– Ти думаєш, я можу замінити Поліну іншою дитиною? – тихо спитала вона нарешті. – Ні, мамо. Ніхто не замінить Поліну. Але Ганна теж потребує мами. А ти… ти вмієш любити

– Максиме, допоможи мені з сумками, – попросила мати, заходячи до передпокою.

Він підійняв голову від підручника та побачив, як вона обережно ставить важкі пакети. Щось у її рухах видалося незвичайним. Олена виглядала втомленою, але в її очах світилося якесь особливе хвилювання.

– Мамо, ти гаразд? – Запитав Максим, допомагаючи донести покупки на кухню.

– Так, просто трохи втомилася.

Але наступні дні показали, що з матір’ю відбувалося щось дивне. Вона почала рано лягати спати, відмовлялася від кави й раптом почала їсти солоні огірки з варенням. Максим здивовано спостерігав за цими змінами, поки одного разу не почув тиху розмову батьків за стіною.

– Андрію, я боюся. У моєму віці це так ризиковано, – шепотіла мама.

– Олено, все буде добре. Ми впораємося. Максим уже дорослий, він зрозуміє.

Максимові не треба було бути генієм, щоб зрозуміти. Мама чекала на дитину. У тридцять вісім років. Ця думка викликала в нього дивну суміш збентеження та роздратування. Навіщо їм ще одна дитина? Хіба його замало?

За тиждень батьки офіційно оголосили новину за вечерею.

– Максиме, у нас буде поповнення в сім’ї, – урочисто промовив батько.

– Я вже здогадався, – буркнув підліток, не зводячи очей з тарілки.

– А ти не радий? – обережно спитала мама.

Максим знизав плечима. Як пояснити, що він почувається зрадженим? Що боїться залишитись непотрібним? Що йому гидко думати про те, як з’являються діти, особливо коли йдеться про його власних батьків?

Місяці йшли, і живіт матері ставав все помітнішим. Максим звикав до думки про майбутнього брата чи сестру, але внутрішній опір залишався. Особливо його дратувало, коли мама просила погладити її живіт.

– Відчуваєш, як штовхається? – розчулювалася вона.

Максим смикав руку, як від гарячої грубки.

У школі однокласники дражнили його. Лєнка Петрова, яка йому подобалася, якось сказала:

– Максиме, скоро ти станеш нянькою. Як романтично.

Її іронія різала слух гостріше за будь-які образи.

У грудні з’явилася на світ Поліна. Крихітна, зморщена, з червоним обличчям і тонким голоском, вона одразу ж перевернула життя сім’ї з ніг на голову. Мама буквально розчинилася в материнстві, батько ходив навшпиньки та говорив пошепки.

Максим дивився на сестру з подивом. Що в ній такого особливого? Спить, їсть, плаче – і все. А батьки готові ночі безперервно заколисувати цю примхливу ляльку.

Але одного разу, коли Поліні було три місяці, вона раптом посміхнулася й до нього. Не випадковий рух м’язів – справжня посмішка. І щось здригнулося в грудях у Максима.

– Мамо, вона мене впізнає! – гукнув він, забувши про свою показну байдужість.

З того дня Поліна стала для нього не тягарем, а дивом. Він вчився міняти підгузки, розводити суміш, заколисувати сестру. Коли приходили гості, він гордо показував її, як власне досягнення.

– Дивіться, яка розумна. Вже тримає голівку.

Лєнка Петрова теж змінила ставлення щодо нього. Побачивши одного разу, як він гуляє з візком, вона підійшла і сказала:

– Ти класний брат, Максиме.

Її слова гріли душу краще за будь-які зізнання.

Але щастя виявилося тендітним. У п’ять місяців Поліна застудилася. Проста, здавалося б, інфекція переросла у запалення легень. Антибіотики не допомагали, температура трималася під сорок, малеча задихалася.

Максим метався коридорами лікарні, поки лікарі боролися за життя сестри. Він молився всім богам відразу, обіцяючи бути слухняним, чудово вчитися, допомагати батькам – аби Поліна одужала.

Але її не стало на світанку сьомого дня хвороби.

Максим дізнався про це від батька. Андрій Вікторович вийшов із палати сивим, ніби постарілим на десять років. Вони обійнялися і плакали, не соромлячись сліз.

Мама повернулася додому за три дні. Олена перетворилася на тінь. Вона годинами сиділа біля порожнього ліжечка, розмовляла з невидимою донькою, ночами схоплювалася на дитячий плач, який чула тільки вона.

Максим відчував, як руйнується його світ. Не лише через втрату Поліни, а й тому, що бачив, як страждає мати. Її біль завдавав йому фізичні муки.

– Мамо, поїж що-небудь, – просив він, але Олена тільки хитала головою.

– Мамо, ходімо прогуляємося. Поліна не хотіла б, щоб ти так мучилася.

Але мати наче не чула його. Вона жила у своєму світі скорботи, куди нікого не пускала.

Через місяць після похорону батько вирішив прибрати дитячі речі.

– Допоможеш? – попросив він Максима. – Мамі не можна цього бачити.

Вони мовчки складали крихітний одяг, іграшки, якими Поліна не встигла погратись. Кожна річ дряпала серце, але треба було звільнити матір від щоденних нагадувань.

Дорогою на дачу, де збиралися все це залишити, вони потрапили в затор. Попереду блимали червоні вогні, чулися крики, виття сирен.

– Дорожня пригода, – констатував батько. – Мабуть, серйозна.

Вони вийшли з машини розім’ятися. Максим побачив понівечений червоний автомобіль, поряд з яким працювали рятувальники. На землі лежали накриті простирадлами тіла.

– Батьки не вижили, – почув він голос поліціянта. – А дівчинка навіть не подряпалася. Диво якесь.

В автолюльці плакала дитина – зовсім крихітна, місяців чотирьох. Поліціянт ніяково намагався його заспокоїти, але малеча кричала все голосніше.

– Дайте мені, – несподівано для себе попросив Максим.

Він узяв дівчинку на руки, і вона одразу заспокоїлася. Можливо, тому, що він пам’ятав, як тримати немовля. Може тому, що в його обіймах було тепло того, хто любив і втратив.

– Як тобі це вдалося? – здивувався правоохоронець.

– У мене була сестра, – тихо відповів Максим.

– Була?

– Пішла на той світ.

Поліціянт співчутливо кивнув головою.

– А що буде з цією малечею? – спитав батько.

– В будинку дитини. Родичів наразі не знайшли.

Максим та Андрій Вікторович переглянулися. В очах батька майнула та сама думка.

– А якщо ми захочемо її взяти за дочку? – обережно спитав Андрій Вікторович.

– Звертайтеся до органів опіки. Якщо родичі не з’являться, розглянуть вашу кандидатуру.

Всю дорогу додому вони мовчали. Максим думав, що життя – дивна штука. Забирає однією рукою, дає іншою. Але чи готова мати прийняти чужу дитину?

Олена сиділа на кухні, розсіяно помішуючи чай, що охолонув.

– Як з’їздили? – спитала вона байдуже.

– Мамо, ми зустріли маленьку дівчинку, – почав Максим. – Її звуть Ганна. Вона залишилася сиротою.

Він розповідав про аварію, про те, як дівчинка заспокоїлася в нього на руках, про можливість взяти за дочку. Мати слухала мовчки, і по її обличчю було неможливо зрозуміти, що вона відчуває.

– Ти думаєш, я можу замінити Поліну іншою дитиною? – тихо спитала вона нарешті.

– Ні, мамо. Ніхто не замінить Поліну. Але Ганна теж потребує мами. А ти… ти вмієш любити.

Олена довго мовчала. Потім підвелась і підійшла до вікна.

– Завтра поїдемо в органи опіки, – сказала вона, не обертаючись. – Подивимося на неї.

Максим відчув, як щось тане в грудях. Можливо, вони справді зможуть зцілити одна одну – осиротіла дівчинка, та мати, яка втратила дочку.

Того вечора мама вперше за місяць нормально повечеряла. А вночі Максим не чув її плачу. Значить вона вже все вирішила, і він знову буде старшим братом…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші вподобайки та коментарі! Читайте із задоволенням.