– Ти навіщо купила квартиру? Для нас же! – Cтвердно промовила мати. – Разом житимемо, як і раніше

Я, насилу стримуючи радісні емоції, постукала в будинок до батьків. Ганна Костянтинівна, моя мати, відчинила двері, і мені в ніс вдарив запах свіжоспечених млинців.

– Мені схвалили іпотеку! – не стримавши радості, заверещала я.

– Ой, налякала ти мене! – мати схопилася за серце. – Я думала, трапилося щось погане…

– Ні, гарне! – від надлишку емоцій я притиснула матір до себе. – Нарешті я матиму свою квартиру!

– Чудово! Я теж рада, – схвально посміхнулася мати. – Треба батька порадувати.

Батько, Віктор Васильович, який у цей час обідав наваристим борщем, від подиву завмер із ложкою в руках.

– Це можна й відзначити! – хитро підморгнув він дружині, натякаючи на те, що чекає на приховану пляшку.

Ганна Костянтинівна розпливлася в хитрій посмішці, й поспішила до шафи, з якої витягла почату чвертку.

– Я теж пригублю на радощах! – махнула рукою мати, і поставила на стіл два келихи.

Я з подивом дивилася на батьків і дійшла висновку, що вони зраділи новині про квартиру, більше за мене.

Коли батьки осушили по одній, мати, діловито жуючи пір’я зеленої цибулі, запитала:
– Коли оформлятимеш?

– Днями. Через тиждень квартира вже має перейти у мою власність! – впевнено промовила я.

– За це треба повторити, не щодня така подія трапляється, – Віктор Васильович знову потягнувся до мензурки.

Спустошивши тару, мати почала міркувати з приводу того, які шпалери підійдуть у мою квартиру.

– Мені здається, що потрібні рожеві, щоб душа раділа, – замріяно промовила вона.

– Та ну, Аня, ну які рожеві?! – чортихнувся батько. – Я у сусідів бачив із малюнком, там цей… як його… кухлі з кавою зображено. Потрібно таке, щоб точно вказувало, що це буде кухня.

– Ага, а так буде незрозуміло? – уїдливо захихотіла вона у відповідь.

Батьки почали сперечатися з приводу шпалер, але я, не надавши значення їхнім словам, попрощалася і поїхала. Щодня мати дзвонила мені, та питала, коли квартира буде у моїй власності.

– Дуже хочу подивитися, та оцінити! – радісно сказала вона. – Одразу ж мені скажи.

Я пообіцяла повідомити батьків, як тільки стану господаркою іпотечної квартири. Через три дні я зателефонувала мамі, й нарешті озвучила довгоочікувану новину.

Вона миттєво пожвавішала і сказала, що завтра обов’язково приїде подивитись на нове житло. Однак, так сталося, що вона підвернула ногу і поїздку довелося відкласти на два тижні.

Як тільки їй полегшало, вона, ледве шкутильгаючи, приїхала у мою квартиру. Вже з порога її обличчя стало незадоволеним.

– Неприємні шпалери. Чому з нами не порадилася? – насупилась мати. – Уявляю, що там на кухні…

– Це не мої, – усміхнулася я у відповідь. – Вони вже були тут.

– Ну, гаразд тоді, – схвально промовила мати, задоволена тим, що я нічого ще не робила.

Минувши передпокій і кухню, вона попрямувала до спальні, й роздратовано вигукнула:

– Ти ліжко купила? Коли вже встигла?

– Так, сьогодні привезли, – поспішила я на голос матері.

– Навіщо? – узялася вона в боки.

– Як навіщо? А на чому я спатиму? – я насилу видавила з себе посмішку.

– Подивись тільки, який він м’який і тонкий! Здати ще можна? – Мати підійшла до ліжка, і стала натискати на матрац.

– Нормальний матрац, – рішуче заперечила я, починаючи злитися на матір, яка всім була незадоволена.

– Нічого не нормальний. Батько цей матрац на раз-два продавить, – осудливо похитала вона головою. – Все одно доведеться для нього диван купувати. Чому б одразу не зробити це?

Я завмерла на місці, коли до мене дійшов зміст слів матері. Я повільно повернулась і запитливо подивилася на неї.

– До чого тут тато? Яке він взагалі має відношення до мого ліжка?

– Ну, як же? – мати швидко закліпала віями. – Спати ж він на чомусь повинен?

Я, не зводячи погляду з матері, спохмурніла і спробувала збагнути, чому батько зібрався ночувати в моїй квартирі.

– Чому тато повинен у мене спати?

– Ну, як же? Ти навіщо купила квартиру? Для нас же! – Cтвердно промовила мати. – Разом житимемо, як і раніше. Тільки вже у місті.

– Ні, моя квартира не має до вас жодного стосунку, тому тільки я вирішуватиму, які шпалери тут будуть і чи потрібен мені диван! – Я рішуче схрестила руки на грудях.

– Нічого собі! Значить, це тільки твоя квартира! – Трохи приголомшено вимовила мати, й незграбно посміхнулася. – Добре, знатимемо.

Я стала навпроти матері, й почала свердлити її пильним поглядом.

– Хіба може бути інакше? Я її взяла в іпотеку для себе, а не для вас, – холодним тоном зауважила я.

– Я вже це зрозуміла. Піду я, – припадаючи на хвору ногу, мати попрямувала до виходу.

– Мамо, почекай! У вас є будинок, навіщо вам моя квартира? – крикнула я їй у спину.

Проте, скривджена мати не вшанувала мене відповіддю. Замість цього, голосно грюкнула дверима.
Більше розмови щодо квартири батьки не заводили. Водночас я явно помітила, що вони ніби охолонули до мене.

Тепер уже не було тієї радості на їхніх обличчях, коли я приїжджала. Попри те, що я ніколи не з’являлася з порожніми руками.

У мене навіть склалося таке враження, що й спілкувалися вони зі мною, тільки через квартиру, в яку планували переїхати!

Я й досі не розумію, з чого вони взяли, що ми будемо всі разом жити в моїй квартирі? Я їм цього ніколи не обіцяла, і не пропонувала!

Тож, які можуть бути образи? Маячня якась! Ви теж вважаєте, що я поводилася образливо, відмовивши їм у спільному проживанні?