– Ти мовчи, я сама говоритиму! Знаєш, жінці жінку зрозуміти простіше. Грошей дамо. Що їй, чи багато треба? Адже одна – ні дітей, ні кошенят. Стара діва…

– Ти мовчи, я сама говоритиму! Знаєш, жінці жінку зрозуміти простіше. Грошей дамо. Що їй, чи багато треба? Адже одна – ні дітей, ні кошенят. Стара діва.

– Та зрозумів я, годі вже…

Вони йшли по шпалах. Шаркали поли модного плаща дружини, від лісу тягнуло вологістю, місця знайомі та рідні зараз не вселяли в його серці душевний спокій, як бувало раніше. Навалювалася якась боязкість, і на душі від справи вже зараз було якось кисло.

Вони повернули з колій, пішли дорогою через перелісок. Відразу за ним Дмитрівка. Все виглядало колишнім, тут нічого не змінювалося, крім пір року. У його батьківському будинку залишилася жити сестра – стара діва Валентина.

З майбутньою дружиною Світланою Микола познайомився одразу після армії у їдальні місцевого ліспромгоспу. Не можна сказати, щоб вона була гарна собою, але те, що наводить на грішні думки було в ній достатньо. А він був молодий і зовсім не проти одружуватися.

Була Світлана людиною без роду та племені, жила у квартирі ліспромгоспу, і привів Микола її до будинку вже в положенні.

Мати зі старшою сестрою вибір його прийняли, хоч і видно було, що не особливо подобалася їм невістка – жінка грубувата, самовпевнена, та й старша за сина на чотири роки.

Світлана якось швидко взяла всіх в оборот. Владний характер її, пристойна зарплата та бідончики з супами та провіантом, які потягала вона з їдальні, у ті роки були суттєвою підмогою. Тому вдома її існування стало практично королівським.

Вона не стала самовідданою матір’ю – синочка швидко довірила бабці та тітці, повернулася на роботу в їдальню. А невдовзі народ ила ще дитину – дівчинку, яка теж опинилась на руках бабці.

Усі ходили навшпиньки, коли Світлана відпочивала, найкращий шматок діставався їй, найкращі речі були її речами, або речами її дітей.

Материнська пенсія йшла на потреби будинку, зарплата Валентини – на потреби племінників. Вже давно ніхто не питав, що хоче мати чи Валентина, всі цілі були направлені на сім’ю Миколи.

Незабаром мати здала, почала хворіти. Валентина звалила господарство на себе. Вона носила воду з колодязя, прала й прасувала на всю сім’ю, годувала всіх і чистила каструлі. При цьому продовжуючи працювати на пошті.

Микола на роботу їздив до найближчого містечка. І невдовзі дали йому там невелику квартиру. Спочатку переїхав він туди всією родиною – з дітьми. Світлана і там влаштувалась у заводську їдальню.

Але невдовзі дітей повернули в село – вони хворіли, а лікарняні у Світлани на роботі не вітались. Вже підлітками стали жити вони з батьками.

Коли мати Миколи та Валентини пішла із життя, за звичкою і заведеною традицією влітку діти були в Дмитрівці, у тітки, що так і не вийшла заміж.

І ось тепер Микола з дружиною їхали до Валентини з дуже важливою, але не дуже приємною справою.

– Глянь-но! – Микола мало не наскочив на дружину, що широко крокувала попереду, вона зупинилася несподівано. – Глянь! Це наш, чи що?

Микола примружився, глянув у бік будинку. Червоною плямою над усіма дахами височів новий незнайомий дах їхнього будинку.

– Все-таки змінила! – Видихнув Микола, – і де грошей знайшла?

– От-от… А ти все плачешся, що сестричка у тебе бідна, нещасна, шкодуєш її… А вона багатша за тебе буде, – обставина ця Світлану з одного боку розлютила, а з іншого… Якщо справа вигорить, то й добре, що дах новий.

– Так може… Може мужичка завела…

– Що? – Озирнулася Світлана на чоловіка. – Цього ще не вистачало! Невже твоя сестра на старості років із дівоцтвом своїм попрощається? Навряд.

Та тривожно стало. Такий поворот міг зруйнувати всі їхні плани. А плани були простими. Річ у тім, що у будинку Миколі у спадок перепала лише чверть. Решта – Валентини.

– Ось візьмемо та заїдемо, маємо право, – якось напівжартом сказала Світлана, щоб глянути на реакцію Валентини.

– Так ласкаво просимо. Потіснюся. Жили ж, – спокійно відповіла та. Хоч особливої ​​радості в голосі не пролунало.

Воно й зрозуміло. Кімната та кухня прохідні, а за ними ще дві малесенькі кімнатки – нарізно жити неможливо, а разом вже звикли.

Зарплати листоноші Валентині на ремонт будинку не вистачало. Дах вимагав заміни вже давно. Валя якось, сховавши скромність, попросила Миколу допомогти з ремонтом даху, але на жаль…

Грошима у сім’ї брата завжди розпоряджалася Світлана – вона відмахнулася.

– Збожеволів чи що? У самих суцільні проблеми… Її хата, хай і латає.

А проблеми справді були. Один за одним завели сім’ї діти. А жити їм не було де. Світлана посварилася з невісткою, доки жили разом. Син на неї образився, пішли молоді на оренду. І тепер син навіть не вітався з матір’ю під час зустрічі.

А донька тулилася в малосімейній кімнатці чоловіка, де вмістилося лише ліжко, стіл та шафа. Відстань між шафою і ліжком була пів метра. Молоді чекали на другу дитину, але й перша спала разом з ними на ліжку – дитяче ліжечко поставити було нікуди.

Ось тут і згадала Світлана про Валентину, яка живе “як пані”, у просторому будинку в Дмитрівці. Зовсім недалеко від них. Звісно – село, звісно – будинок потребує ремонту. Але…

План Світлани був ідеальним для всіх. Ну, хіба для Валентини – не зовсім. Кімнатка в малосімейці була дуже погана. Але їй піде: у місті буде жити, житло майже окреме. Що ж поганого? Та й небагато їй треба, безсімейної.

Загалом, Світлана вирішила, що найкращий варіант, якщо вони з Миколою переїдуть до Дмитрівки й заберуть туди дочку з родиною. Зять працювати зможе і їздити.

А синові віддадуть свою квартиру – дуже хотілося Світлані з сином помиритися, хотілося бачити онуків. Тільки невістки бачити вона зовсім не хотіла, була на неї зла.

Будуть вони у Дмитрівці, то привезе син онуків. Як не привезти?

Справа залишилася за малим – перевезти Валентину в малосімейку, а самим заїхати в хату. І все для цього було готове. Навіть молодь переселили й з машиною Світлана домовилася. Валентина ніколи не відмовляла їм. І зараз не відмовить.

Але цей новий дах спантеличував… Валентина – вона ж нещасна забита, що доживає свій вік у старому будинку, і раптом…

І чим ближче підходили вони до будинку, чим ближче ставав добротний новий недороблений ще дах, тим тривожніше ставало Світлані, і менш вагомими здавались їй придумані аргументи.

Звично крутанули вертушку хвіртки, увійшли у двір. І тут Світлана вигадала ще дещо. Вона відтягла чоловіка від вікон за глухий кут будинку.

– Миколо, Миколо… Йди сюди. Послухай. Якщо вже почне викаблучуватись, то матір згадай. Вона ж любила тебе. І їй веліла за тобою доглядати. Скажи, мовляв, чого б мати сказала, якщо ворогами ви залишитеся – брат із сестрою.

– Хотіла мати, щоб ви допомагали один одному в житті, на поступки йшли. Адже біда у тебе справжня, і вона, як сестра, поступитися має… Тобі потрібніший будинок.

– Адже це випадково так вийшло, що він їй майже весь дістався. А куди він їй без дітей, без чоловіка? Так і скажи – мати б вірно розсудила, якби жива була, так немає матері. Натисни вже на жаль… Вона ж завжди плаксива була, Валька, розтане…

– Не діло ми задумали, Світлано. Людину з дому свого женемо… І куди – у задрипану малосімейку із сусідом гультяєм. Вона ж тут усе життя…

– Та годі тобі! Соплі витри! Будь мужиком, нарешті. Натисни… Нам її тільки перевезти, а назад не пустимо, та вона й сама не захоче, коли тут інші господарі. Адже я і грошей їй пообіцяю, і сам знаєш, скільки везу зараз, і туфлі, і пальто…

– Ага, будинок на старе своє пальто поміняти хочеш…, – бурчав Микола, але зовсім не голосно, не переконливо, а просто для проформи.

– Та не таке й старе. Поносила б і сама ще. А ти дурнем не будь. Годі вже – вічно в дурнях ходиш.
Вони попрямували до будинку.

От тільки не помітили, що на непокритих ще залізом дошках даху якраз з того боку, де встали вони з Миколою, сидить чоловік. Він працював на даху, втомився і вирішив перепочити, тому сидів собі тихенько.

Вони йшли до ґанку, а чоловік задумався і задимів тютюн…

– Ох! – у квітчастому фартуху, косинці, зустріла їх, розкривши обійми Валентина. – Ось тобі й на! Гості! Ех, якби знати…

Вона посміхалася, була рада, досадувала, що не знала – зустріла б краще. Микола був розм’яклий, як це бувало завжди, коли приїжджав у цей будинок, теж посміхнувся, але, глянувши на дружину, згадав навіщо прибув і напустив на обличчя смутку.

– Заходьте, заходьте… Така рада я… А в мене тут… дах он.

– Бачимо, Валю, бачимо, – плаксиво почала Світлана. – У кого – дах, а у кого – одні біди.

– Біди? – сплеснула руками Валентина. – А що трапилося, Господи?

– Все розповім, Валю, все… Може ти чим допоможеш нам, порадою, може. Просто не розумію – як і бути.

Світлана заплакала гірко й цілком природно – адже й справді горе в неї – син зовсім відвернувся від матері, онуків не бачить.

Минуло з пів години, перш ніж виклала невістка їй своє слізне прохання – переїхати в чудову міську квартиру майже в центрі міста, поступитися їм цією, нехай старою, але домівкою, де можуть розміститися дві родини.

– Та що ти, Світлано, як це? Куди я звідси? Тут і мати…

– Ох, Валю. Думаєш, мені хочеться з міської упорядкованої квартири в дірку цю залазити? Але робити нічого… Ось, мама, кажеш! Адже вона хотіла, щоб ви з Колею, як брат із сестрою в усьому один одному допомагали. Так мріяла про це.

– Я ж дах…

– А ми оплатимо. Не одразу може. Звідки гроші в нас, але…

– Не хочу я, Світлано. Приїжджайте та живіть. І я вже тут…

– То де, Валю? Адже двоє дітей буде у Маринки… І тобі там буде краще. Вже повір. Ти одна, все поряд: магазин, поліклініка, перукарня…

Валентина слухала невістку, ставила чайник, а сльозинки капали на його кришку. Вона не вміла відмовляти, не хотіла образити брата, боялася погроз невістки про вічну ворожнечу між ними, але і їхати звідси нікуди не хотіла.

Адже мати не дарма залишила їй більшу частину будинку. Знала вона, що Валентина корінням тут приросла.

Але й невістку було шкода, і брата, і племінників. Виходило так, що все їхнє життя подальше залежить від неї. Так Світлана їй виклала.

Світлана не давала їй жодної хвилини подумати, все говорила і говорила, описувала плюси, загрожувала мінусами, задаровувала її подарунками, накидала на плечі пальта.

– Подумати мені треба, Світлано…

– Нема часу, Валю, думати. Нема… Того й дивись поїде Сергій. І тоді все. У зашморг я… Була б ти матір’ю, зрозуміла б. Та й що тут думати? Машину завтра замовимо, я вже знаю де, та й…

– Як завтра?

– Так, Валю, так. Чого тягти?

Валентина вже давно проаналізувала своє життя. Часто згадувала вона й спільний побут із сім’єю брата, нападала образа. І зараз поступатися не хотілося. Але як відмовити? Як? Коли звикла рятувати, виручати, лягати кістками для брата та його сім’ї.

– Невже не допоможеш, Валюшко? Хто нас ще врятує?

Валентина витирала сльози. Стало так страшно! Цей будинок – її місце. Тут кожен камінчик її, кожна колода, кожен кущик. Хата і є її єдиним супутником життя. І попрощатися з нею, що попрощатися із життям.

Але видно доведеться… заради близьких їй людей – доведеться.

І тут двері розмашисто відчинилися, і на порозі з’явився кремезний, ледь сивий чоловік.

– Валюшко…, – почав він, але осікся, побачивши гостей. – Ого! Та у нас гості? Валюша, а чого це ти гостей так погано зустрічаєш?

– Ану, дістань нам пляшечку за знайомство, – він підійшов і поцілував Валентину в косинку на маківці, вона підняла голову, подивилася на нього якось з підозрою.

– Здрастуйте, здрастуйте, я – Олександр. Ми ось із Валентиною дах затіяли… – він відкрив підпілля по-господарськи, махнув Валентині.

Валентина спустилася в яму, за нею поліз і мужичок… Микола зі Світланою перезирнулися, нічого не розуміючи.

Незабаром на столі вже стояла пляшка самогону, а Олександр не замовкав.

– Ех, коли така справа, дах уже завтра… Як не хильнути з братом молодої дружини!

– Дружини? – Світлана запитливо дивилася на Валентину.

Та розвела руками. За неї говорив Олександр.

– Та ось. Побралися на старість років. А що? Обидва самотні, а Валентина ваша мені дуже сподобалася одразу. А господиня вона яка!

– Та й жінка… просто подарунок. Ось і дім до ладу приведемо. Думаю ще будівлю зробити у дворі, типу літньої кухні. Як ви думаєте? Га? Пішли, Колю, порадимося…

І він повів Миколу у двір, галасливо розповідав про свої грандіозні плани, радився. Микола кивав.
Світлана заціпеніла, дивилася за вікно на нового господаря, що несподівано намалювався.

– Валь, а чого ти не сказала? – З образою в голосі запитала вона.

– Так вийшло… Не встигла.

– І що тепер? А в нього житла немає? Бездомний? – криво усміхнулася Світлана.

– Було. Продав. Дах мій … прибудову робити хоче. Приїжджайте, Світлано. Чверть будинку Коліна.

– Чверть! Хм! – Світлана встала з-за столу, стілець за нею мало не впав. – Що нам твоя чверть? Недолуга! Розумом рушила на старості років! Збожеволіла!

– Ти хоч розумієш, навіщо він з тобою одружився? Розумієш? – Світлана почала збиратися. – Він дім заграбастати хоче! Твій дім! Він тебе “догодує” швиденько і в багатих спадкоємцях залишиться, – Світлана зобразила на обличчі щастя.

– “Дивіться, який я розумник, а ця дурепа стара повелася”. Невже ти думаєш, що він і справді на твою красу клюнув, га? Нічого тебе життя не вчить! Це ж треба, так лохонутись! – Шурхаючи довгим плащем, вона швидко одягалася.

– Ну, все, все-е-е, ми тобі більше не сім’я, так і знай! Живи з цим козлом, лижи йому п’яти! Ми для неї як краще хотіли. Таку квартиру в місті віддати хотіли, а вона вийшла заміж… У неї бачите, свої плани на життя!

Валентина дивилася на невістку спокійно. Тепер вона вже рада була, що не встигла остаточно погодитись. Адже ще б трохи й ….

Світлана складала у валізу пальто, яке збиралася подарувати, нові туфлі та бурчала:

– Ненавиджу тебе, і мати у вас була така ж роботяща. Жодної самоповаги. Ось і зараз тебе цей до рук прибере. Ноги митимеш йому, дурепа!

А чоловіки, як не дивно, цілком собі потоваришували, з радісними обличчями обговорювали справи будівельні.

– Миколо, ми їдемо…, – Світлана поставила валізу, демонструючи, що чоловік має її забрати.

– Як? – Микола їхати налаштований не був.

– Давай швидше, я чекаю! – Попрямувала за хвіртку.

– Куди ж ви? І не посиділи ще нормально, – розвів руками Олександр.

Але Микола з подивом подався до будинку, щоб узяти свої речі.

– Вибач, Коль …, – Валентина була все ж таки засмучена.

– Та все правильно, Валюх, я навіть радий… Твій це дім. І мати так хотіла. А чоловік нормальний такий, – він махнув рукою і побіг наздоганяти дружину.

Валентина та Олександр вийшли за хвіртку.

Коли спина брата зникла за поворотом, Валентина обернулася до Олександра:

– Саш, що це було?

У підвалі Олександр їй шепнув кілька слів, щоб підіграла.

– А я частину розмови почув, поки на даху сидів. І мені їхня ідея не сподобалася. Обдурити вас хотіли, Валентино Іванівно.

– Ірка моя завжди каже, що ви – найдобріша людина на світі з усіх, кого вона зустрічала, ось і вирішив… Не можна бути такою вже доброю, Валентино Іванівно.

– Ох, Сашко.

– А хіба я не допоміг?

– Допоміг… ще і як допоміг! Я мало не погодилася. Я завжди так… А потім би… Навіть уявити страшно, як пошкодувала б, мабуть, – Валентина схопилася за обличчя, розсміялася. – Господи, вони ж і справді повірили, що ви – мій чоловік.

– І добре, – усміхнувся Олександр, – у вас ще все попереду. Може й зустрінете своє щастя.
Валентина махнула рукою, але їй було приємно.

Олександр поліз на дах. А вона дивилася на свій будинок, на нещодавно посаджені кущі троянд у палісаднику, на вікна зі світлими фіранками. Тепер будинок став кращим, стояв із майже закінченим червоним дахом.

Вона так довго збирала на нього, відмовляючи собі багато в чому. Мріяла про цей дах. А ще пощастило їй з добрими людьми – чоловік колежанки з сусіднього села погодився зробити дах зовсім недорого.

І, мабуть, уперше за все своє життя Валентина відмовила близьким у проханні. Їй зараз шкода було брата, племінників.

Але про свою відмову вона анітрохи не шкодувала. Залишилося навчитися робити це самостійно, а не з чиєюсь допомогою…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові, цікаві публікації!