– Ти чужа! Підкидьок! Ми тебе з притулку витягли, виховали, а ти? – Репетував Микола

Олена сиділа на холодній підлозі в передпокої, стискаючи телефон так, що побіліли кісточки пальців. У динаміці лунали короткі гудки. Старший із братів скинув виклик, навіть не дослухавши.

– Ну, що там? – долинув з кімнати слабкий, надтріснутий голос матері.

– Їдуть, мамо. Сказали, скоро будуть, – відповіла вона і, щоб не розплакатися, прикусила губу.

Вона брехала. Брехала вже котрий місяць поспіль.

…Колись їхня родина здавалася зразковою. Ігор та Тамара зустрілися на першому курсі будівельного інституту та більше не розлучалися. Весілля, окрема квартира від батьків Ігоря – все йшло своєю чергою.

Ігор відкрив невеликий цех із виробництва пластикових вікон, справа пішла вгору. Машина, дача, кожних вихідних – шашлики з друзями. Не було лише дітей.

– Я втомилася, Ігорю, – ридала Тамара після чергового обстеження. – Лікарі кажуть: здорові! А де ж діти? Де?

Свекруха, надивившись передач про цілителів, привезла від Карпатських цілителів мішечок із сухою травою, перев’язаний червоною ниткою.

– Бабця Зоя нашептала, – сказала вона, простягаючи невістці мішечок. – Заварюй, дочко, і пий на щербатий місяць.

Ігор, повернувшись з роботи, застав дружину над кухлем, що димився. Запах стояв такий, що вікна захотілося відчинити серед зими.

– Ти що твориш? – гаркнув він. – Це ж отрута!

Кухоль полетів у раковину.

– Досить мракобіссям займатися. Ми розв’яжемо питання по-людськи.

Вирішили взяти дитину з дитбудинку. Довго їздили, придивлялися, читали особисті справи. У результаті сподобалася дівчинка з величезними сірими очима – Оленка семи років.

Мати не вижила під колесами вантажівки, у свідоцтві про народження, в графі батько – прочерк, баба написала відмову, щойно дівчинці виповнився рік.

Оленка спочатку була тихіша за воду, нижча за траву. Боялася гучних звуків, здригалася, якщо до неї зверталися несподівано.

Але Тамара та Ігор оточили її такою турботою, що дівчинка потроху відтанула, пішла до школи, почала посміхатися.

– Мамо, можна я допоможу? Давай я посуд вимию! А чи можна я квіти поллю?

Вона постійно шукала, чим бути корисною. Наче боялася: якщо перестане намагатися, її повернуть назад.

А за три роки трапилося те, що лікарі називали дивом. Тамара була при надії. УЗД показало двійню – двох хлопчиків. Ігор літав, як на крилах. Оленка теж раділа, хоч у глибині душі причаївся страх: «А мене тепер не розлюблять?»

Не розлюбили.

Коли народ илися примхливі двійнята Коля та Толік, Оленці було вже десять. Вона стала для матері незамінною помічницею.

Сама робила уроки, поки Тамара порпалася з малюками, допомагала качати візок, могла розігріти їжу, якщо мама відлучалася. Памперси та пляшечки – все це вона теж швидко освоїла.

Проблеми почалися, коли хлопчаки підросли. Вони росли розпещеними до неподобства. Ігор з ранку до ночі пропадав на виробництві.

Тамара, вимотана безсонними ночами з двійнятами, не могла наполягти на своєму. Брати швидко розкусили, що варто натиснути на примхи – і мама здасться.

– В школу не підемо, – заявляв Коля, розвалившись на дивані.

– І не подумаємо, – повторював Толік.

– Двійки отримаєте, – зітхала Тамара.

– А ти змусь вчити! – кричали вони хором, і мати відступала.

Оленка, яка на той час уже закінчувала школу, намагалася їх рятувати. Коли хлопці пішли в перший клас, вона допомагала їм із прописами, вчила читати, сиділа за уроками.

Пізніше, коли вона вже навчалася на першому курсі інституту, а брати перейшли в другий, вона все одно приїжджала у вихідні, щоб пояснювати їм математику та рідну мову.

– Олено, ну навіщо ти? – докоряла Тамара, але в глибині душі була вдячна. Їй було простіше заплющити очі.

Якось, коли брати навчалися вже в сьомому, Оленка сама пішла на батьківські збори.

– Ви чия? – Здивувалася класна керівниця.

– Я сестра, – почервоніла дівчина, вислуховуючи про чергові прогули та двійки. – Мама захворіла.

Школу брати закінчили абияк, ледве вступили в технікум на бюджетні місця, потім “відкосили” від армії за липовими довідками й одразу зажадали від батьків окрему квартиру.

– Ми дорослі! – Микола стукав кулаком по столу. – Нам своя територія потрібна!

– Тату, винаймеш нам? – Толік дивився на батька з нахабною впевненістю. – Ти ж не хочеш, щоб ми по підвалах тинялися?

Ігор, стомлений нескінченними проблемами, махнув рукою і винайняв їм квартиру. Оленка на той час вже закінчила інститут, вивчилася на перекладача і жила окремо, але часто приїжджала до матері, допомагала по господарству, дзвонила щодня.

А потім гримнуло. У Ігоря у цеху стався великий інф аркт.

– Де пацани? – ледве ворушив губами, лежачи в реані мації.

– Їдуть, тату, їдуть, – гладила його по руці Оленка, ковтаючи сльози.

Брати не приїхали. Сказали телефоном, що зайняті, важлива зустріч, зірватися не можуть.

Ігоря не стало за три дні. Оленка з Тамарою ховали його вдвох, допомогли лише старі друзі-партнери з бізнесу. Брати з’явилися за тиждень. Увійшли у квартиру, навіть не роззувавшись, пройшли на кухню.

– Мати, документи на квартиру де? – спитав Микола, навіть не обійнявши Тамару.

– А мене спитати не хочете? Як я тут? – Тамара дивилася на синів так, наче бачила вперше.

– Та все нормально, бачимо, жива, – відмахнувся Толік. – Нам треба. Ми хочемо бізнес організувати. Квартиру продамо – поділимо.

Оленка зайшла із сумками продуктів і почула це, стоячи в коридорі.

– Ви збожеволіли? – Вона увійшла на кухню. – Ви матір хочете на вулицю вигнати? Поховали батька – і одразу за квартиру?

– А ти взагалі мовчи, “прийомиш”, – Микола скривився. – Не лізь. Ти тут хто? Ніхто! Ми кревні! Нам вирішувати.

Тамара тоді стала на захист Оленки, вигнала синів геть. Тремтячою рукою вказала на двері. Але серце після тієї розмови прихопило так, що швидка приїжджала двічі на тиждень. Лікарі лише розводили руками: занедбаний букет, стрес, вік. Потрібен спокій та дороге лікування.

Оленка звільнилася з постійної роботи, перейшла на віддалений переклад, щоб цілодобово сидіти з матір’ю. Ліки, уколи, процедури. Гроші йшли з прискореною швидкістю.

Вона знайшла професора зі столиці, який погодився на консультацію по відеозв’язку. Вердикт був страшний: шанс є, але потрібне дороге лікування. Ціна питання – близько восьмисот тисяч.

– Скільки? – перепитала Оленка, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг.

– Тисяч вісімсот. І це не панацея, лише продовжить життя. Років на два-три, може, трохи більше.

Оленка поїхала до братів. Вони жили в тій же орендованій квартирі, але атмосфера там була, як у мільйонерів: плазма на всю стіну, нові меблі, на столику – два айфони останньої моделі.

– Мамі потрібна допомога, – з порога випалила вона. – Терміново. Вісімсот тисяч.

– Що? – Микола похлинувся пінним. – Ти охреніла? З якого переляку ми маємо вкладатися?

– Ви її сини! – голос Оленки здригнувся, але вона стрималася. – Рідні! Кревні!

– А ти, значить, доня кохана? – посміхнувся Толік. – Ти й вкладайся. Ти ж у нас свята, все життя матусі допомагаєш. І взагалі, – він понизив голос, – навіщо мучити людину? Стара, хвора. Нехай уже…

Оленка не стала слухати далі. Вона вилетіла з помешкання, ніби рятувалася від пожежі.

Тамара прожила ще пів року. Оленка влізла у борги, набрала кредитів у трьох банках, продала все, що можна було продати – машину, прикраси, техніку. Але нічого не допомогло. Коли матері не стало, вона набрала номер брата.

– Миколо, мами більше немає. Завтра похорон.

– Охрініти… А в нас завтра угода важлива, – відповів той після паузи. – Ми не можемо. Ти там сама якось. Потім приїдемо, пом’янемо.

Оленка ховала Тамару одна. Знову допомогли сусіди та старі друзі батька. Брати не приїхали ні на похорон, ні на поминки. Навіть не зателефонували більше.

За місяць після похорону у двері подзвонили. На порозі стояли Микола та Толік.

– Привіт, сестрице, – Коля посміхнувся. – Збирай манатки та звільняй хату. Ми її здаватимемо, гроші потрібні на розвиток бізнесу.

Оленка мовчки відчинила ящик комода у передпокої, дістала зелену папку з документами, та простягла їм.

– Читайте. Мама за три місяці до відходу подарувала квартиру мені. Через нотаріуса. Все згідно із законом. Хочете, до суду подавайте, у мене документи завірені.

Обличчя братів перекосилися. Микола почервонів, схопив папери, пробіг очима, жбурнув назад.

– Ах ти тварюка! – заволав він. – Ти чужа! Підкидьок! Ми тебе з притулку витягли, виростили, а ти?

– Мене витягла і виховала мама, – Олена говорила тихо, але кожне слово врізалося в тишу. – І тато. Які вас на руках носили, які вам квартири винаймали, які заплющували очі на ваші вічні двійки. Ви на їхні могили не прийшли! Жодного разу! Обидва! А тепер – геть із мого будинку!

Двері зачинилися перед їхніми обличчями. Ще довго в під’їзді гриміли матюки, гуркотіли удари ногами по металу, але Оленка більше не відчинила. Вона сиділа на кухні, пила холодний чай і дивилася в одну крапку.

Вона залишилася зовсім одна. Тридцять років, ні чоловіка, ні дітей, ні батьків. Усі, кого вона любила, пішли. А ті, хто лишився, виявилися чужими.

Через рік, коли біль трохи вщух, Олена прийняла рішення. Вона згадала свої перші дні в цій квартирі, перелякане семирічне дівчисько, яке зігріли любов’ю чужі люди, які стали найріднішими. І вона поїхала в дитячий будинок. Їй довелося пройти всі кола пекла та бюрократії.

Все ж таки Олена взяла дівчинку. Соні було сім років. З такими ж ясними сірими очима, сповненими недовіри та страху.

– Мамо, а ти мене не віддаси назад? – спитала Соня першої ночі, лежачи в новому ліжку.

– Ніколи, доню, – Оленка обійняла її й поцілувала в верхівку. – Ніколи!

Минуло п’ять років. Соні вже дванадцять, вона навчається у шостому класі. Оленка виросла на посаді – тепер вона керівник відділу перекладів у великій компанії. Вони живуть душа в душу: готують разом, їздять на море, мріють про собаку.

А потім надійшов лист. Сірий казенний конверт зі штампом виправної колонії. Усередині – аркуш у клітку, вирваний із зошита, корявий почерк.

– Олено, вибач, якщо щось не так. Ми за ґратами. Обидва. Коля на п’ять років, я на чотири. Афера з податками, фірми-одноденки. Допоможи. Адвоката знайди, пришли передачу. Ми ж одна родина, хоч і не кревні. Не будь, як чужа!

Олена читала і не відчувала нічого. Ні зловтіхи, ні жалю, ні гіркоти. Тиша! Як у будинку, де давно погасили світло.

– Мамо, хто це? – Соня зазирнула через плече, тримаючи в руках яблуко.

– Ніхто, – Оленка посміхнулася, зім’яла аркуш і відправила у відро для сміття. – Чужі люди.

Вона обійняла доньку, притиснула до себе, вдихнула запах яблучного шампуню.

– Ти в мене найрідніший чоловічок. І ніхто нас із тобою більше не розлучить. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – Соня обвила руками шию матері. – Я люблю тебе. Ти найкраща мама.

За вікном світило сонце. У відрі для сміття під картопляними очищеннями лежав лист з іншого життя. Відповіді не буде.

Тому що сім’я – це не кревність. Сім’я – це ті, хто приходить, коли важко. Хто не кидає у хвороби. І хто не називає тебе чужою, коли йдеться про спадщину.

А ці двоє просто сторонні. Колись вони були братами. Нині – вони ніхто! Як постелилися, недолугі…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Олена? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!