– Ти чоловік! Ти маєш подбати про відпочинок сестер та своєї родини! – Репетувала мати

– Ігорю, дзвонила твоя мама. Вона була невдоволена, що ти їй не відповів.

– Мама чудово знає, що під час робочого дня дзвонити мені не треба. Розмови лише щодо роботи. Я їй відповів і попросив зателефонувати ввечері. Потім вона дзвонила, але я не відповідав. Що в неї сталося?

– Вона наказала нам приїхати в суботу. Збираються усі. Точніше, вона всіх збирає. Ми повинні бути обов’язково.

– Зрозуміло. Мати знову зі своїм наказним тоном? Могла б і ввечері повідомити про це. Доведеться їхати.

– Я так хотіла відпочити та виспатися.

– Я теж.

– Вона просила приїхати без дітей, розмова лише для дорослих.

– Наших дітей можна вважати вже дорослими, шістнадцять та дев’ятнадцять.

– Тільки не для мами.

Віра та Ігор зайшли до квартири батьків. Віра поставила на стіл торт.

– Нарешті! Усі вже зібралися. Зараз питимемо чай, а потім усе й обговоримо.

Запитувати одразу було безглуздо, мати сама знала, коли розпочинати розмову. Чай пили швидко, сподівалися вирішити всі питання та розійтися по домівках.

Не поспішала лише Людмила Миколаївна. Її чоловік Павло Іванович теж не поспішав, для нього все, що відбувалося, було до лампочки. Його у цій ситуації можна було зрозуміти. Він просто насолоджувався тортом, бо любив солодке.

– Отже! – Сказала Людмила Миколаївна, коли зі столу прибрали останній кухоль. – Ви всі чудово знаєте, що вашого діда більше немає в живих.

– Я єдина спадкоємиця, його будинок тепер належить мені. Документи оформлені. Тепер про сам будинок. Усі ви його чудово знаєте, бачили неодноразово. Я вирішила передати цей будинок Ігореві.

– Так! Він єдиний син, йому й карти в руки. А ви, Таня, Марія, Катерина, – його сестри, тож можете щоліта відпочивати у брата зі своїми сім’ями. Це, так би мовити, вам буде компенсація.

– Щось я не розумію тебе мамо, – сказав Ігор. – Як сестри відпочиватимуть у мене. Я живу тут!

– Ти повинен переїхати туди, зробити капітальний ремонт. Ти єдиний чоловік…

– Стояти! А тато?

– А тато до цього жодного стосунку не має. Будинок мій, спадковий. Займешся ним ти! Я все вирішила!

– У мене робота, а до будинку тисяча кілометрів. Як ти собі це уявляєш? І ми взагалі не розраховували на це.

– Не розраховували! Хтось на це розраховує. Прийняти його, й усі справи. Ти маєш переїхати туди разом із сім’єю. У тебе двоє синів, не маленьких.

– Ось і зробите всі разом ремонт. Звільняйтесь. Все треба робити швидко. Квартиру продати, а гроші пустити на ремонт. До сезону відпусток встигнете.

– Мамо! Це ти вирішила! А у нас робота, у дітей навчання. Я кидати тут нічого не збираюся! Та й Віра, гадаю, не піде на таке. А діти?

– Вас ніхто не питає. Ти чоловік! Ти повинен подбати про відпочинок сестер та своєї родини. Наступної суботи ти маєш дати відповідь, і обов’язково позитивну.

– Мамо! Продати квартиру та гроші на ремонт? На ці гроші можна збудувати там новий будинок!

– Ми будемо не проти, якщо ти так і вчиниш. Нове завжди краще, там усе застаріло. Дій.

– Я змушений відмовитись. У нас тут кар’єра та діти. Займіться самі своєю спадщиною!

Ігор та Віра поїхали додому.

– Ігорю, а чому ти так відразу від усього відмовився? Може, це зовсім непогана ідея. Буде у нас свій будинок біля моря, а квартиру можна не продавати, кредит візьмемо та й заощадження у нас є.

– Віро. Ти ж знаєш маму! Місце там гарне, але вона пропонує нам там жити! Уяви, що за цей будинок ми платитимемо всій рідні своєю гостинністю. Мама вже наказує, а що буде потім!

– А будинок за документами буде неодмінно її. Вона все тримає у своїх руках. Тут навіть тато не лізе. Ти хочеш робити ремонт у її будинку, а потім щоб вона там командувала?

– Це поставити сюди, це туди, тут житимуть ці, там ці. Ні! Краще купити свій будинок, тільки не бачу в цьому сенсу. Відпустка у нас не дванадцять місяців на рік. Щоб вона не пропонувала, я не погоджусь. Не треба мене вмовляти.

– Я не вмовляю. Ти маєш рацію, твоя мама саме так і робитиме, якщо ми на все це наважимося. А вона ж сказала, що відповідь має бути лише позитивною.

– Це не вперше. Вона давно повинна звикнути до моїх відмов. У сестер є чоловіки, ось вони нехай і відпочивають біля моря у будиночку мами. А ми відпочинемо окремо від них.

Мама була незадоволена відмовою Ігоря.

– У тому будинку не з’являйся! Знайду, хто це зробить.

Старша із сестер Світлана погодилася відразу. Своєї квартири в її сім’ї не було, а тому будинок був дуже доречним. На ремонт довелося взяти великий кредит, але його не вистачило.

Мама контролювала все! Навіть колір постільної білизни вибирала сама. Ну а потім почалося літо, гості. Спочатку сестри, потім рідні, знайомі, а також потрібні для мами люди. Мама відправляла всіх.

Світлана була вже не рада своїй згоді, але будинок був єдиним житлом сім’ї. Звичайно, будинок так і залишився за документами на маму. Чоловікові Світлани набридли постійні гості.

Спершу було весело, але всі жили коштом господарів. Гроші танули, як перший сніг у теплу осінь. Не встиг заробити, а їх уже нема.

Доводилося виконувати будь-які примхи матері, але Світлана не витримала. Вже перед другим сезоном відпусток та першими гостями, сім’я поїхала. Вони вирішили, що винайняти квартиру буде дешевше.

Мати терміново шукала заміну, але довелося самій за будинком дивитися та приймати гостей. Їй це не надто подобалося, витрат багато. Вона звернулася до Ігоря.

– Ігорю, синку. У нас ремонт не до кінця зроблено. Потрібна твоя допомога. Потрібна! Ви повинні приїхати та все зробити. І нам потрібні гроші. Твої сестри незабаром приїдуть відпочивати. І ти приїжджай.

– Ні, мамо. Ми відпочиваємо, у нас лише тиждень відпустки залишився. Нам вистачить цього. А ви радійте. У нас і без будиночка біля моря добре виходить. Бувайте, сестрам і тату привіт.

– Ти не можеш мене покинути! Це і твоя спадщина!

– Мамо, не продовжуй. Мені не потрібна така спадщина! Воно ж все твоє! Навіть, якби ти всі документи на мене оформила, я б його не прийняв!

– Це ще чому?

– Не хочу! І коли ти, мамо, зрозумієш, що я не піддаюся твоїм наказам! Ми живемо самі, у нас своя голова є.

– Невдячний! Такий спадок упустив.

– Дуже гучні слова, мамо.

Мама ще не раз намагалася наказувати, але Ігор уже давно вмів відмовляти їй. Чи було йому соромно? Ні в жодному разі! Досить на чужому горбі в рай в’їжджати…

Пишіть в коментарях свої думки з цього приводу, ставте вподобайки.