– Ти навмисне це зробила, так? Щоб Льоня з Наталкою від тебе з’їхали? – Так, – чесно зізналася я. – А мені тепер як їх випровадити? – Не знаю, мамо! Але до себе я їх більше не пущу! Годі! Не малі діти, щоб на чужій шиї сидіти…

– Наташ, скільки можна? – суворо запитала я. – Ви вже рік у мене живете. Невже вам не хочеться жити окремо своєю родиною?

– Ну, Риммо, – заголосила Наталка. – Ну ти ж розумієш, нам зараз просто нема куди піти. Льоня шукав квартиру, але ціни такі захмарні! Ми не маємо стільки коштів.

Я втомлено подивилася на неї й подумала: «А брат із дружиною, видно, вирішили в мене влаштуватися надовго. Ось і Наталка вже присвоює собі мої речі».

На ній був мій бордовий халат, який я купила собі на день народження, але так жодного разу й не одягла. Наталка доїдала мій останній йогурт, який я залишила собі на сніданок.

– Ми ж допомагаємо, Риммо, правда ж! – продовжувала Наталка. – Я підлогу вчора мила, а Льоня обігрівач лагодив.

– Ну так, звичайно, – посміхнулася я про себе. – Обігрівач, який ніколи й не ламався.

– Наталко, чому ви не хочете переїхати до мами? – Запитала я. – У неї велика трикімнатна квартира. Майже порожня, між іншим, стоїть. І допомога мамі потрібніша, ніж мені. Вона вже людина похилого віку.

Наташка глянула на мене так, ніби я запропонувала їй переночувати на вокзалі.

– До мами? А ми тебе обтяжуємо? Ми що тягар? Я думала, ти нам рада. Ти ж сестра Льоні.

– Наташ, ви вже рік живете, – нагадала я.

Але ця розмова, як і всі попередні, нічим не закінчилася. І тоді я вирішила діяти. Якщо братові та його дружині в моїй квартирі так зручно та комфортно, значить, потрібно створити для них “особливі” нестерпні умови. Щоб вони самі вирішили переїхати до мами.

Я зателефонувала сантехнікам, винайняла бригаду робітників і затіяла в будинку повномасштабний ремонт.

У плани входило змінити труби, електрику, освіжити штукатурку. А може, ще й підлогу змінити, але це вже за обставин.

Сантехніки мали прийти в п’ятницю. Брату та його дружині я нічого не говорила. Напередодні ввечері тільки-но обмовилася Наталці, що, мовляв, робітники прийдуть завтра, готуйтеся.

Вона пропустила мої слова повз вуха. І тільки Льонька, збираючись у п’ятницю на роботу, запитав:

– А що за робітники сьогодні прийдуть? Наташка щось казала мені. Я так і не збагнув.

– Труби міняти будуть, – буденно відповіла я.

– Які труби? – здивувався брат. – Вони ж добрі!

– Льоня, їм тридцять років, – заперечила я. – Якщо їх прорве, ти платитимеш за ремонт? А що як ми затопимо сусідів до першого поверху?

То був вагомий аргумент.

– Ну гаразд, – погодився брат. – Тільки чому ти заздалегідь не попередила? У нас із Наташкою на вихідні були плани.

– Я твою дружину попередила ще вчора, – сказала я. – Вони почнуть сьогодні, відключать воду та каналізацію. Тож майте на увазі.

– Як воду та каналізацію?! – обурився брат. – І як довго це триватиме?

До нього, видно, тільки зараз дійшов масштаб того, що відбувається.

– Щонайменше тиждень, – спокійно відповів я. – Може, довше.

Наташка вийшла зі спальні у моїй футболці. Господи, невже вона всю мою шафу до себе перетягла? Вона була засмучена та обурена.

– Римма, ну а як жити без води та каналізації? Де вмиватися? Як у вбиральню ходити?

Я знизав плечима:

– Можете тимчасово переїхати до мами.

– Та що в тебе за ремонт такий раптовий? – продовжував обурюватися Льонька. – Ти ж до цього нічого не казала!

– Зараз якраз говорю, – спокійно відповіла я.

– Але ж ти тут господиня! Це твоя квартира! І ти можеш розпоряджатися нею, як хочеш! – обурювалася Наталка.

Голос її ставав дедалі слабшим, мабуть, це був уже останній аргумент.

– Ми ж з Льонею зараз у такій важкій життєвій ситуації! Ти знаєш, у нього співбесіда!

– Співбесіда була три місяці тому, – заперечила я. – А якщо у вас важка життєва ситуація, то вам точно краще переїхати до мами. І, як ти справедливо зауважила, це моя квартира, я тут господиня. І я вирішила, що у ній зараз буде ремонт!

До десятої ранку прийшли робітники, перекрили воду й одразу почали свердлити, гуркотіти та пиляти.

Льонька метався по квартирі з телефоном, комусь дзвонив, про щось домовлявся. Наташка сиділа надута та скривджена у спальні на дивані.

– Ми тут не витримаємо, – увечері зізналася вона мені, коли робітники пішли. – Це просто нестерпно.

– Тоді вам краще поїхати до мами, – сказала я. – Або доведеться потерпіти.

Усі вихідні Льонька з Наталкою про щось перешіптувалися. При мені вони вдавали, що нічого не відбувається, але я розуміла, вони ухвалюють якесь рішення. А вранці у понеділок прийшов електрик, і то була остання крапля.

– Риммо, ти що, серйозно проводку мінятимеш? – Запитав Льонька.

– Звісно, ​​- сказала я. – Несправна електрика – це ж дуже небезпечно! А у нас стара проводка. Мало що! Раптом замкне.

– Гаразд, ми поїдемо до мами, – крізь зуби прошипів Льонька.

– От і правильно, – кивнула я. – Тільки не зараз, а за тиждень.

– Це ще чому? – не зрозумів брат.

– Мені терміново треба поїхати у відрядження рівно на тиждень, – сказала я. – А робітників, сам розумієш, самих залишати не можна. За ними приглянути треба. Тому поживіть цей тиждень у мене, погосподарюйте. А вже потім, як я повернусь, поїдете.

– Ми що, маємо залишитися тут? – Заохала Наташка.

– Так, – сказала я. – Усього на тиждень.

А наступного дня я чесно поїхала до подруги та вимкнула телефон. Я знала, що брат із дружиною будуть мені дзвонити та скаржитися.

Через тиждень я повернулася, але брата і його дружини вже не було. Вони залишили ключі у сусідки, а мені написали записку, що, мовляв, вони більше так жити не можуть. Тому вони їдуть до мами.

Робітники все закінчили, решту обіцяли продовжити на моє повернення.

У квартирі пахло свіжою штукатуркою, у ванній виблискували нові труби. Тепер треба було покликати оздоблювальників і все це удосконалити.

Але це вже дрібниці порівняно з тим, що мої квартиранти нарешті з’їхали! І тепер я знову господарка у своїй квартирі.

Я подзвонила хлопцям, подякувала, розплатилася за роботу і сказала, що підлогу міняти поки що передумала. Хоча у майбутньому мені неодмінно доведеться це зробити.

Увечері мені зателефонувала мама.

– Риммо, Льоня з Наталкою у мене.

– Я дуже рада, – відповіла я. – А я вже вдома.

– Як ти там? – Занепокоїлася мама. – Льоня сказав, що в тебе великомасштабний ремонт ще на пів року, не менше.

– Та ні, мамо, вони швидко закінчили, – сказала я. – Молодці хлопці, добрі попалися.

Мама здивувалася, помовчала, а потім запитала:

– Ти навмисне це зробила, так? Щоб Льоня з Наталкою від тебе з’їхали?

– Так, – чесно зізналася я.

Мама зітхнула.

– А мені тепер як їх випровадити?

– Не знаю, мамо! Але до себе я їх більше не пущу! Годі! Не малі діти, щоб на чужій шиї сидіти…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки, підписуйтесь на сторінку!