– Ти нам винна п’ятдесят тисяч гривень, – заявив мені син. Сказати, що я була здивована, нічого не сказати

– Ти нам винна п’ятдесят тисяч гривень, – заявив мені син.

Сказати, що я була здивована, нічого не сказати! Мій син живе дуже заможно, але я ніколи нічого в нього не позичала і не просила. Тому, звідки в мене перед ним міг з’явитися обов’язок, я навіть уявити не могла.

Я – жінка з досвідом, розумна, тож одразу здогадалася, що тут без невістки не обійшлося. Ну не став би мій син сам по собі вимагати гроші, тим більше вони не бідують. Могли б мені дати таку суму, і навіть не помітити.

– Заходь, синку, додому, чайку поп’ємо, заразом все розповіси. Стояти тут на вулиці, та говорити не зручно, – запропонувала я.

Я якраз поверталася з крамниці, виходила по хліб. Юрій неквапливо вибрався зі своєї дорогої машини, і ми разом піднялися на четвертий поверх моєї хрущовки.

Квартира у мене невелика, двокімнатна, ми із чоловіком колись отримали її від заводу. Тут виросли двоє моїх дітей – син Юрій, та дочка Марина.

Зараз я живу сама, бо діти давно розлетілися із сімейного гнізда, а чоловіка нема вже десять років.

Синові моєму сорок чотири роки, він давно одружений. Вони виховують одинадцятирічного Стаса, та дев’ятирічну Аліну.

Живуть вони не просто добре, а дуже добре: власна квартира, власна машина, гроші є. Вони звикли ні в чому собі не відмовляти.

Я радію за сина, хоча невістка мене недолюблює, й особливо не підпускає до їхньої родини та онуків. Але я із цього проблему не роблю – головне, щоб у них все було гаразд.

Дочці моїй, Марині, сорок років. У неї ситуація зовсім інша. Живе вона дуже скромно, не порівняти із братом. Красою дочка не вийшла, характер у неї замкнутий, харизматичною її не назвеш. Тож шанувальників у неї не було.

У тридцять років у неї з’явилася дитина. Хто батько, вона нікому не сказала, можливо, це був одружений чоловік, тож доньку вона виховує сама.

Засуджувати її я не можу, кожен має свою долю. Є в мене внучка Дарина, зараз їй дев’ять років. Дочка працює, заробляє, але свого житла вони не мають, більша частина доходів йде на оренду. Фінансово їм дуже тяжко.

Цього літа моя невістка з дітьми відпочивала у Греції. Путівку купили дорогу, сплатив її мій син. Приїхали вони задоволені, розповідали із захопленням, який у них був чудовий відпочинок.

А моя дочка не може дозволити собі відправити Дарину на море, бо не має грошей. Дівчинка ніколи не була на морі, хоча лікар неодноразово радив, щоб зміцнити здоров’я. Марина розводить руками – це їм не посильно.

Ось така несправедливість: одні онуки щоліта відпочивають на морі, а інша – жодного разу. Я вирішила це виправити.

У мене у Греції є давня подруга Галина. Вона мешкає там уже вісімнадцять років, працює біля моря у місцевому пабі.

Не раз кликала мене до себе, казала, що все сплатить, треба лише взяти квитки. Я завжди відмовлялася, але цього разу вирішила погодитись, і поїхати з онукою.

Зробила я це більше заради Даринки. Гроші взяла із заначки, відкладеної на чорний день. Марина з нами поїхати не спромоглася – її не відпустили з роботи. Ми з онукою чудово відпочили.

Жили у Галини, за житло не платили. Продукти там коштують, майже як у нас, тож витрати були не значними.

Дарина – дівчинка скромна, нічого зайвого у мене не просила. Покатала її на каруселях один раз – і все. Це не ті розпещені діти, як у сина, які в парку випрошували все, що бачили, а якщо відмовляла, починали вередувати.

Відпочинок тривав десять днів, я витратила менше, ніж очікувала. Повернулися ми задоволені, особливо Дарина, яка із захопленням розповідала всім про море.

Вона похвалилася перед двоюрідними братом та сестрою. Не знаю, що вона наговорила, але невістка відразу почала обурюватися.

Вона заявила, що я маю ставитись до всіх онуків однаково: якщо одну звозила на море, то іншим зобов’язана виплатити компенсацію.

В результаті син прийшов до мене і сказав, що я винна його дітям п’ятдесят тисяч гривень.

– Тобі не соромно? – Запитала я. – Синку, я тебе не впізнаю. Ти не розумієш, яка ситуація у твоєї сестри? Тобі племінницю зовсім не шкода?

– Але це не чесно. Усі онуки рівні, і їм треба допомагати однаково, – наполягав він.

Я намагалася його переконати, але все було марно. У мене склалося таке враження, що йому промили мізки, та вклали туди потрібну інформацію, яку він мав мені донести. На все інше йому було начхати.

Син пішов ні з чим. У мене просто нема зайвих п’ятдесят тисяч. А я тепер сиджу і думаю: може, я справді вчинила не правильно? Чи потрібно допомагати всім онукам однаково, чи дивитися по ситуації? Як ви гадаєте?