— Ти могла б спробувати мене втримати. — Сміття не тримають, — вона в’їдливо посміхнулася. — Його виносять

Олексій акуратно складав сорочки, не підводячи очей.

— Ти знову мовчиш, — кинув він, застібаючи блискавку. — Я чекав, що ти хоча б запитаєш, чому.

— Я не хочу слухати виправдань, — відповіла Марина. — Ти все вирішив без мене.

— Ти могла б спробувати мене втримати.

— Сміття не тримають, — вона в’їдливо посміхнулася. — Його виносять.

Він поморщився.

— Не треба вульгарних метафор. Ми дорослі люди. Давай залишимося друзями.

— З коханкою дружи, — сказала вона рівно. — Як там її звуть?

— Не називай її так, — різко. — Олена — нормальна людина.

— Нормальні люди не лягають у чуже ліжко.

Він на секунду прикрив очі, ніби пропускаючи удар.

— Я візьму Іллю на вихідні. І гроші перерахую. Ти знаєш, що я не зникну.

— Ти вже зник, — сказала Марина, дивлячись на його руки. — Просто тіло лишилося допакувати валізу.

Телефон Олексія здригнувся на тумбочці. Коротке повідомлення. Він втягнув повітря, не встигнувши приховати посмішку. Марина бачила цей рух губ — надто живий для людини, яка «втомилася».

Вона встала.

— Якщо ти підеш зараз — підеш зовсім. Без нічних дзвінків «як ти», без раптових візитів «перевірити уроки». Тобі потрібен чистий старт? Отримай.

— Ти не вмієш прощати, — тихо сказав він. — Від цього тобі буде гірше.

— Мені вже було гірше. Далі — тільки вгору.

Вони одночасно подивилися на дверцята шафки: там, на дитячому малюнку, троє трималися за руки — тато, мама, Ілля. Марина простягнула малюнок Олексію. Той не взяв.

— Скажеш йому сам, — твердо промовила вона. — Без «ми різні» і «так буває». Скажи правду: ти знайшов іншу і вибрав себе.

— Ти жорстока.

— Ти — ні?

Він узяв валізу. Колеса глухо стукнули об поріг.

— Марин, якщо… якщо буде важко — подзвони мені.

— Коли мені важко, я дзвоню лікарю, а не причині хвороби.

Двері зачинилися. Дім став легшим і важчим водночас. Марина пройшла на кухню, увімкнула чайник, потім вимкнула — шум дратував. Взяла телефон. На екрані блимало: «Нова операція по карті: -60 000 грн». Спільні заощадження. Тиждень тому. Вона сіла на табурет і розсміялася — хрипко і чуже.

— Нормально. Дуже по-дорослому, — прошепотіла сама собі.

За спиною тихо скрипнуло: у дверях стояв Ілля, розпатланий, босий.

— Мам? Тато пішов?

Марина облизнула пересохлі губи й присіла, щоб бути на одному рівні з його очима.

— Тато поїхав жити в інше місце. Але він тебе любить. І я люблю. І ми впораємося.

— Він більше не прийде? — хлопчик стиснув у руках машинку.

— Він прийде тебе провідувати. Але вдома ми тепер із тобою вдвох. Це погано чи добре — будемо вирішувати самі.

Ілля обійняв її за шию міцно, по-дорослому. Вона заплющила очі на три вдихи. Відпустила.

— Лягай. Вранці тренування.

Коли він пішов, Марина дістала з кошика сорочку — забув. Шурхотливий чек випав із кишені. «Юридична консультація. Заява: розлучення, поділ майна». Дата — вчора. Поруч — візитівка з номером, акуратно підперезана скріпкою.

Телефон вібрував ще раз. Повідомлення з незнайомого номера:

«Марина, це Олена. Я розумію, як вам неприємно. Я буду поважати ваші межі. Якщо щось потрібне Іллі — пишіть».

Марина стерла текст, не відкриваючи, і поклала телефон екраном донизу. Вдих. Видих. Знову увімкнула чайник — і цього разу дочекалася, поки він зашипить.

— По-дорослому, так по-дорослому, — сказала вона вголос. — Почнемо з правил.

Вона дістала блокнот, провела жирну лінію і написала: «1) Юрист. 2) Картка на моє ім’я. 3) Режим для Іллі». Внизу, після паузи, додала: «4) Більше не мовчати».

Ніч провисла, мов мокра білизна на мотузці, але до ранку в кімнаті стало світліше. Вона зібрала сина, вони вийшли — і ліфт зупинився на першому. Двері розкрилися, і Марина зіткнулася з жінкою в лазуровому пальті, напрочуд молодою. Вії відкидали тінь. На мить обидві заціпеніли.

— Ви Марина? — запитала та м’яко. — Я… Олена. Я прийшла забрати сорочку Олексія. Він… залишив у вас одну… це мій подарунок.

Марина коротко кивнула.

— Почекаєте у дворі. У мене дитина спізнюється.

— Звісно. Я… не хотіла заважати.

Марина стиснула долоню сина міцніше і пройшла повз. На виході холодна вулиця пахнула мокрим асфальтом. Вона раптом ясно зрозуміла: більше вона нікому не поступатиметься дорогою у своєму домі.

Біля воріт школи Ілля обернувся:

— Мам, а ти сьогодні посміхнешся?

Вона нахилилася, поцілувала його в маківку.

— Так. Тільки спочатку — справи.

Коли повернулася, Олена все ще стояла біля під’їзду, переминаючись з ноги на ногу. Марина простягнула зав’язану сорочку і чужу візитівку, прищемивши її тінню дверей.

— Передай Олексію: наступного разу — через юриста, — сказала вона спокійно. — І без повідомлень на мій номер. В Іллі є батько. Усе інше — не твоє поле.

Олена зблідла і кивнула. Двері зачинилися м’яко, майже безшумно. На кухні чайник, нарешті, вимкнувся сам.

Марина сіла за стіл, відкрила блокнот і дописала п’ятий пункт: «5) Жити».

***

Марина не пам’ятала, як минув наступний тиждень. Усе ніби злилося — дзвінки, звіти, домашка Іллі, вечірні новини, де хтось завжди когось рятує, але не її.

Лише вранці, коли вона ставила каву, на секунду накривала тиша — та сама, липка, дзвінка, від якої хотілося закричати.

Одного вечора пролунав дзвінок.

— Марин, привіт, це Іра. Ти взагалі жива?

— Начебто так.

— Кидай своє «начебто так». Поїхали в суботу на природу, я вже все вигадала.

— Я не можу, Ілля…

— Береш із собою. Нехай подихає свіжим повітрям, а ти припиниш дихати минулим.

Марина посміхнулася, але всередині ніби щось ворухнулося. Вона погодилася.

У суботу вони виїхали до озера. Повітря пахло хвоєю і свободою. Ілля ганяв м’яч із дітьми Іри, а Марина вперше за довгий час просто сиділа й мовчала — без думки «що далі».

І тоді вона почула голос:

— Марина?

Вона обернулася — високий чоловік із бородою, у спортивній куртці, посміхався їй.

— Невже ти не пам’ятаєш? Антон. Універ, третій курс, лекції з бухобліку, я завжди списував у тебе.

Марина моргнула, і спогади спливли. Той самий Антон, який одного разу запросив її на концерт, але вона тоді вже зустрічалася з Олексієм.

— Та годі… Минуло сто років, — посміхнулася вона.

— Сто років — і одне розлучення, — посміхнувся він. — Ти теж, виходить, із клубу «нове життя»?

— Мабуть, так.

Вони пили чай із термоса, говорили про все і ні про що. У його голосі не було жалю, лише легкість. І вперше Марина не почувалася зламаною.

Коли вони поверталися додому, Ілля запитав:

— Мам, це хто був?

— Старий знайомий, — відповіла вона.

— Він хороший. Ти з ним посміхалася.

Наступного тижня Олексій подзвонив.

— Марина, ти могла б завтра віддати Іллю на два дні?

— Так, звісно. Він сумує.

— До речі, ти з ким була на вихідних? — голос став напруженим.

— З подругою. А тобі яке діло?

— Просто… Ілля згадав якогось чоловіка. Я не хочу, щоб біля нього був хто завгодно.

— Хто завгодно? Олексію, ти серйозно?

— Ти знаєш, про що я говорю.

— Ні, не знаю. Але я знаю, що батько, який пішов, вже не має права вибирати, хто в нашому домі «хто завгодно».

Він замовк.

— Ти стала іншою, — сказав нарешті.

— Так, і це тобі не подобається.

Антон іноді писав їй. Без нав’язливості, просто короткі повідомлення:

«Як день?»

«Ти спала хоч трохи?»

«Не забудь поїсти.»

Вона ловила себе на тому, що чекає цих рядків.

Одного вечора він покликав її на виставку.

— Не як побачення. Просто відволіктися, — сказав він.

Вона вагалася, але погодилася.

Зал був майже порожній. Світло падало м’яко, картини відбивалися у склі. Антон стояв поруч, мовчки, потім тихо сказав:

— Ти тримаєшся так, ніби все під контролем. Але очі видають — ти втомлена.

Марина відвернулася.

— Я просто не хочу жалю.

— А я й не шкодую. Я захоплююся.

Її серце здригнулося, мов струна. Вона не відповіла, тільки глибоко вдихнула.

Увечері, повертаючись додому, вона помітила, що вперше за довгий час не хоче перевіряти телефон — не чекає дзвінка від Олексія.

Але дзвінок усе ж прийшов. Пізно вночі.

— Ти спиш? — голос був хрипкий.

— А тобі не все одно?

— Я просто… сумую. Олена поїхала. Все складно.

Марина посміхнулася.

— Складно? А коли йшов, було просто?

— Я помилився.

— Ні, Олексію. Ти зробив вибір. Помилкою буде, якщо я тобі повірю.

Він замовк, ніби не очікував почути твердість.

— Марин, я…

— Не продовжуй. Ми обидва знаємо: ти сумуєш не за мною, а за тим, що я робила твоє життя зручним.

Вона скинула дзвінок, довго дивилася на екран, доки він не згас. Потім встала, налила води й подивилася у вікно. На відображення — жінку з прямою спиною і спокійними очима. І вперше подумала: «Мабуть, я знову починаю подобатися собі».

***

Минув місяць. Марина майже звикла до нового життя: робота, школа, вечірні прогулянки з Іллею, нечасті зустрічі з Антоном. Усе було просто, без надриву.

Іноді ночами накочувало відчуття — ніби вона йде по кризі, а під ногами тріщини, але вдень усе знову здавалося міцним.

Того вечора Антон забіг до неї ненадовго — привіз Іллі конструктор і залишився на чай. Вони сміялися над чимось дріб’язковим, коли пролунав дзвінок у двері. Дзвінок наполегливий, різкий.

Марина відчинила — на порозі стояв Олексій. Щоки обвітрені, очі злі, запах алкоголю.

— У тебе весело, — промовив він, дивлячись через плече. — Може, представиш гостя?

— Не бачу в цьому сенсу, — відповіла Марина. — Ти прийшов до сина? Він спить.

— Ага. Спить. А ти, значить, не сама сумуєш? — він посміхнувся, ступив ближче.

Антон підвівся з-за столу.

— Добрий вечір. Я якраз збирався йти.

— Не поспішай, — холодно сказав Олексій. — Цікаво подивитися, хто тепер замінює батька моєму синові.

Марина випросталася.

— Ніхто нікого не замінює. Антон — мій друг. І ти не маєш права влаштовувати сцену в мене вдома.

— Твій дім? Нагадую, половина цієї квартири моя.

— Ти від неї відмовився, коли зібрав валізу.

У повітрі дзвеніла тиша. Олексій ступив ближче.

— Я все ще батько. І не дозволю водити до дитини сторонніх.

— Сторонніх? — Марина посміхнулася. — Тоді почнемо з тебе. Де ти був останні тижні? Чому Ілля не бачив тебе?

— Я працював. У мене життя, Марино!

— Так, бачу. Вічно з кимось працюєш, тільки не із собою.

Він спалахнув:

— Ти стала зла, як стерво!

— А ти — слабкий, як хлопчисько, який утік від відповідальності й тепер боїться, що його місце зайняли.

Антон стояв осторонь, не втручаючись, але його погляд був напружений.

— Марина, я піду, — тихо сказав він.

— Ні, — відповіла вона. — Ти залишся. Нехай він почує, що я більше не боюся.

Олексій зблід.

— Ти спеціально мене провокуєш?

— Ні. Я просто нарешті кажу вголос те, що завжди думала.

Він опустив очі, потім різко схопив зі столу чашку й жбурнув її в раковину. Кераміка розлетілася на друзки.

— Не смій приводити сюди цього типа, доки син живе з тобою! — вигукнув він.

— А я приведу того, кого захочу. Тому що тепер вирішую я.

Ззаду почувся дитячий голос:

— Мамо?

Ілля стояв у дверях, сонний, зляканий.

Марина миттєво підійшла до нього, опустилася на коліна.

— Все добре, малюче. Просто тато вже йде.

— Ні, я не йду! Я хочу поговорити із сином!

— Пізно. Іди проспися.

Олексій стиснув кулаки, але, зустрівши погляд Антона, опустив руки. Мовчки розвернувся і вийшов, голосно грюкнувши дверима.

Коли тиша повернулася, Марина опустилася на диван. Руки тремтіли, але не від страху — від визволення.

Антон тихо підійшов, поклав долоню їй на плече.

— Ти молодець.

— Мені просто набридло бути зручною, — видихнула вона.

— Це видно. Але якщо він не відстане, я можу допомогти — юрист, документи, все що потрібно.

Марина похитала головою.

— Ні. Я сама. Це важливо.

На ранок Олексій написав повідомлення:

«Вибач. Учора переборщив. Просто важко бачити, як ти з кимось іншим».

Вона не відповіла.

Замість цього зайшла на сайт суду і заповнила заяву про аліменти. Пальці не тремтіли.

Через годину їй подзвонив адвокат, якого вона знайшла заздалегідь, ще того дня, коли писала «Пункт 1. Юрист».

— Документи готові. Подати можемо вже сьогодні.

— Подайте, — сказала Марина спокійно. — Хочу закінчити все офіційно.

Увечері вона прийшла додому.

Ілля робив уроки.

— Мам, а тато сьогодні прийде?

Марина сіла поруч.

— Ні, синку. Тато буде приходити, коли зможе. Але в тебе є я. І я нікуди не піду.

Він кивнув, замислено.

— А Антон — твій друг?

— Так. Просто хороша людина.

— Він може грати зі мною у футбол?

Марина посміхнулася.

— Може. І, знаєш, я думаю, він погодиться.

Пізно ввечері вона стояла біля вікна з чашкою чаю і дивилася, як по склу біжать віддзеркалення фар. У її домі більше не було страху. Не було чужого запаху і кроків за дверима.

Лише тепло, спокій і легке очікування чогось нового.

Телефон спалахнув — повідомлення від Антона:

«Не забудь посміхнутися. Сьогодні в тебе вийшло бути сильною, завтра спробуй бути просто щасливою».

Марина посміхнулася — вперше не через силу.

Можливо, вперше по-справжньому.

***

Минуло три місяці. Весна. Повітря пахло молодим листям і чимось новим, що ще не сталося, але вже обіцяло.

Марина йшла вулицею і відчувала, як усе навколо поступово приходить у рух: машини, вітер, птахи, вона сама.

Робота йшла у звичному ритмі. Вечорами — школа, вечеря, мультики з Іллею. Іноді — зустрічі з Антоном. Без гучних зізнань, без обіцянок. Просто поруч.

Іноді він приносив книжки, іноді — пиріжки, іноді просто мовчав із нею на кухні, доки за вікном гуло місто.

І в цьому мовчанні було більше підтримки, ніж у десятках «тримайся», які раніше лунали від усіх.

Одного вечора вона поверталася додому з покупками. На майданчику першого поверху стояв Олексій. Тверезий, акуратний, але якийсь розгублений.

— Марин, можна хвилинку?

Вона зупинилася, але не підійшла ближче.

— Говори.

— Я… хотів вибачитися. За все. За той вечір, за те, як пішов. Розумію, що пізно, але…

— Так, пізно, — спокійно відповіла вона. — Але дякую, що все ж таки зрозумів.

Він кивнув, опустив очі.

— Я бачу, ти інша стала. Сильна. Вільна.

— Ні, — Марина посміхнулася. — Я просто перестала бути зручною.

Олексій ледь посміхнувся у відповідь.

— Я радий, що в тебе все добре. Бережи себе.

Вона кивнула.

Коли він пішов, Марина відчула дивне: не біль, не злість — легкість. Усе нарешті стало на свої місця.

Через тиждень було шкільне свято — Ілля виступав із піснею.

Марина сиділа в залі, тримаючи телефон напоготові. Серце стукало від гордості: він стояв упевнено, співав голосно, дивлячись прямо в зал.

У першому ряду Антон тримав букет. Коли концерт закінчився, він подав квіти Іллі, а потім повернувся до Марини.

— Для нього, — сказав він, посміхаючись.

— І трошки для мене? — подражнила вона.

— Трохи, — відповів він.

Ілля стояв між ними, щасливий, із квітами та шоколадкою.

— Можна, щоб Антон пішов із нами їсти піцу?

— Якщо запросиш сам, — відповіла Марина.

— Антоне, підеш? — із надією запитав син.

— Якщо мама не проти, — м’яко посміхнувся той.

— Я навіть за, — сказала Марина.

Пізніше, коли Ілля заснув, вони сиділи на балконі з чашками чаю. Місто блищало вогнями, тихо шаруділо дощем по підвіконню.

— Ти знаєш, — сказав Антон, — я ніколи не бачив, щоб людина так спокійно вибудовувала життя після шторму.

Марина подивилася на нього.

— Просто одного разу я зрозуміла: якщо ураган пройшов — не треба чекати на новий. Треба відчиняти вікна і впускати повітря.

Він посміхнувся.

— Можна я залишуся в цьому домі як свіже повітря?

Вона розсміялася.

— Якщо не будеш дути занадто сильно.

Він обережно взяв її долоню. Без обіцянок. Просто тепло.

Марина вперше за довгий час не думала про минуле. Не порівнювала. Не аналізувала. Вона просто сиділа, слухала, як капає дощ, і відчувала — серце знову живе.

Через кілька днів вона знайшла свій старий блокнот. Той, де колись написала:

Юрист
Картка на моє ім’я
Режим для Іллі
Більше не мовчати
Жити
Вона перекреслила останній рядок і додала шостий:

Любити. Без страху. Без «якщо».

Марина закрила блокнот і поставила на полицю. Життя нарешті перестало бути боротьбою — стало вибором. І цей вибір був за нею.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.