– Ти маєш відмовитися від частки в батьківській квартирі на мою користь – заявив брат

Мій старший брат Генка на вигляд – міцний чоловік, а веде себе, немов торговка на базарі. Звик чекати з моря погоди, думає, що йому всі блага світу принесуть на блюдечку з блакитною облямівкою.

Тут є і мамина провина – не потрібно з цього здорованя постійно здувати порошинки, Генка вже великий хлопчик. Так чи інакше, нехай брат стає самостійнішим.

– Галю, я тут подумав, може нам спробувати купити квартиру побільше? – якось запитав мене мій чоловік, Стас. – А чого? Настя росте, незабаром панночкою стане, їй своя кімната знадобиться.

– Ідея, звісно, ​​дуже гарна, – кивнула я головою. – Тобі котлету чи шпикачку?
– Мені собачку! – весело озвалася Настя, наша п’ятирічна донька. – Дві собачки.

– Мила, треба говорити не «собачка», а «шпикачка», – повчально відповіла я дочці. – З тобою все ясно, «шпикачкова душа», а щодо тата, я не впевнена.

– Давай котлету, – кивнув він.

Ми живемо у квартирі мого чоловіка, Станіслава, вона йому дісталася у спадок від дідуся, який дуже любив свого онука. Як ви вже напевно, зрозуміли, квартира однокімнатна, тож простора, ой як хочеться…

Не встиг Стас озвучити свій план, як пролунав телефонний дзвінок. Я глянула на смартфон і мимоволі скривилася – Гена, мій молодший братик.

Дуже не хотілося говорити з ним, але довелося прийняти дзвінок. Голос брата був веселим:
– Привіт! Як справи, як життя канцелярське?

Він постійно підколює мене через те, що я працюю секретарем – референтом на машинобудівному заводі.

Самого Геннадія витурили з другого курсу університету, зараз він бовтається, як айсберг в океані, стріляє “соточки”, не маючи нормальної та постійної роботи.

– Нормально наше життя, – невдоволено пробурчала я. Це було зроблено навмисне, щоб Генка зрозумів, що я не дуже рада його дзвінку. – Вечеряємо родиною.

– Галю, я тут з предками посварився, чи можна у вас пару днів перекантовуватися, поки буря в склянці не вщухне? Я поводитимусь тихіше за воду, нижче трави, клянуся.

Вічно він, як клоун, кривляється, навіть гидко…

– Я навіть знаю причину вашої сварки, – відповіла з металевими нотками в голосі. – Хочеш вгадаю? Мама і тато знову тобі натякали на те, що ти дорослий дармоїд. Тягнеш із них гроші, наче вони не скромні пенсіонери, а мільйонери.

Коли Генці кажеш правду, він починає ображатись, дутися, наче маленька дівчинка. Але на цей раз, він стійко вислухав мої слова і відповів:

– Так, типу того. Папуля знайшов мені місце на будівництві, у нього там якийсь старовинний друг працює.

– Каже, будівельної спеціальності в тебе немає, але розчин ти можеш місити просто чудово. Я ж єдиний богатир у сім’ї!

Що вірно, то вірно – не дивлячись на всі свої лінощі, Генка дуже любить тягати залізо, якщо є можливість, займається бодібілдингом.

Його ресурси б, та в потрібне русло! Але окрім штанги та гантелей, Геннадій нічого не визнає. Роботу він зневажає.

– Знайти б собі місце в елітному фітнес-центрі, тренером! Я б миттю знайшов багату наречену, з квартирою, машиною і дачею. Нехай вона буде старша, це не страшно, – любив мріяти братик.

– І тобі не соромно так думати? Як на мене, це низько…

– Тобі низько, а мені високо, – ображався Генка. – Має бути у людини мрія, чи ні?

– Якщо чесно, мрія так собі – задертися на шию багатій бабці, та ніжки звісити. Проте, повернемося до нашої розмови.

– Сестричка, вистачить демагогії! – попросив мене Генка. – Чи можете прихистити бродягу, чи ні? Я на кухні переночую, вас зовсім не потурбую.

– Ага! І займеш всю кухню, – відповіла я. – Ти знаєш, що такі питання я не вирішую одна. Мені треба зі Стасом порадитись, почекай, я тобі передзвоню.

Я повісила слухавку, відкрила було рота, але Стас сказав:

– Я все чув. Якщо відверто, мені твій тип, ой як не подобається. Але я не буду з себе корчити власника квартири, у нас же сім’я. Вважаєш за потрібне, запрошуй. Але не надовго – максимум на пару днів.

Я передзвонила братикові, дозволила йому приїхати, він тут же прискакав, ніби сидів на лавці біля нашого під’їзду.

– Дякую, рідні ви мої! – прогудів Генка. – Уважили, нічого сказати, дякую…

Такі візити трапляються досить часто, закінчуються вони завжди за одним і тим же сценарієм – Генка на прощання просить грошей «в борг».

Він ніколи не повертає, тому більше тисячі йому ніхто ніколи не дає. Якщо немає готівки, Генка не сумує, а каже буквально таке:

– Киньте грошей на картку.

Брат вважає, що він дуже дотепний хлопець, а як на мене, так жебрак. Так вийшло й цього разу. Ми провели брата за два дні і повернулися до нашої розмови про розширення квартири.

– Такий план, – сказав мені чоловік. – Ми продаємо цю квартиру, зрозуміло, потрібно брати позику в банку, але нічого, потягнемо. Мої батьки теж обіцяли допомогти, ти ж знаєш, як вони люблять Настю.

– Мені подобається. – Слухай… А я ж маю знайому рієлтора, Лєрку, подругу дитинства. Вона якось при зустрічі мені дала свою візитівку і запропонувала дзвонити, якщо потрібна буде допомога.

Я набрала подругу, вона залюбки взялася за нашу справу. Незабаром, питання з квартирою було вирішено, не без участі банку, звісно. Але це вже лірика, ми мали пристойну суму від продажу «однушки».

Залишилось лише зробити ремонт і можна заселятися. Наймати робітників, просто не було можливості, у цьому питанні нам допоміг свекор та брат чоловіка, Діма.

Мало того, свекри увійшли в наше становища, запросили нашу родину пожити у них у квартирі, вони ж самі, переїхали на дачу.

– Живіть! – добродушно простягнув нам ключі Вікентій Юрійович. – Але відпустіть до нас на дачу Настеньку. Там їй буде просторо та вільно. Внучко, поїдеш на дачу?

– Ура! – Захоплено закричала Настя – На дачу, на дачу!

Вона дуже любить проводити час із батьками Стаса, Ганна Іванівна, свекруха, дуже смачно готує, а дід Вікентій – великий витівник, завжди щось майструє для Настеньки.

Коротше кажучи, з дитиною питання було вирішено. Ремонт теж йшов повним ходом, чоловіки виявили величезний талант до цієї справи, навіть арки збудували у дверних отворах.

Моя ж рідня поставилася до нашої квартири досить дивно. Ще в процесі будівництва мама та брат заглянули до нас, як висловився Генка, «перевіряти об’єкт». Я в цей час займалася прибиранням, мила підлогу, складала шматки шпалер.

– А де тут у нас кухня? – одразу ж почав потирати руки Гена. – Сестро, на вашому будівництві століття є щось їстівне? Ми з мамою голодні, мов вовки.

– Бачиш ось ці мішки зі сміттям? – Єхидно подивилася я на брата. – Перш ніж просити щось поїсти, допомагай! А ти мама, одягай капці, проходь на кухню, там порівняно чисто.

Генка побрів виносити сміття, а мама відразу почала жорстко критикувати наш ремонт:

– Тітка Валя з третього поверху також ремонт нещодавно зробили. Я до неї за пральним порошком спустилася – божечки, краса – то яка!

– Все блищить, сяє, на стелі якісь лампочки вигадливі, світло вмикається з пульта … Як телевізор, уявляєш?

– Ти знаєш, мамо, ми задоволені тим, що маємо, – похитала я головою. – Скажи на милість, навіщо світло вмикати пультом дистанційного керування?

– Ти чого, сестро! – у дверях кухні з’явився братик. – Це ж шик, як його, тренд… Взагалі, зараз є розумні будинки, чула?

– Я навіть читав, що там є такі холодильники, якщо ковбаса зіпсувалася, то холодильник тобі СМС-ку пише, мовляв, викидай. Ось це я розумію…

І це каже людина, яка за тридцять років, майже жодного дня не працювала! Чи йому з таким розумним виглядом міркувати про розумний будинок? Він, навіть кімнату в комуналці винайняти не зможе.

– Я рада, що у вас зі Стасом все виходить, – зітхнула мама. – А ось Геночка ніяк не може взятися за голову. Все тягне з нас із батьком гроші, та штанги свої підіймає.

– А що мені, мішки з цементом підіймати на будівництві? – образився Гена. – Ти що, мамо, мені бажаєш долю вантажника?

– А є варіанти? – Відповіла я за маму. – З університету тебе виключили, вчитися ти не бажаєш, працювати тобі ліньки.

– Мені треба все й одразу! – Заявив братик. – Одружитися, то з королевою, а якщо красти – то мільйон.
– Можна подумати, королеви в чергу вишиковуються, щоб за тебе заміж вискочити, – пирснула я.

Генка ображено жував свій бутерброд. Він взагалі дуже важко переносить критику на свою адресу. Я подивилася на годинник:

– Все, хлопці, настав час закруглятися! Мені час моїх чоловіків годувати, обідній час.

Рідня скривджено збиралася додому, ніби я сказала щось грубе. Але на це я вже не звертала уваги. Минуло кілька місяців, ремонт повільно, але вірно, добіг кінця.

Вийшло дуже красиво, ми навіть не очікували такого. Я вирішила влаштувати скромне новосілля, обдзвонила всю рідню. Всі нас щиро вітали, обіцяли, що обов’язково прийдуть.

Захід я запланувала на суботу, щоб усім було зручно. У просторій вітальні за великим столом зібралося чимало людей.

– Що тут скажеш, молодці, просто молодці! – похвалив нас свекор. – Ми з Дімою також взяли скромну участь, а як інакше? Але тут головне – ідея, друзі. Якщо немає ідеї, то людина перетворюється на амебу.

Після цих слів всі, мимоволі, подивилася на братика. Той не слухав, що каже Вікентій, а уплітав за обидві щоки курочку з картоплею.

Ми почули зі Стасом ще безліч теплих привітань, але найбільше мене вразив, як завжди, Геннадій.

Він налив собі у келих томатного соку, повільно підвівся й брякнув таке, що в мене очі на лоба полізли.

– Ти маєш відмовитися від частки в батьківській квартирі на мою користь – заявив брат

– Це в тебе таке оригінальне вітання, братику? – спитала я медовим голосом. – Якесь воно… безглузде, ти не знаходиш?

– А що ж тут такого? – нічого не зрозумів Генка. – У вас зі Стасом все гаразд, а мені треба теж про особисте життя подумати. Ну, навіщо тобі твоя частка? Га Галино?

– З принципу, – рівним голосом відповіла я. – У нас зараз таке лихоліття, що треба передбачати все на світі.

– А ти, мамо, що думаєш? Мені потрібно відмовитися від моєї частки? Як ти вважаєш, тату?

– Ну… – почервоніла мама. – Ми думаємо так само, як Геночка. Це буде справедливо, принаймні.

– Ти справді вважаєш, що це справедливо? – я просто не вірила своїм вухам. – Гено, це особисто до тебе питання – тобі не соромно, як підлітку, клянчити гроші у батьків та сестри? Такому чоловікові, як ти, орати треба, як коневі в полі, а не жалітися.

– Я беру в борг! – гордо хитнув головою Геннадій. – Віддам я ці гроші колись…

– Ага, стара приказка, та віриться насилу, – кивнула я головою. – Мамо, тату, до вас запитання. Хто вам завжди допомагає на дачі? Геночка чи Галя із чоловіком?

– Ви допомагаєте, – вимовила мама. – Геночка рідко з’являється на дачі.

– Тобто в тебе така логіка, нехай моя доля піде Геночці, а Галя ори, як кінь ломовий? – гірко посміхнулася я. – Які ж ви…

Я не могла підібрати слів, на очах виступили сльози образи. Ситуацію виправив Стас, мій чоловік. Він різко схопився і промовив тоном, що не терпить заперечень:

– Гена, вийдемо до передпокою, пошептатися треба.

Стас у мене в минулому кандидат у майстри спорту з боксу, він хоч і менший за брата, але якщо змаже, мало не здасться.

Генка про це знав, тому нерішуче підвівся з місця і, вирушив за чоловіком. Говорили вони хвилини три, не більше.

– Мамо, я, мабуть, піду, – повернувся брат до вітальні. – Згадав, у мене важливі справи виникли. Дякую за хліб, сіль, але мені треба рухатися.

Всі гості чудово зрозуміли, що сталося в передпокої, але не подали вигляду, тактовно промовчали. Незабаром мої батьки теж зазбиралися. Я не стала їх утримувати, тому, що настрій був зіпсований.

– Стас, що у вас там трапилося в коридорі? — спитала я ввечері чоловіка, коли ми прибирали зі столу.

– Нічого особливого, – знизав плечима Стас. – Просто дав твоєму братові урок хороших манер, не більше того, нарешті, час ставати чоловіком.

Я сумно посміхнулася. Дуже шкода, що доводиться часом вживати таких радикальних заходів, щоб поставити рідню на місце!

Але, якщо людина не розуміє по-доброму, то нехай не ображається! Я слушно міркую?