– Ти мені не дочка…

Гудки, потім скидання. Телефон мовчить. Їй лише сімнадцять років, десятий клас. Термін був маленький, живіт ще майже непомітний.

Олена стискала чохол так, що хруснув пластик. Вона набрала вп’яте. Тиша. Потім механічний голос: “Абонент тимчасово недоступний”.

– Вадиме, не смій! Ти обіцяв вислухати!

Але Вадим уже вимкнув телефон. Зовсім.

Олена сиділа у сквері на іржавій лаві. Вересневі сутінки спустилися на місто, ліхтарі вже почали спалахувати.

Мимо пролітали діти на самокатах, матері з візками, пари, що трималися за руки. Світ продовжував жити. А в неї всередині все звалилося за десять хвилин до цього.

Вона написала повідомлення:

– Ти боягуз. Я при надії! – Повідомлення пішло, але не доставлено – телефон вимкнено.

Олена встала і пішла додому. Туди, де чекала мати з хворими ногами та гострим язиком.

– Знову цей козел? – спитала Лідія Петрівна, навіть не повернувши голови.

Вона сиділа у візку, укутавши коліна пледом. Раніше Лідія була директором школи – владною, незламною. Тепер хвороба скрутила суглоби, але не язик.

– Не починай, мамо.

– Я не починаю! Я закінчую. Ти де вешталася?

– У сквері.

– З ким?

– З думками.

Лідія різко розвернула крісло. Очі – крижинки.

– З такими думками, дочко, в психлікарню кладуть. Ти вся у батька.

Олена здригнулася. Про батька в хаті мовчали десять років. З того часу, як він пішов до молодої та кинув їх з матір’ю в однокімнатній хрущовці.

– Тата не чіпай, – тихо сказала Олена.

– А я й не чіпаю. Я про інше. Ти знаєш, чому я не ходжу?

– Хвороба.

– Дурниця. Хвороба – це наслідок. А причина – він. Коли він пішов, я впала зі сходів. Спеціально! Думала, він повернеться, пошкодує. Не повернувся. А ноги все.

Дівчина завмерла, бо вперше це чула.

– Ти… сама?

– А ти думала, Бог покарав? Ні, дочко. Це я покарала себе. За дурість.

Олена сіла на підлогу, спиною до стіни.

– Навіщо ти це мені кажеш?

– Щоб ти не повторювала моїх помилок. Цей Вадим – копія твого батька. Гарний, порожній, піде за першої ж проблеми.

– Він не піде.

– Він уже пішов. Ти мені брешеш, чи собі?

Олена схопилася.

– Ти не маєш права!

– Маю! Мені було сорок два, коли я взяла тебе за дочку. Лікарі говорили – пізно, з моїм здоров’ям не впораюся. Я плюнула.

– Бо хотіла, щоб хтось мене любив. Розумієш? Я купила дитину за своє здоров’я. А ти хочеш купити дитину за своє майбутнє.

– Я не…

– В положенні? Так. Я бачу. Нудить вранці, від духів нудить, і ти все гладиш живіт. Недолуга.

Олена заплакала. Гучно, по-дитячому.

– Мамо, я боюся.

– Треба було думати, коли спідницю задирала.

– Припини!

– Ні. Сядь.

Вона сіла.

Лідія покотила до неї, взяла за підборіддя.

– Слухай мене уважно. Зробимо так. Завтра їдемо в клініку.

– Я не позбавлятимусь малюка!

– Я не про позбавлення. Я про генетику. Ти хоч знаєш, хто батько твоєї дитини?

– Вадим.

– Біологічний? А хто його батько? Він знає?

Олена мовчала.

– Отож. Ти взагалі нічого не знаєш. Цей Вадим – названий. Його усиновили у три роки. Він навіть не знає, хто його справжні батьки. А ти хочеш, щоб твоя дитина отримала «кота в мішку»?

– Він гарний!

– Він покинув тебе, як тільки дізнався про малюка. Який же він добрий?

Олена заплакала в плече матері.

Лідія гладила її по голові. Жорстко, по-своєму.

– Все. Вирішено. Завтра їдемо.

В клініці були білі стіни. Запах медикаментів та страху.

Олена сиділа в коридорі, смикаючи край куртки. Поруч, мати у візку. Лідія мовчала. Це лякало найбільше.

Лікар – молодий, зі стомленими очима – вийшов із паперами.

– Олена Сергіївна?

– Так.

– Ваші аналізи готові. Хочете дізнатися стать?

– А можна?

– Легко. – Хлопчик. Вітаю.

Олена посміхнулася крізь сльози. Лідія схрестила руки на грудях.

– Це ще не привід радіти. Скажіть краще, чи генетика чиста?

Лікар зам’явся.

– Є нюанс.

– Який нюанс? – Зблідла Олена.

– У плода виявлено маркер, пов’язаний зі спадковим захворюванням нервової системи. Він не завжди проявляється, але ризик високий. Щоб уточнити, слід знати історію обох біологічних батьків.

– Я не знаю батьків Вадима, – прошепотіла вона.

– Тоді ваших. Хтось із родичів страждав на захворювання нервової системи?

Лідія мовчала. Олена глянула на неї.

– Мамо?

– У твого діда була дем.енція. Рання. У п’ятдесят п’ять перетворився на овоч.

– Ти мені ніколи не казала!

– А навіщо? Ти ж здорова.

– А дитина?

– Дитина – ризик. Лікарю, який відсоток?

– З таким маркером – близько сорока відсотків, що хвороба виявиться до тридцяти років.

Лідія видихнула.

– Ясно. Робіть переривання.

– Ні! – Олена схопилася. – Ти не можеш вирішувати за мене!

– Можу. Поки ти живеш під моїм дахом, вирішую я.

– Тоді я піду!

– Куди? До Вадима? Він тебе кинув. До подружок? У них дивани для утіх, а не для дітей. Ти одна.

– А ти?

– Мені лікарі сказали, що трохи лишилося. Невиліковна хвороба підшлункової. Пізно знайшли. І ти залишишся з хворою дитиною одна. Думаєш, я тобі такої долі хотіла?

Олена завмерла.

– Чому ти мовчала?

– А що б змінилося? – Лідія гірко посміхнулася. – Все одно б пішла із життя.

– Ти чудовисько.

– Я реалістка.

Олена вибігла з клініки.

Через три дні Вадим з’явився сам. Прийшов увечері, не тверезий, із червоними очима.

– Олено, вийди.

– Ти вимкнув телефон.

– Я злякався. Ти ж сама матері моїй зателефонувала вчора, істерику закотила. Вона сказала, що ти брешеш, що дитина не моя.

– А ти повірив своїй матері? Звідки вона знає?

– А ти доведи!

Лідія викотилася в коридор.

– Геть звідси, козел!

Вадим здивувався.

– Ти в моєї дочки спитай, хто її справжні батьки.

– У сенсі?

Лідія дістала з кишені куртки складений аркуш – спеціально взяла сьогодні, коли збиралися до клініки.

– Читай.

То був старий документ. Акт удочеріння Олени.

Ім’я – Олена Сергіївна. Відомості про батьків внесені зі слів заявника. Взята за дочку Лідією Петрівною у віці шести місяців.

– Звідки ти знаєш, що моя біологічна мати вживала заборонені речовини, а батько – злодій? – тихо спитала Олена.

– Я знайшла твою рідну матір через дитбудинок. Вона вже покійна. Батько за ґратами, сів на другий термін, – Лідія говорила рівно. – Я не хотіла тобі цього казати ніколи.

Вадим стояв білий, як стіна.

– Це правда?

– Правда, – посміхнулася Лідія. – Олена просто не читала своїх документів. Вона й не знала, що не рідна.

Олена підняла на матір заплакані очі.

– Ти… ти мовчала?

– А навіщо тобі знати? Ти була щаслива.

– Я тебе ненавиджу.

– Ненавидь. Але рішення ухвалювати тобі. Народ жувати від цього боягуза, чи ні. Я своє віджила.

Вадим позадкував до дверей.

– Я… я не готовий до такого.

– Ти взагалі ні до чого не готовий, – кинула Олена. – Іди.

Він пішов. Стукнули двері. Олена сиділа на підлозі у коридорі. Поруч мати в кріслі.

– Чому ти не сказала раніше?

– Боялася, що ти мене перестанеш любити.

– Я тебе ненавиджу зараз.

– Знаю. Але це минеться. А кохання – не завжди про кревність. Я тебе вибрала сама, коли ніхто не хотів. Вадим тебе не вибрав. Подумай про це.

Усередині вона відчула щось маленьке, тепле, машинально поклала руку на живіт.

– Я збережу його.

– Недолуга, – незворушно сказала Лідія. – Але хоча б не одна будеш, доки я жива.

– А потім?

– А потім ти сама.

Олена підвелася, підійшла до дзеркала. Подивилася в зелені очі, не такі, як у матері. Вперше за багато років вона зрозуміла чому.

– Мамо.

– Що?

– Дякую. За те, що взяла тоді.

Лідія відвернулася до вікна. Але Олена помітила, що її плечі тремтіли.

– Іди сюди, – сказала хрипко.

Дівчина підійшла, присіла навпочіпки, поклала голову їй на коліна.

– Вибач, – прошепотіла.

– За що?

– За все. За Вадима. За слова. За те, що не цінувала.

– Ти ще встигнеш, – Лідія погладила її по волоссю. – У нас є час.

А за вікном спалахували ліхтарі, один за одним. Як маленькі надії на світле майбутнє, та помилку в аналізах…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!