– Твою маму це не врятує, тільки відстрочить неминуче на кілька років. Ну і сенс тоді гроші витрачати, – заявив чоловік

Не найкращий час для розлучення, звичайно, але я все одно на нього подала. Не можу більше ні дня жити з чоловіком, у якого замість серця банківська карта. Добре, що це розкрилося до того, як ми зважилися завести дитину. Народжувати від такої людини мені не хочеться абсолютно.

Моє заміжжя тривало п’ять років. Ми не поспішали з дітьми, бо треба було якось стабілізуватися у світі. А у нас на двох лише частки у батьківських квартирах, дипломи про освіту та не надто вражаючі кар’єрні досягнення. Наш трудовий шлях лише розпочався.

Я знала, що чоловік у мене в чомусь цинічний чоловік, але завжди здавалося, що вже на сім’ю це точно не поширюється. Він може бути цинічним і розважливим на роботі, а ось в особистому житті душевна людина. Так я думала до останнього часу, поки рожеві окуляри не розбилися об реальність.

Ми з чоловіком збирали гроші на квартиру. Своє житло було у пріоритеті, тому відкладали на нього, відмовляючи собі у дрібницях. Збирали на двох рахунках – чоловік складав свої заощадження на свій рахунок, я свої на свій.

Зараз я дуже рада, що ми дійшли саме цієї системи накопичень. Інакше ділити їх було зараз дуже складно.

Щомісяця ми обговорювали, що в нас за накопиченнями, звіряли суми, тож кожен знав, скільки нам вже вдалося накопичити. У чомусь навіть змагалися – хтось за місяць більше заощадить і більше покладе на рахунок.

У нас була мрія купити квартиру без жодних іпотек. Максимум – кредит на ремонт, меблі, побутову техніку.

Якісь великі витрати, які мали хтось із нас, ми обговорювали разом. Тому коли мама зателефонувала і сказала, що їй поставили страшний діагноз, я одразу побігла розповідати про це чоловіку.

Я не збиралася з ним щось обговорювати, для мене було очевидно, що маму треба рятувати, оплачувати ліки, операцію, реабілітацію та все, що потрібно, аби врятувати їй життя.

Чоловік мене вислухав, але залишився холоднокровним. Він сказав, що перед тим, як пороти гарячку, треба точно дізнатися про всі нюанси. Який саме діагноз, що за аналізами, що кажуть лікарі? А потім вже думати далі.

Мені його слова здалися розумними, але я їх розцінила не так, як він намагався донести. Я думала, що він просто хоче, щоб грошам знайшлося максимально корисне застосування, а він, виявляється, хотів з’ясувати, наскільки взагалі рентабельно в це все вплутуватися.

Слова лікарів не втішили. Сказали, що операція та посилене лікування можуть відіграти кілька років максимум, процес вже надто запущений, про повне одужання чи якусь тривалу ремісію говорити не доводиться.

Для мене цей вердикт не був несподіванкою, я підсвідомо гнала від себе погані думки, але розумом усе розуміла. Однак це не означало, що я не боротимуся за життя дорогої людини. Два роки життя – це дуже мало, але набагато краще, ніж просто скласти руки та чекати кінця.

А ось чоловік мого настрою не поділяв. Він вважав, що два негарантовані роки життя не варті того, щоб вбухувати в лікування величезну суму грошей.

– Твою маму це не врятує, тільки відстрочить неминуче на кілька років. Та й сенс тоді гроші витрачати, – прямо спитав чоловік.

Він щиро не розумів, навіщо позбавляти себе перспективи купити житло найближчим часом заради примарного шансу продовжити життя хворій людині. Тиснув на те, що життя на ліках, після операції та з усвідомленням, що залишилися якісь крихти існування – це не життя, а мука.

Для мене такі слова шокували. Я не вірила своїм вухам. Мені здавалося, що це якийсь поганий сон, де людина, схожа на мого чоловіка, каже всі ці страшні слова. Але то був не сон, а реальність.

Чоловік заявив, що свої гроші він на такий сумнівний привід витрачати не готовий. Дуже довго ми збирали, надто непросто нам ці гроші діставалися, щоб тепер, грубо кажучи, спустити все в унітаз.

Мало того, він ще примудрився зателефонувати моїй хворій мамі, сказати, що я хочу всі накопичення віддати на її лікування, а сама залишуся з голою дупою. Це була справжнісінька підлість.

Я мамі не говорила, що все лікування буде платним, знаючи, що вона не погодиться. Сказала, що держава надає ліки.

Мама після дзвінка зятя, звичайно ж, рознервувалась, сказала, що не треба собі псувати життя, а вже вона якось сама доживе. Казала, що не треба руйнувати сім’ю заради неї, бо після того, як її не стане я залишуся зовсім одна.

Та краще залишитися однією, ніж жити з такою гнилою людиною, яка якісь квадратні метри ставить вище, ніж життя людини. Нехай це і будуть два роки, але ці два роки мати житиме, за це ніяких грошей не шкода.

Подала на розлучення, переїхала до мами. А чоловік, майже вже колишній, досі не розуміє, що це у мене в голові переклинило. І не зрозуміє, бо не дано це йому.