– Ти мене занапастити хочеш… – Репетувала мати

Ліда завжди думала, що від неї пахне самотністю. Так казала мати, а вона їй вірила.

– Ну кому ти така потрібна? – раз у раз цідила крізь зуби Зінаїда. – Очі як у пораненої лані, вигляд, як у побитої собаки… Ти нікого ніколи до себе не притягнеш. Бо люди за милю чують невдах.

Ліда мовчала. Їй було сорок два роки, і вона вісімнадцять років працювала бібліотекарем. Сім років тому, після складного розлучення, жінка тимчасово повернулася до матері та так і залишилася.

Квартира була двокімнатна й знаходилась у спальному районі. Оформлена вона була на матір, про це Зінаїда нагадувала дочці при кожній слушній нагоді… і при кожній не слушній теж.

– Це моє помешкання, – казала вона, коли Ліда пропонувала поміняти фіранки, – і я не збираюся тут нічого міняти.

– Це моя квартира, – говорила вона, коли Ліда поверталася пізніше за восьму, – і мені не подобається, коли ти повертаєшся за північ.

– Це моя квартира, – казала вона просто так, дивлячись у вікно, ніби розмовляла не з дочкою, а з горобцями на підвіконні.

Зарплата бібліотекаря йшла на продукти, ліки та комунальні платежі. Ліда готувала, прибирала, прала, возила матір по лікарях і слухала нескінченні скарги на сусідів, на уряд, на здоров’я та на неї саму.

Три роки тому Ліда спробувала потоваришувати з новою співробітницею Валентиною. Вони часто пили чай після роботи, іноді разом ходили в кіно. Якось Ліда запросила Валентину додому, а за тиждень мати сказала:

– Ця твоя… з дозволу сказати, подружка дивиться на тебе з такою жалістю… Як на убогу. Ти не помічала?

Через місяць Валентина пішла працювати в інше місце, і спілкування якось само собою зійшло нанівець.

На самому початку осені в бібліотеку став заходити Андрій. Спочатку він з’являвся раз на тиждень, а потім почав забігати побалакати з Лідою майже щодня.

За місяць знайомства він запросив її на каву. Ліда погодилася. Вперше за сім років вона сиділа в кафе навпроти чоловіка, який дивився на неї із щирим інтересом.

Вони говорили про книги, про місто, про якісь дрібниці, і Ліда відчувала, що починає оживати. Сусідка побачила їх через вітрину, і надвечір про Лідине побачення вже знала мати.

– Ну ти, дочко, даєш… – докірливо хитала вона головою. – Цей чоловік, він… дивився на тебе знаєш як? З жалем! Не ходи більше з ним нікуди, не ганьбись!

– Звідки ти знаєш, як він дивився на мене? – Раптом з несподіваною злістю відповіла Ліда. – Хто наспівав?

– А як ще можна дивитись на тітку без дітей, якій за сорок? – усміхнулася мати. – Двадцятирічних красунь всюди, хоч греблю гати, – свіженьких, не булих у вжитку, на відміну від деяких. Тільки так.

Після цього Віра знову серйозно замислилась. А раптом мати має рацію?

Якось хтось із працівників бібліотеки приніс настільну гру. Ліда хотіла тільки подивитися, як інші грають, і раптом несподівано для себе захопилася. А через кілька тижнів вона з головою поринула у світ настільних ігор.

З Андрієм вони продовжували бачитися, і нерідко він теж із задоволенням вмикався в гру. Одного разу Ліда настільки захопилася, що геть-чисто забула про час.

А згадала, коли за вікном уже почало сіріти.

– О боже … – Простогнала вона. – Мені додому час.

– Додому? – здивувався Андрій. – Зараз же лише шоста.

– Так… у мене просто… мама.

– Хворіє?

– Ні, – відповіла Ліда, – просто вона… не любить, коли я затримуюсь.

Якщо Андрій і здивувався, то не подав знаку.

– Гаразд. Я проведу тебе? – Запропонував він.

– Тільки не додому! – злякано вигукнула Ліда. – До зупинки, гаразд?

Андрій спантеличено глянув на неї.

– Лідо … Я, звичайно, розумію, що час зараз складний, багато навколо всяких шахраїв …

Він трохи помовчав і тихо додав:

– Я не знаю, хто тебе так поранив, що ти не можеш мені довіритись. І не наполягатиму ні на чому… Просто знай, що я поруч, добре?

Ліда кивнула.

Як не намагалася Зінаїда, на дочку вона вже не могла вплинути, Ліда продовжувала бачитися з Андрієм і все більше віддалялася від неї.

– Ой! Ой, серце! – раз у раз хапалася вона за груди.

Кілька разів такий “приступ” подіяв, і Ліда справді скасовувала побачення, щоб побути поруч із матір’ю. Але вже незабаром жінка зрозуміла, що у матері трапляються напади щоразу, коли вона кудись іде.

Швидка справно приїжджала, лікарі нічого не знаходили, але мати лежала на дивані з мокрим рушником на чолі й говорила слабким голосом:

– Ти мене занапастити хочеш…

Потім вона почала дзвонити родичам і скаржитися на Ліду.

– Вона кидає мене напризволяще, – ледь не плакала Зінаїда у слухавку. – Зв’язалася з якимсь шахраєм, з альфонсом, він її підбурює, а вона, як кішка в нього закохалася. Зовсім від рук відбилась!

А потім Зінаїда взяла та зателефонувала Андрію. Звідки вона дістала його телефон, залишалося лише здогадуватись. Мабуть, вона витягла його з контактів Ліди.

– Я мушу вам дещо сказати, – серйозно сказала вона йому. – Ліда… хвора людина. З головою у неї проблеми серйозні. А періодами взагалі таке буває…

Вона не договорила і важко зітхнула.

– Тому дайте їй, будь ласка, спокій. Не буде вам із нею щастя.

Андрій розповів про дзвінок Ліді того ж вечора.

– Знаєш що? – Сказав він після паузи. – Одна моя давня приятелька здає недорого кімнату. І від твоєї роботи недалеко.

Він глянув на неї й посміхнувся.

– Як ти дивишся на це?

Ліда подумала-подумала, та й погодилася. Справа була за малим, зібрати речі та розставити всі крапки над «i» з матір’ю.

Ліда почала готувати матір за кілька тижнів до свого переїзду. Та очікувано хапалася за серце, скаржилася на тиск і голосила так, що приходили сусіди та питали, чи не потрібна допомога.

Якось увечері Ліда повернулася з роботи та застала матір на кухні. Вона сиділа біля вікна та сумно дивилася на вулицю.

– Прийшла? – Запитала вона і навіть не обернулася. – Ну сідай.

Ліда слухняно сіла.

– Я все вирішила, – мати говорила навмисне спокійно, – або ти припиняєш цей цирк, або я продаю квартиру. Поїду до сестри. І побачимо, як ти будеш без даху над головою. Подивимося, кому ти тоді будеш потрібна.

Ліда опустила голову.

– Ти мене чуєш? – Вибагливо запитала мати.

– Чую.

– І що скажеш?

– Продавай, – сказала Ліда.

– Що ти сказала? – мати навіть підвелася.

– Продавай квартиру, мамо, – сухо сказала Ліда, – ти завжди казала мені, що вона твоя. Тож ти маєш на це повне право.

Мати мовчки дивилася на неї, і вперше Ліда побачила в її очах не злість і зневагу, а розгубленість. Дитячу, безпорадну розгубленість.

– Дуба даси під парканом, – констатувала вона після довгого мовчання. – Він кине тебе, згадай мої слова. Кому ти у своєму віці потрібна будеш без квартири?

– Може, й кине, – сказала Ліда і пішла збирати речі.

Мати відразу пішла за нею, схопила за руку і розвернула до себе.

– У мене хворе серце! – верескнула вона. – А ти мене кидаєш? Зверни увагу, якщо зі мною що трапиться, це буде твоя провина!

Ліда обережно звільнила руку.

– Як скажеш, мамо.

Вона підхопила сумку з речами та вийшла.

Зараз Ліда живе в орендованій квартирі, і продовжує зустрічатися з Андрієм. Справа йде до весілля. Зінаїда свою квартиру не продала.

Серйозно образившись на дочку, вона вже більше як місяць їй не дзвонить. А Ліда й не переймається, – бо їй добре, вона вільна! Як кажуть, – баба з воза…

Як ви вважаєте, – це сліпа материнська любов, егоїзм, чи діагноз? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!