називати мого сина? Вам ніхто не давав на це жодного права, – зажадала я, бо мені не сподобалося, як батько чоловіка озвався про власного онука.

Я знала, що один із синів справді не бажає спілкуватися з дідусем. Однак, причину для цього маленький Вітя мав.

Іван Миколайович дозволяв собі говорити на адресу онука різні гидоти, порівнюючи його з дівчиною.

Я однією з перших дізналася про те, як свекор виводить одного з моїх синів, тому дозволила хлопчику не спілкуватися з дідусем.

– Я ось думаю, що вся річ у тобі! – проігнорувавши мою вимогу, сердито промовив він.

– У чому я винна, на вашу думку? – поцікавилася я. – У тому, що ви не можете тримати язика за зубами?

– О, то значить це маленьке стерво вже нажалівся своїй матусі?! – злісно розреготався свекор. – Ну точно, як дівчисько! Ще спідницю йому начепити та губи нафарбувати, і буде вилита дівка.

– Фільтруйте, що кажете, тоді онук буде з вами спілкуватися…

– Ось так і знав, що це ти у всьому винна! Ти виростила його такою нюнею, якому подобається балет, а не бокс. Стид і сором, тому я кажу всім, що в мене є тільки один онук, – уїдливо промовив Іван Миколайович, ніби радіючи цьому.

– Ви явно не в собі, – осудливо випалила я, бо урвався терпець. – Ви егоїстичний дід, який навіть не пам’ятає, коли день народження у його онуків, ніколи нічого не дарує, зате дозволяє відпускати ганебні жарти на їхню адресу!

– Ротик прикрий, – глухо процідив скривджений свекор. – Ти подивися, буде ще якась приблуда мене тут життя вчити!

– Не дзвоніть нам більше! Ніхто не потребує таких привітань, – грізно відповіла я, і кинула слухавку, не бажаючи більше сперечатися з літнім чоловіком, який явно був не в собі.

Поки я готувала, Іван Миколайович зателефонував до Станіслава і поскаржився на те, що я заборонила йому спілкуватися з онуками.

Вислухавши його, чоловік із незадоволеним виглядом подався на кухню з’ясовувати зі мною стосунки.

– Наташо, тобі не здається, що ти багато на себе береш? Чому ти моєму татові забороняєш спілкуватися з онуками?

– Ти не думала, що, можливо, з цієї причини у тебе погані стосунки не лише з моєю мамою, а й із ним? – похмуро запитав Станіслав.

– Ні, а ти знаєш, що твій Іван Миколайович порівнює твого сина з дівчинкою? Як гадаєш, Віктору подобається це, і чи хоче він після цього з ним спілкуватися? А як би ти вчинив? – спокійним тоном запитала я.

По обличчю чоловіка було видно, що мої слова сильно збентежили його. Злякані очі забігали в різні боки.

– Ні, тато мені нічого не казав…

– Ось перш ніж пред’являти мені претензії, дізнайся у чому річ! Причому, Вітя сам запитав, чи можна йому не спілкуватися з дідусем. Звичайно, дізнавшись про суть проблеми, я так вирішила, – знизала я плечима.

Станіслав почухав потилицю. Йому стало незручно переді мною через те, що він, нічого не з’ясувавши, почав обурюватися.

– Вибач, ну так, ти зробила все правильно, – винувато опустивши голову, підтримав мене чоловік.

За дві години Станіславу знову зателефонував Іван Миколайович. Він хотів дізнатися, чи встиг син як слід відчитати невістку.

Однак розмова зі Станіславом пішла не за тим сценарієм, який собі уявляв чоловік похилого віку.

– Не підкажеш, хто тобі дав право називати мого десятирічного сина дівчиськом? Як гадаєш, після цього він буде з тобою спілкуватися? Я б також не став! – почав вичитувати батька Станіслав.

– Зменш оберти, синочку, і прикуси язика. У тебе ще “кричалка” не виросла! – осмикнув чоловіка Іван Миколайович.

– Рот мені не закривай! Я все одно захищатиму свого сина! А ти краще подумай, як поводитися стосовно моєї дружини та моїх дітей!

– На день народження ти навіть не згадав, що їх треба привітати, в принципі, як і мама! – Дорослий син вирішив висловити батькові всі образи, які у нього накопичилися за цей час.

Не оминув Станіслав і свою матір, яка поводилася не краще, ніж її чоловік. Вирішивши не слухати претензії, бо на них не було чого відповісти, Іван Миколайович кинув слухавку.

Більше ні батько, ні мати Станіславу не дзвонили. Вони образилися на нього за правду. А мені й байдуже, бо ні бачити, ані чути я їх не бажаю!

Це ж треба бути такими недолугими “дідусем та бабусею”! А ви що скажете з приводу поведінки родичів? Вона припустима?