– Ти був тим самим чоловіком, який залишив мене біля дверей дитбудинку? – Запитав Роман незнайомця, побачивши на його грудях таку саму родиму пляму

– Ну все, хлопці, мені час! – крикнув Роман, застрибуючи на підніжку потягу, що вже рушив. З перону йому махали друзі, хтось намагався щось крикнути насамкінець. Він усміхався.

Три роки минуло з того часу, як він повернувся з армії. За цей час встиг влаштуватися на роботу, вступив в інститут на заочне відділення. А ось, щоб так – просто зібратися і поїхати кудись в інше місто – вперше.

З друзями його пов’язувала спільна історія – дитячий будинок. У дитинстві вони були дітьми без батьків, тепер стали дорослими людьми зі своїми цілями, мріями, планами.

Аня та Петя одружилися, взяли квартиру в іпотеку та чекали на дитину. Рома щиро радів за них, трохи заздрив – по-доброму, бо хотів того самого. Але його життєвий шлях складався інакше.

Ще з перших років в інтернаті він намагався зрозуміти: хто він такий? Звідки? Чому опинився тут?

Спогади були невиразними, ніби пливли уривки сну, але в глибині душі залишалося тепле відчуття чогось хорошого в минулому. Єдине, що вдалося дізнатися, його привів чоловік. Молодий, пристойно одягнений, років тридцяти.

Про нього він дізнався від баби Нюри – старшої прибиральниці, яка тоді ще не вийшла на пенсію.

– Я тоді була молодша, око – як у яструба, – розповідала вона. – Дивлюсь у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає малого за руку. Хлопцеві, років зо три, не більше.

– Говорить із ним серйозно, як із дорослим. Потім дзвінок у двері – і дременув. Я за ним, та тільки він спритний виявився, ніби й не було.

Впізнала б зараз  одразу. Ніс у нього був особливий – довгий, гострий, як у Казанови. Машини поряд не бачила, отже, місцевий. І навіть рукавиці не вдягнув дитині.

Рома, звісно, нічого не пам’ятав. Але, розмірковуючи роками, дійшов висновку, що, найімовірніше, це був його батько. Що трапилося з матір’ю – залишалося загадкою.

Однак у дитбудинок його привели акуратно одягненим, доглянутим. Тільки одне насторожила вихователів – велика білувата пляма на грудях, що тяглася до шиї.

Спочатку вирішили, що опік, але потім лікарі визначили: рідкісна форма родимої плями. Баба Нюра говорила, що такі часто передаються у спадок.

–  Та гаразд, бабо Нюро, ти хочеш, щоб я тепер по пляжах ходив і всіх людей на плями перевіряв? – сміявся Рома.

Але жінка лише зітхала. Для нього вона стала найближчою, майже рідною. Після випуску вона дала його притулок у себе вдома:

– Поки тобі житло не дадуть – живи в мене. Не місце тобі по орендованих кутах мотатися.

Тоді Рома стримував сльози – адже він уже був чоловіком. Але, як забути ті моменти, коли після чергової «справедливої» чубанини він приходив до неї в підсобку і плакав на колінах?

Він завжди прагнув захищати, навіть, якщо протистояв старшим. А вона гладила його по голові й казала:

–  Молодець, що ти такий добрий і чесний, Ромко. Тільки життя з твоєю натурою буде не простим. Дуже не простим.

Тоді він не розумів цих слів. Лише через роки усвідомив їхню глибину.

Аня була у дитбудинку від самого народження. Петя з’явився пізніше, коли Ромі було одинадцять. Він був худорлявий і високий, а Петро – замкнутий, вразливий.

Його привезли після жахливої трагедії: батьки отруїлися підробленою біленькою. Спочатку Петька тримався обособлено.

Але сталася подія, яка назавжди пов’язала їх трьох в одну сім’ю – хоч і не кревних, але справжніх, рідних.

Аню не любили. Руда, маленька, тиха – ідеальна для знущань. Одні дражнили, інші – смикали за кіски, треті –  просто штовхали. Того дня старші діти особливо розійшлися.

Рома не зміг залишитися осторонь – він кинувся боронити. Але сили були надто нерівні. Вже за десять хвилин він лежав на землі, прикриваючи обличчя від ударів. Аня кричала, розмахуючи портфелем, мов списом.

І раптом все припинилося. Крики, стусани, глузування – ніби хтось вимкнув. Чиїсь руки підійняли Рому. Перед ним стояв Петро.

– Ти чого поліз? Чубитися ж не вмієш!

– А я мав дивитися, як її лупцюють?

Петро задумався, потім простягнув руку:

– Ти нормальний. По руках?

І з цього моменту між ними зародилася дружба.

Аня дивилася на свого рятівника з таким захопленням, що Роман не витримав і закрив їй долонею рота:

– Закрий рота, бо муху проковтнеш.

Петрик засміявся:

– Гей, мала, тепер, якщо що – одразу до мене. Скажи всім, що ти під моїм захистом.

З того дня Петя взявся за фізичну підготовку Роми всерйоз. Спочатку було нудно – краще б книгу почитав, але Петя вмів мотивувати.

Згодом Рома смакував. Замість трійок з фізкультури в щоденнику оселилася п’ятірка, м’язи стали міцнішими, а дівчатка почали частіше озиратися йому вслід.

Першим із інтернату поїхав Петро. Аня плакала, а він обійняв її і сказав:

– Не плач, мала. Я обов’язково повернуся. Я ж ніколи тебе не обманював.

Він справді повернувся – правда, лише один раз, а потім пішов в армію. А коли повернувся знову, Аня вже збирала валізи. Він увійшов до кімнати у військовій формі, з букетом у руках:

– Я за тобою. Без тебе стало нестерпно тужливо.

За цей час Аня перетворилася на гарну, яскраву дівчину. Коли вона обернулася, Петро навіть упустив квіти від подиву:

– Оце так! Ти просто диво! Може, ти не хочеш бути моєю дружиною?

Вона посміхнулася:

– Хочу. А ти теж непоганий.

Після армії Петьку направили служити саме у те місто, куди зараз їхав Рома. І він вирішив, що обов’язково їх відвідає. Особливо коли у них буде дитина – хресним буде тільки він.

Рома влаштувався в купе, цього разу не заощаджував і вибрав люкс. Потрібно було добре виспатися перед роботою – він працював висотником на будівництві. Улюблена робота, гідна зарплата, без зайвих переробок –  часу вистачало і на навчання, і на друзів.

Вже збираючись лягти, він почув крики з коридору. Чоловік репетував, вимагаючи, щоб хтось негайно звільнив купе.

Рома хотів проігнорувати шум, але незабаром до грубого голосу приєднався слізний жіночий, – такий знайомий, що всередині все стислося. Наче баба Нюра. Рома визирнув у коридор.

Біля сусіднього купе тремтячи від страху, стояла молода провідниця.

– Що там сталося?

– Там якийсь важливий тип, – пошепки відповіла вона. – Бабуся випадково зачепила його склянку з чаєм – пролила на сорочку. А він тепер репетує так, ніби її прямо на місці треба судити.

Чоловік тим часом продовжував кричати:

– Геть звідси, стара відьма! Тільки псуєш повітря довкола!

Рома ступив уперед:

– Друже, ти б поменше кричав. Перед тобою літня людина. Вона не винна і, до речі, за проїзд теж заплатила.

– Ти знаєш, хто я? Один дзвінок – і тебе більше не буде у цьому потязі!

– Мені байдуже, хто ти такий. У всіх щелепи ламаються однаково – і у «важливих», і в простих.

Чоловік різко замовк. Роман нахилився до бабусі:

– Ходімо зі мною. Змінюємося купе – моє до ваших послуг.

Бабуся не могла стримати сліз – це були сльози подяки. Провідниця дивилася на Рому з повагою. Він повернувся у її купе, кинув сумку на місце, розстебнув сорочку. Чоловік зблід.

– Це що у тебе на грудях?

Рома спокійно глянув на нього.

– Не бійся, не заразно. З народження.

– Боже мій …

Чоловік повільно опустився на полицю. Рома насупився:

– У чому річ?

Той тремтячими руками почав розстібати сорочку. Під нею виявилася така сама родима пляма.

– Ти був тим самим чоловіком, який залишив мене біля дверей дитбудинку?

– Так. Я був боягузом. Вибач. Я тоді був одружений. А твоя мама, Марина… Прийшла до мене, сказала, що хвора на невиліковну хворобу, що жити їй залишилося зовсім мало. Просила взяти тебе до себе.

– Але через пару годин мала повернутися моя дружина. Я злякався… Відвів тебе в дитбудинок і ми переїхали. За роки Марина знайшла мене. Лікування допомогло вона вижила і шукала тебе. А я… сказав, що тебе немає в живих.

– Де вона зараз?

– Після інсульту її помістили в будинок для недієздатних. Сталося це років зо два тому. І також у вашому місті.

Роман нічого не сказав, вийшов із купе і підійшов до провідниці.

– Я все чула, – тихо промовила вона. – Якщо хочете, можете трохи відпочити в мене.

– Дякую. І, здається, я знаю, про який будинок йшлося.

Він не вийшов на роботу, а подзвонив і все пояснив. Провідницю звали Катериною – вона поїхала з ним. Він був їй вдячний, бо йти одному було б надто страшно.

– Марина… поступила після інсульту близько двох років тому…

– Така є. Марина Павлівна. Чудова жінка. Тільки казала, що в неї немає нікого – син покійний. А ви?

Роман знизав плечима:

– Можливо, син. Якщо це справді вона.

– Проходьте.

Жінка у візку відірвала погляд від в’язання. Усміхнулася. Медсестра ахнула:

– Ви ж, як дві краплі води!

Марина випустила клубок:

– Я завжди знала, що ти живий. Я це відчувала.

Минуло два роки. Марина пройшла курс реабілітації, який сплатив Роман. Вона читала казку своєму онукові, а Катя, його дружина, готувала святкову вечерю. Сьогодні вона дізналася, що знову буде мамою…

Ось така неймовірна історія. Здається, що такого просто не може бути, а життя доводить, що ще й не на таке здатне…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.