– Ти хочеш позбавити мене спадщини заради мене? Це ж… це ж абсурд!

– Мамо, ти при своєму розумі? – голос Ганни тремтів, чи то від люті, чи то від потрясіння. – Вибач, але я не можу це просто так прийняти!

– Анюта, я довго думала, – її голос був рівним, майже спокійним, що лише дужче дратувало Ганну. – Ти мусиш зрозуміти, що я роблю це заради тебе.

– Заради мене? – перебила Ганна, стукнувши чашкою об стіл. – Ти хочеш позбавити мене спадщини заради мене? Це ж… це ж абсурд!

***
Кухня у квартирі Ганни була крихітною і тісною, зі старими шпалерами та плитою, які давно пора було замінити. Вона сиділа за столом, обхопивши кухоль з чаєм обома руками, і мовчки дивилася у вікно. За склом плавно падав сніг, але її думки були десь далеко.

– Треба було ще зрозуміти, що щось не так, – пробурмотіла вона собі під ніс.

Пів року тому її мати почала змінюватися. Це було непомітно спочатку, наче легка тінь, яка пробігає по обличчю. Лідія Петрівна раптом заговорила про “нові обрії” та про те, як важливо “оновити душу”.

Ганна тоді лише посміхнулася.

– Мамо, ти що, зібралася на йогу записатися? – жартувала вона, дивлячись на те, як мати переглядає свої старі книги.

– Йога? – здивовано звела брови Лідія Петрівна. – Ні, йога це так… фізкультура. А тут інше. Це про сенс життя, про очищення.

Ганна лише відмахнулася тоді, вирішивши, що це тимчасове захоплення. Вона добре знала свою матір – жінку сильну, незалежну.

Лідія Петрівна одна підняла дочку, працюючи вчителем у звичайній школі. Ганна досі згадувала, як вечорами разом засиджувалися на кухні, розмовляючи про літературу і роблячи уроки.

Але останніми місяцями щось змінилося.

Нещодавно, зайшовши до мами в гості, Ганну вразила незвичайна тиша у квартирі. Звичний затишок ніби розчинився. У кутку стояла якась дивна ікона, поряд із нею горіла свічка.

– Мамо, ти що це робиш? – здивовано спитала Ганна, дивлячись на її зосереджене обличчя.

– Це медитація, – спокійно відповіла Лідія Петрівна, навіть не обернувшись.

– Медитація? – Ганна хмикнула. – З якого часу ти цим захоплюєшся?

– Анюта, ти занадто молода, щоб зрозуміти, – сказала мати, підводячись з килимка. – Коли тобі буде за сімдесят, ти теж почнеш цікавитися питаннями, які зараз здаються тобі дурними.

– Якими питаннями? – Ганна сіла на краєчок дивану. – Чому ти раптом вирішила, що тобі потрібне “очищення”?

Лідія Петрівна сповільнилася, дивлячись на свічку.

– Я надто довго жила в полоні минулого. У цих речей, у прихильності… Це все тягне нас донизу.

– Речі? – Ганна кивнула у бік буфета. – Це все теж вниз тягне? Мамо, ти мене лякаєш.

– Анюта, не треба сміятися, – мати нарешті подивилася їй у вічі. – Ти сама ще не розумієш, як сильно матеріальне заважає жити.

Ганна тоді не знала, що відповісти. Вона просто зітхнула та перевела розмову на іншу тему.

***
Тепер, сидячи у своїй квартирі, Ганна згадувала ту сцену, відчуваючи зростаюче почуття провини. Вона не надавала значення словам матері, а дарма. Все почалося із цих розмов.

Незабаром Лідія Петрівна почала дедалі частіше пропадати. Ганна, заходячи в гості без попередження, не раз виявляла порожню квартиру.

– Мамо, де ти весь час ходиш? – питала вона.

– У мене зустрічі, – ухильно відповіла мати.

– Які ще зустрічі? – не відставала Ганна. – Ти до якогось клубу записалася?

– Можна й так сказати, – зітхнула Лідія Петрівна, уникаючи погляду доньки. – Це просто люди, з якими мені цікаво. Ми обговорюємо важливе.

– Ага, важливе, – закочувала очі Ганна. – Тільки, будь ласка, без цих “очищень”, гаразд?

– Анюта, ти не розумієш, – суворо промовила Лідія Петрівна. – Це не для тебе.

***
Тривожний дзвінок пролунав для Ганни, коли одного разу сусідка матері зупинила її біля під’їзду.

– Ти знаєш, що твоя мати квартиру на когось переписала? – спитала вона, дивлячись на Ганну з жалем.

– Що?! – Ганна була вражена. – На кого?

– Та на цих… із “Очищених душ”, – зітхнула жінка. – Вони до неї щодня ходять, то книжки їй тягають, то просять гроші.

Тоді Ганна зрозуміла, що її найгірші страхи почали збуватися.

Ганна влетіла у квартиру. У коридорі пахло ладаном, а з вітальні лунали тихі голоси. Вона зупинилася на порозі кімнати та побачила двох незнайомих людей – чоловіка в окулярах та жінку середнього віку з блокнотом у руках. Лідія Петрівна сиділа на дивані, виглядала втомленою, але намагалася посміхатися.

– Анюта, ти що вриваєшся як буревій? – помітивши її, насупилась мати.

– А хто ці люди? – різко спитала Ганна, ігноруючи питання Лідії Петрівни.

– Ми з громади, – спокійно відповів чоловік. Його голос був упевнений, але беземоційний. – Допомагаємо вашій мамі знайти гармонію.

Анна глянула на нього з презирством.

– Гармонію? – Її голос практично зірвався на вереск. – Та ви просто викачуєте з неї гроші!

– Анюто, припини! – суворо сказала Лідія Петрівна, підводячись. – Це мої друзі. Вони допомогли мені, коли я була на межі.

– На якій межі? – перебила Ганна, стискаючи кулаки. – Мамо, ти завжди була сильною. А тепер… Ти що не бачиш? Це шахраї!

– Заспокойтесь, – жінка з блокнотом підняла руку, наче вона викладач, який намагається заспокоїти галасливий клас. – Ми лише даємо вашій мамі нову точку опори.

– Нову точку опори? – Ганна все ж таки перейшла на крик. – Це вона на вас переписала квартиру?

– Це її особисте рішення, – холодно відповів чоловік.

– Особисте рішення? – Ганна подивилася на матір. – Мамо, це правда?

Лідія Петрівна опустила очі.

– Правда, – сказала вона тихо. – Але, Анюта, зрозумій… Це задля кращого, задля для всіх.

Ганна відчула, наче хтось вдарив її в живіт.

– Краще? Для кого? Для них? – вона махнула рукою у бік людей із “громади”. – Вони вичавлять із тебе все, а потім забудуть, що ти існуєш.

Чоловік усміхнувся так, наче слухав неслухняну дитину.

– Шановна, ваша мати – розумна людина. Вона сама обрала, як розпорядитись своїм життям.

– Не смійте нічого говорити про мою маму! – закричала Ганна, показуючи на двері. – Забирайтеся звідси!

Чоловік глянув на Лідію Петрівну.

– Може, ми підемо? – лагідно запропонував він. – Ви, мабуть, хотіли поговорити з дочкою.

Лідія Петрівна кивнула, і вони вийшли, залишивши матір і дочку наодинці.

Ганна стояла посеред затишної кухні, де виросла. Запах свіжозавареного чаю та домашніх пиріжків раптом здався їй нестерпно чужим. Лідія Петрівна, її мати, стискала в руках порцелянову чашку, не дивлячись на дочку.

– Анюта, я довго думала, – мати говорила якось дуже спокійно. – Ти мусиш зрозуміти, що я роблю це заради тебе. Кожен має йти своїм шляхом. Твоя доля – це твоя відповідальність.

Ганна завмерла. Її дихання стало частішим, як після бігу.

– Відповідальність? – голос став нижчим, майже перейшов у шепіт. – Ти серйозно?

– Так, – Лідія Петрівна відставила чашку і поклала руки на колінах. – Я багато чого зрозуміла останнім часом. Все це чіпляння за матеріальне… Це руйнує людей.

– Мамо, – після паузи промовила Ганна, стримуючи сльози. – Ти розумієш, що робиш?

– Анюта, я вже все вирішила, – втомлено відповіла Лідія Петрівна, опустившись на диван. – Я не хочу більше триматись за це.

– За що? За власний будинок? – Ганна нервово пройшла по кімнаті. – Це не просто мури, це наше життя. А ти віддаєш це чужим людям!

– Це моє життя, – сказала мати тихо, але твердо. – І я роблю те, що вважаю за правильне.

Ганна зупинилася, дивлячись на неї з подивом.

– Правильним? – прошепотіла вона. – Ти кидаєш мене, мамо. Ти мене просто… викреслюєш.

– Я не кидаю тебе, – відповіла Лідія Петрівна, і її голос затремтів. – Я вірю, що ти впораєшся сама. Ти сильна.

– А якщо я не хочу бути сильною? – спитала Ганна. – Якщо я просто хочу, щоб моя мама була поруч і не зраджувала мене?

Лідія Петрівна подивилася на неї, і в її очах уперше промайнув сумнів.

– Це не зрада, – сказала вона, наче переконуючи саму себе. – Це…

– Це жахливо, мамо, – Ганна уткнулася руками в обличчя. – Я вже не знаю, хто ти.

Лідія Петрівна зробила крок до дочки, але завмерла. Її руки тремтіли.

– Анюта…

Ганна підняла голову, очі її були сповнені сліз.

– Я не можу більше, – прошепотіла вона. – Я намагалася тебе зрозуміти, але це вище за мої сили.

Вона розвернулась і пішла, залишивши Лідію Петрівну одну в тиші. Мати довго дивилася на двері, за якими зникла дочка. Потім вона сіла на диван і обхопила голову руками.

***
Минуло кілька місяців. Зима змінилася на весну, але в душі Лідії Петрівни було так само холодно. Вона сиділа біля вікна у своїй квартирі, яка вже не здавалася їй будинком.

На столі догоряла свічка, поруч лежала книга з невиразною назвою: “Очистите душу, знайдете світло”.

З вікна було видно двір, де діти з криками бігали по снігу. Лідія Петрівна дивилася на них, але думки її були далеко.

Звук кроків на сходах змусив її насторожитися. Двері не відчинялися. Це міг бути будь-хто – сусіди, листоноша, але не Ганна.

Ганна перестала дзвонити. Спочатку Лідія чекала, потім сердилась, тепер просто звикла і взагалі відключила телефон.

Пролунав дзвінок у двері. Лідія здригнулася. Вона не чекала нікого.

– Хто там? – спитала вона, підходячи до дверей.

Відповіді не було, але був ще один дзвінок. Вона подивилася у вічко – на порозі стояв чоловік із громади. Неохоче відчинила двері.

– Лідія Петрівна, – він усміхнувся тією холодною, впевненою усмішкою, яка тепер так дратувала її. – Ви не забули, сьогодні у нас збори?

– Сьогодні не вийде, – коротко відповіла вона, роблячи крок назад.

– Як це не вийде? – Чоловік підняв брову. – Ви вже не вперше пропускаєте наші зустрічі, це заважає вашому шляху до очищення…

– Мені треба відпочити, – голос Лідії прозвучав твердіше, ніж завжди.

Чоловік затримав погляд на її обличчі, ніби хотів щось сказати, але згодом просто кивнув.

– Добре, ми чекаємо на вас наступного разу.

Вона зачинила двері й довго стояла біля неї, наче прислухаючись.

***
Ганна завмерла біля під’їзду, дивилася на двері та не наважувалась увійти. У руках вона тримала пакет із маминими улюбленими тістечками. На душі шкребли кішки.

Вона згадала, як уранці перед виходом намагалася зателефонувати матері. Телефон мовчав.

– Треба було прийти раніше, – сказала вона собі вголос, але кроку вперед не зробила.

Її зупиняв голос у голові: “А що як вона не захоче тебе бачити? Після всього, що сталося…”

Але згадавши мамине обличчя, те, як вона ховала очі, коли говорила про заповіти, Ганна стиснула зуби. Вона знала, що якщо зараз не піде, може втратити її назавжди.

І вона таки наважилася. Піднялася на поверх і подзвонила у знайомі двері.

– Хто там? – пролунав голос матері.

– Це я, – відповіла Ганна.

Двері відчинилися майже відразу. Лідія Петрівна виглядала розгубленою, наче не очікувала побачити дочку.

– Анюта…

– Привіт, – тихо сказала Ганна, простягаючи пакет. – Я принесла твої улюблені тістечка.

– Заходь, – голос матері здригнувся.

Ганна увійшла, оглядаючи таку рідну квартиру. Вона помітила свічки, книги, та нічого не сказала. Зняла куртку та пройшла на кухню.

Мати поставила чайник, так само мовчки.

– Ти нормально? – нарешті спитала Ганна.

– Нормально, – відповіла Лідія Петрівна, але в її голосі не було певності.

– Ці люди… вони й досі приходять? – продовжила Ганна, дивлячись на її спину.

Лідія Петрівна сіла за стіл.

– Приходять. Але я вже не хочу їх бачити, – зізналася вона.

– Чому? – спитала Ганна, нахилившись ближче.

– Вони чужі. Я думала, що знайшла щось важливе… А знайшла порожнечу,- голос матері став тихішим. – Але ж, Анюта, я не можу все повернути.

Ганна взяла її за руку.

– Повернути можна лише одне. Ти сама знаєш що.

Вони довго мовчали. Лідія Петрівна дивилася в обличчя доньки, ніби наново її вивчала.

– Я думала, ти більше не пробачиш мені, – нарешті сказала вона.

– Я думала, що не зможу. Але знаєш, мамо, іноді прощення – це єдине, що в нас залишається.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?