– Ти мене борщами не годуй – я до Люби йду, вона готує, як моя мама! – Гордо заявив чоловік, збираючи речі. Та щось пішло не так…

– Іро, я йду до Люби. Вона мене годує так, як моя мати колись. Котлети, пюре, справжній борщ. А ти – то салати свої, то паста якась, то “куряча грудка на пару”. Я чоловік, мені нормальна їжа потрібна!

Віктор сказав це у суботу вранці. Я якраз варила борщ. Каструля – п’ятилітрова, емальована, ще мамина.

Борщ — на яловичій кісточці, з томатною пастою власної заготівлі, з буряком, який я натерла та обсмажила. Щойно додала лавровий лист.

Я повернулась, та поклала ложку.

– Вікторе, повтори, будь ласка. Особливо ту частину про «свої салати».

– Іро, ну що повторювати. Ти дієтою захопилася – я розумію, тобі для фігури. Але мені треба нормально харчуватися. Я чоловік, я працюю фізично. А Люба – вона справжня господиня. У неї завжди перше, друге, компот.

– Угу. А ось ця каструля, Вікторе, це що в мене?

– Борщ.

– А вчора на вечерю що було?

– Котлети з пюре.

– А позавчора?

– Голубці.

– А в середу?

– Печеня.

– Вікторе, де ти «салатики та пасту» побачив у моєму меню?

Він пом’явся.

– Ну… іноді ж буває. Минулого тижня ти робила салат «Цезар».

– То був додатковий салат до смаженої курки з картоплею! Курку з картоплею ти уплітав за обидві щоки та попросив добавки.

Він засопів. Віктор у мене сопить, коли логіка починає заважати брехні.

– Іро, ну загалом – я вирішив. Я до Люби йду. Вона мене розуміє.

– А Люба – це хто взагалі?

– З роботи бухгалтерка. Сорок років. Господарська. Годує мене обідами вже три місяці — носить у контейнерах. Я й зрозумів, що це моє.

– Зрозуміло. Вікторе, скажи, а чому чужа бухгалтерка три місяці годує тебе обідами в контейнерах?

– Ну… ми спілкуємось. По-людськи.

– По-людськи? Зрозуміла, – йди збирай речі! Я поки що борщ доварю.

Щоб ви зрозуміли весь масштаб трагікомедії, розповім трохи про наш шлюб.
***
З Віктором ми прожили вісімнадцять років. Двоє дітей: дочці Аліні – шістнадцять, сину Артему – дванадцять. Віктор працює водієм-експедитором у великій торговій компанії. Зарплата – близько сорока тисяч.

Я працюю товарознавцем у мережі продуктових магазинів. Зарплата – тридцять три. Не багатії, але на життя вистачає.

Готую добре. Не хвалюся – це об’єктивний факт, підтверджений вісімнадцятьма роками талії чоловіка, що росте. Мама мене навчила, бабуся навчила, плюс сама я кулінарією захоплююся.

Меню у нас завжди було ситне:

Понеділок – борщ, котлети з пюре чи гречкою. Вівторок – курячий суп, печеня. Середа – борщ, голубці або тушкована картопля з м’ясом.

Четвер – розсольник, плов. П’ятниця – солянка, смажена риба з пюре. Субота – зазвичай щось «святкове»: домашні пельмені, або манти, або курка в духовці з картоплею. Неділя – млинці чи сирники на сніданок, обід – звичайний.

Це меню повторювалося із різними варіаціями та доповненням. Були різні супи, гарніри, м’ясо. десерти. Вісімнадцять років!

Жодних «салатиків і паст» як основної страви в мене не було. Паста була – як різноманітність, раз на два-три тижні, і завжди з додатковим м’ясним гарніром. Салати завжди, як доповнення, а не як вечеря.

Тож вся історія про «не годуєш, йду до Люби» – це була така ввічлива ширма. Насправді Вітя собі на роботі знайшов бухгалтерку Любу!

У них там зав’язалося – а виправдання «дружина готувати розучилася» він, мабуть, почув у якомусь серіалі та вирішив, що це звучить благородно.

Я, чесно кажучи, в суботу вранці не сварилася, не плакала, не вмовляла. Я просто дивилася на цього чоловіка і думала:

– А вісімнадцять же років! І ось що від тебе лишилося.

– Вітю, – сказала я, – а з дітьми ти як? Поговорив уже?

– Я з ними потім поговорю. Зараз не до цього.

– Зрозуміло. Тобто дітей ти кидаєш.

– Іро, я не кидаю! Я аліменти платитиму!

– Вітю! Кинути – це не тільки «не платити»! Кинути – це ось це ось “потім поговорю”.

Він відмахнувся.

Поки ще чоловік, поїхав до Люби із великою спортивною сумкою. У сумку він склав: одяг, взуття, бритву, зарядку для телефону та – увага! – банку мого домашнього варення з вишні.

– На десерт, поки Люба свою не зварить.

Я нічого не сказала. Хай бере. Менше приводу буде повертатися.

З дітьми я поговорила того ж вечора. Аліна вислухала спокійно, потім сказала:

– Мамо. Я давно чекала, коли ти це зробиш.

– Аліно, це не я. Це тато.

– Мамо. Просто татові вистачило сміливості сказати вголос те, що давно треба було обговорити.

Я розгубилася.

– Ти про що?

– Мамо, ти не бачиш, що ви давно як сусіди? Тато приходить із роботи, їсть, сідає до телевізора. Ти з ним майже не розмовляєш.

– Він із тобою – теж. Це не сім’я! Це орендована квартира! Просто два співмешканці ділять холодильник!

Я довго мовчала після цих слів. Шістнадцятирічна дочка бачила те, чого я двадцять років старанно не помічала.

Артем поплакав. Але за тиждень почав розпитувати:

– Мамо, а до тата на вихідні можна? Мам, а тато на день народження прийде?

Тато на день народження, до речі, не прийшов – послався на термінову доставку. Артем більше нічого не питав.

Через три місяці Вітя подзвонив у двері. Відчинила Аліна. Подивилася на нього, на пакет у його руках, обернулася до мене.

– Мамо. Тут прийшли.

Я вийшла у коридор. Віктор стояв на порозі. З пакетом із «Аврори». Усередині – пачка пельменів та пляшка кефіру.

– Іро, привіт.

– Привіт, Вітю.

– Іро, ти… ти б не могла мені ці пельмені… ну… просто відварити? І сметанки, може, знайдеться?

Я подивилася на нього. Подивилась на пакет. Подивилась знову на нього.

– Вітю, а що, у Люби плита зламалася?

Він опустив очі.

– У Люби… ну… загалом ми розійшлися. Я винайняв кімнату. У мене там плитка одна електрична, вона ледь гріє. І сковорідки нема. І каструлі нема.

– Зрозуміла. Вітю, а з Любою що не склалося? Ти ж казав, вона “годує, як мама”.

Він активно засопів.

– Іро… я якось… я не розібрався. Вона перші два місяці, доки я до неї не переїхав, реально готувала. Носила у контейнерах.

– А коли я переїхав – там виявилося, що ці контейнери вона купувала в кулінарії. І сама не готує взагалі. Взагалі! Вона навіть яєчню не вміє. І пельмені варить так, що вони злипаються в одну грудку.

– Ого! І як же ти їв?

– Замовляли доставку. Щодня! Я за три місяці на доставленні тридцять тисяч потратив.

Я чесно намагалася стриматись. Але не вийшло – пирхнула.

– Вітю, а ти не подумав спитати у Люби — а сама вона взагалі готувати вміє? Перед тим як йти від мене?

– Ну я думав… ну вона ж приносила їжу…

– Вікторе, я тобі вісімнадцять років приносила їжу на стіл! Теплу! Це не означає, що я її вирощую на городі!

– Іноді купую готове, іноді напівфабрикати, іноді варю з нуля. Те саме могла робити й Люба – купувати в кулінарії та говорити «я приготувала».

Він мовчав.

– Вітю, йди додому. До себе в кімнату. Пельмені там і звари. Просто – кинь у киплячу воду, розмішай акуратно, щоб не злиплися, і вари п’ять-шість хвилин. На пачці інструкція є, ти її прочитай.

– Іро…

– Вітю, у мене борщ зварений, сметана є. Але це для мене та дітей, – не тобі.

– Ір… може, я зайду якось? До дітей. І повечеряю з вами?

– До дітей – так. Вони тебе бачити мають право. Раз на тиждень, у суботу. Приходитимеш, забиратимеш їх, гулятимеш, водитимеш у кіно. Вечеряти з нами – ні.

– Чому?

– Слухай, ти мені на цій самій кухні три місяці тому заявив, що я готую несмачно! І пішов до жінки, яка «смачно годує». Я не працюю в громадському харчуванні для колишніх чоловіків. Це не моя професія!

Вітя пішов з пельменями у пакеті. А я пішла на кухню. Зняла з плити борщ, насипала собі тарілку, поклала сметану, – смакота!

Аліна прийшла, сіла поряд.

– Мамо, а ти молодець.

– Аліно, не молодець, – дурепа я. Вісімнадцять років терпіла поруч із собою людину, яка думала, що у мами краще. Який не дякував. Який їв і йшов до телевізора. Я думала – це норма.

– Мамо, це не норма, – це звичка. У вас обох була звичка. У тебе – обслуговувати, у нього – споживати. Просто тато перший зламав звичку. А ти тепер свою зламай.

Я подивилася на свою шістнадцятирічну дочку і подумала:

– Господи, звідки вона така розумна?

Минув рік. Віктор живе все в тій самій кімнаті. Аліменти платить – п’ять тисяч на двох дітей. З дітьми бачиться у суботу. Артем ходить, Аліна відмовилася, сказала:

– Я з людиною, яка маму проміняла на їжу, спілкуватися не хочу.

Я не наполягала. У дитини своя позиція, яку я поважаю.

З Любою Вітя, до речі, остаточно посварився – вона йому ще й грошей була винна, виявляється. Якась «інвестиція в її бізнес-курси» – він переказав їй вісімдесят тисяч у пориві «допомоги коханій». Гроші назад не повернулися.

Вітя тепер готує сам, вчиться. Іноді дзвонить мені та питає:

– Іро, а скільки за часом гречку варити? або – Іро, а спочатку смажити цибулю, чи моркву?

Я спокійно відповідаю, без сарказму. Це, зрештою, батько моїх дітей, хай не голодує.

– Що змінилося у мене? Багато.

Я почала готувати менше. Не тому, що розучилася, а тому, що нас тепер троє, а не четверо. Один здоровий чоловік із меню випав. Каструлі зменшилися вдвічі.

Я почала готувати цікавіше. Вітя був консерватором – «не дай боже щось нове». А діти в мене легкі на експерименти.

Ми з ними тепер готуємо разом у вихідні: то лазінню, то роли, то східні страви. Артем виявився кулінарним талантом – вчить мене робити піцу.

Я записалася на курси кондитерської справи. Все життя мріяла, все життя говорила «колись потім». Вітя б пирхнув:

– Грошей нікуди подіти? Краще б мені сорочок купила.

А тепер ніхто не пирхає. Ходжу, отримую задоволення.

Я почала зустрічатися з Олегом. Це сусід по під’їзду, вдівець, на п’ять років старший за мене. Дуже хороша людина.

Спокійний, уважний. Готувати, до речі, вміє – щонеділі пече мені пироги. З капустою, з яблуками, сиром. Просто тому, що «мені подобається для тебе пекти».

Я йому якось розповіла про Вітю, про «йду до Люби, вона смачно годує». Олег засміявся:

– А я навпаки – хочу для тебе готувати. Тому що смачно погодувати кохану жінку, це, знаєш, такий особливий чоловічий кайф.

– Особливий чоловічий кайф. Запам’ятайте цю фразу. Я її до сорока двох років жодного разу не чула.

– А знаєте, що я зрозуміла за цей рік?

– Коли чоловік іде «до того, хто смачно годує», він насправді йде не до їжі. Він уникає почуття обов’язку.

– Від обов’язку. Від сім’ї, у яку треба вкладатись. До тієї, з якою легко – бо вона, поки що, «приносить контейнери» і «посміхається на роботі».

За пів року контейнери закінчаться, посмішки теж. Залишиться звичайне життя – де треба працювати, домовлятися, поступатися, дбати.

І тоді він зрозуміє, що «смачні борщі» – це не про м’ясо та буряки. А про те, що жінка вісімнадцять років щодня до сьомої вечора ставила на стіл гаряче. Не тому, що це її робота. А тому, що вона цього хотіла для сім’ї.

А коли більше не хочеться – жодних борщів у світі не звариш.

Вітя тепер варить собі пельмені за інструкцією на пачці, – не злипаються. Він навчився. Молодець.

А я продовжую варити свій фірмовий борщ, який дуже смакує зі сметаною. А пироги Олега, – чудовий десерт для всієї родини. І не знаю, хто з нас у результаті виграв від його «йду до Люби».

Але, здається, не він…

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!