– Ти мені не мати, не смій командувати, – заявила падчерка, а невдовзі щиро пошкодувала

Марина гнала машину напівпорожніми вулицями. Вона раз у раз поглядала на Іру, свою падчерку. Дівчинка лежала на задньому сидінні, поклавши голову на коліна подрузі. Обличчя у неї було бліде, губи тремтіли, а чоло покривав піт.

– Іро, чуєш мене? – голосно спитала Марина. – Не засинай! Не смій засипати!

– Мені зле… – ледь чутно відповіла дівчинка.

Руки у Марини тремтіли, вона намагалася впоратися з емоціями, але виходило дуже і дуже погано. Кілька хвилин тому Іру вивернуло просто в машині.

Саме в той момент стало зрозуміло, що їхати додому немає жодного сенсу, їм терміново потрібно було в  лікарню.

– Ще довго? – Запитала Олена, однокласниця і подруга Іри.

Дівчинка плакала і в якомусь заціпенінні продовжувала гладити Іру по голові.

– Хвилин п’ять, якщо світлофори не підведуть! – нервово процідила крізь зуби Марина.

– Мені дуже страшно, Марино Вікторівно! Дуже!

Марина лютувала, але розуміла, що виплескувати агресію на переляканого підлітка  не можна було. Ще годину тому вона була вдома і спокійно розкладала випрані та попрасовані речі. Іра відпросилася до Олени, сказавши, що вони готуватимуться до контрольної з алгебри.

– Тільки не до пізна…- попередила перед виходом падчерку Марина.

– Я до десятої буду, чесно! – цмокнувши мачуху в щоку, сказала дівчинка.

Іра не давала приводу сумніватися. Марина виховувала її багато років, відколи вийшла заміж за її батька. Дівчинка ніколи серйозно не брехала. Тому коли подзвонила Олена, Марина спочатку навіть не зрозуміла, про що йдеться.

– Марино Вікторівно, вибачте! – ридала дівчинка у слухавку. – Вибачте, будь ласка! Ми вас обдурили!

– Що трапилося? Що сталося?

– Ми не в мене вдома. Ми на вечірці у Сашка. Ірі щось підсипали у склянку. Я бачила, як один хлопець стояв поряд. Він щось кинув, але я не встигла забрати! Вона вже хильнула!

Тієї ж миті жінка схопила ключі і вибігла з квартири. Через п’ять хвилин вона вже була за адресою, яку її надіслала Олена. У будинку  гриміла музика.

Марина зателефонувала разів десять перед тим, як Олена прошмигнула в коридор і змогла відчинити двері. Вона увійшла всередину. У коридорі валялися куртки, з кімнати долинали крики та сміх.

– Де Іра?

Олена вказала на вітальню. Іра сиділа на дивані. Поруч із нею стояв якийсь хлопець і намагався її підняти. Погляд у дівчинки був каламутний, але мачуху вона помітила.

– Вставай! Ми їдемо додому! – з люттю гукнула Марина.

– Я нікуди не поїду… – Іра дивно засміялася.

Марина підійшла та взяла її за руку. Іра різко вирвалася.

– Не чіпай мене! Ти взагалі хто така, щоб мною командувати?

Марина нахилилася, підійняла з підлоги її куртку та кинула їй на коліна.

– Досить влаштовувати сцени! Я сказала тобі, що ми йдемо… – Марина окинула поглядом кімнату, десятки пар очей дивилися на неї.

– Ти мені не мати! – гукнула Іра. – Зрозуміла? Не мати! Так що гуляй!

Марина на мить завмерла, але відповідати не стала. Їй було начхати на ці слова, зараз їй треба було витягнути з вечірки двох маленьких дівчаток, які по недолугості затягли себе в біду, – особисті почуття та емоції не мали значення.

– Олено, допомагай! – коротко сказала вона.

Вони удвох підняли Іру з дивана і майже силоміць вивели надвір. Дорогою дівчинка продовжувала лаятися і суперечити. Ну а потім у машині їй стало зовсім погано.

Марина тиснула на газ і тихо повторювала:

– Тільки тримайся. Будь ласка, тримайся.

Попереду з’явилася вивіска лікарні. Саме в цей момент із заднього сидіння закричала Олена:

– Вона відключилася! Вона не відповідає!

***

Рідна мати Іри пішла із життя, коли дівчинці було п’ять років. Все сталося дуже швидко. Хворобу виявили надто пізно, і жінка згоріла за кілька місяців.

Після похорону Віталій, батько Іри, довго не міг прийти до тями. Декілька років він жив ніби на автоматі, виконував усі зобов’язання, ходив на роботу, дбав про дочку, але в серці була величезна дірка.

З Мариною вони познайомилися випадково, по роботі він приїхав на інше підприємство, і жінку призначили йому у «провожаті». Потім вони ще кілька разів зустрічалися з робочих питань.

І стало зрозуміло, що щось між ними є, – чи то інтерес, чи симпатія. Віталій запросив її випити кави. Жоден із них не думав, що стосунки стануть серйозними. На одній із перших зустрічей чоловік одразу розповів про доньку.

– Я мушу сказати чесно… – почав він. – У мене є донька. Її звуть Іра. Їй сім, скоро буде вісім, її мати покійна. І тому вона для мене завжди і в усьому буде на першому місці.

– Я зрозуміла… – спокійно відповіла Марина.

– І я не хотів би, щоб хтось поводився з нею погано. чи розбив серце…

Марина не образилася. Вона розуміла, що стосунки з чоловіком, який має дитину, це велика відповідальність. Не можна було думати тільки про себе та свої почуття. Якийсь час вона навіть намагалася уникати Віталія, але потім здалася.

З Ірою Марина познайомилася за кілька місяців. Дівчинка зустріла її насторожено.

– Тато сказав, ти вмієш пекти пироги! – Заявила Іра, вивчаючи Марину своїми блакитними очима.

– Якісь умію…

– Це які ж?

Марина посміхнулася. Вона не очікувала саме такої розмови.

– З яблуками.

Іра трохи подумала.

– Я люблю з яблуками! Спечеш мені! – Це не було питання, це було твердження.

За кілька тижнів Марина зрозуміла, що не прив’язатися до цієї дівчинки неможливо. Іра була весела, допитлива і могла говорити без зупинки.

Вона показувала Марині малюнки, розповідала про однокласників і просила допомогти заплести гарні кіски, мабуть саме цього вона так чекала від нової тітки тата.

– Тільки не туго… – попереджала вона. – Батько завжди робить боляче.

– Бо в тата руки не для кісок! – відповіла з усмішкою Марина.

Поступово вони стали сім’єю. Марина вчила Іру готувати млинці та суп, допомагала з уроками, водила її в  музеї та театри. Марина приходила на кожен звітний концерт у танцювальній школі.

Сиділа в залі поруч із Віталієм, знімала виступ на телефон і плескала найголосніше. Іра знала, що та їй не рідна мати, але все одно тягнулася до неї, і їй дуже хотілося, щоб тітка Марина все ж таки була їй справжнісінькою мамою.

Якось дівчинка запитала:

– Ти б хотіла, щоб я називала тебе мамою?

– Я б хотіла, але тоді, коли ти сама захочеш…- відповіла Марина.

І вже наступного ранку Іра крикнула зі своєї кімнати:

– Мамо, а де моя кофта? – і це розтопило серце Марине.

Багато років у них все було гаразд. Але потім Іра почала дорослішати. У неї з’явилася своя думка, перші секрети та образи. Вона все частіше зачинялася в кімнаті і дратувалась через звичайні питання.

Ірі здавалося, що батьки нічого не розуміють і лише заважають їй жити. Вона почала приховувати листування, вигадувати причини затриматися після школи та думати, що деякі речі дорослим знати необов’язково.

Марина помічала зміни, але вважала, що це все минеться. Вона намагалася не тиснути на падчерку. Але того вечора дівчинка вперше по-справжньому обдурила її. І це була фатальна помилка.

***

Іра розплющила очі і кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться. Над головою була біла стеля, праворуч тихо пищав якийсь апарат.

Вона спробувала підвестися, але не змогла. Голова боліла так сильно, ніби її стискали в лещатах. Перед очима все попливло, і Іра знову лягла на подушку.

Вона зрозуміла, що дуже хоче пити, але гадки не мала, де їй взяти воду. Дівчина не могла встати, бо від її лівої руки тягнулася трубка  крапельниці.

Іра повільно повернула голову і помітила поруч із ліжком кнопку виклику медсестри, вона насилу дотяглася і натиснула.

За хвилину двері відчинилися. У палату зазирнула медсестра. Побачивши, що Іра не спить, вона широко розплющила очі.

– Отямилася? Господи, ну нарешті!

– Хочу пити… – слабким голосом сказала Іра.

Медсестра підлетіла і піднесла їй склянку з водою. Іра відпила пару ковтків і кивнула на знак подяки. Медсестра їй усміхнулася.

– Зараз лікаря покличу…

За кілька хвилин до палати зайшов лікар. Це був чоловік похилого віку, він усміхнувся і сів поруч із дівчинкою.

– Чуєш мене добре?

– Так.

– Як тебе звуть?

– Іра.

– Скільки тобі років?

– П’ятнадцять.

– Який сьогодні день, пам’ятаєш?

Іра задумалася, але не змогла згадати, тож мовчки похитала головою.

– Нічого страшного. Тебе вчора надвечір привезли батьки. У тебе було серйозне отруєння.

Іра злякано подивилася на нього.

– Стан був важкий, але тебе привезли вчасно, допомогу надали швидко. Нині небезпека вже минула.

– А батьки де?

– Тут. Зараз я скажу, що ти прийшла до тями…

Лікар вийшов. Майже одразу в коридорі почулися швидкі кроки. Двері відчинилися, і в палату зайшов тато.

– Ірко… – він підбіг до ліжка, сів поряд і взяв дочку за руку.

– Тату… – Іра почала схлипувати, сльози потекли самі собою.

– Тихо, тихо! – говорив він, гладячи її по волоссю. – Все вже добре.

За його спиною стояла Марина. Вона не підходила. Зупинилася біля дверей і злякано дивилася на падчерку.

– Мамо… – тихо сказала Іра.

Марина здригнулася, але з місця не зрушила. Їй було страшно. Вчора Іра кричала, виривалася, казала, що ненавидить її. Марина розуміла, що дівчинка була не в собі, але було відчуття, що кожне це слово могло бути правдою.

Іра дивилася на Марину і намагалася згадати минулий вечір. Спочатку нічого не виходило. Потім спогади почали повертатись один за одним: кімната, гучна музика, вона робить ковток, потім Олена плаче, приїхала Марина, вимагає йти додому. А потім Іра згадує свої слова: Ти мені не мати!

Ридання захльостують дівчинку.

– Доню, тобі боляче? – злякався Віталій. – Покликати лікаря?

Вона похитала головою і простягла руки до Марини.

– Мамо, пробач мені! – крізь сльози сказала Іра. – Будь ласка, вибач. Я не хотіла тебе кривдити! Я так зовсім не думаю!

Марина підійшла.

– Ірочко … – вона нахилилася, обійняла Іру обережно, щоб не зачепити крапель ницю, і поцілувала її в верхівку.

– Ти мене врятувала, мамо. Якби ти не приїхала…

Іра притискалася до Марини, наче маленька дитина, яка шукала захисту від чогось жахливого.

– Ти мене врятувала… – повторила Іра.

Марина провела долонею по її волоссю.

– І завжди рятуватиму. Завжди.

Іру любили, вона це відчувала. Ймовірно, це й допомогло їй швидко піти на поправку та стати на ноги. Оскільки Іра опинилась у лікарні, справою зацікавилися і в поліції.

Дівчинка не хотіла ще більших неприємностей і не хотіла нічого розповідати, але в результаті довелося. У класі це прийняли неоднозначно. Хтось вважав, що вона вчинила, як щур, почали говорити гидоти.

Але їй це було байдуже. Іру любила Олена, Іру любив тато, Іру любила Марина. І з їхньою допомогою, вона пройшла через усе з високо піднятою головою.

Винуватця знайшли, і навіть покарали. Незабаром дівчинку перевели в інший клас, і все прийшло в норму. Життя триває, – зі своїми злетами та падіннями! Основне в цьому житті, що є люди, які тебе люблять будь якою, і на яких завжди можна покластися…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!