– Ти не можеш просто її виставити! – Глухо сказав Юрій. – Я й не виставляю. Я віддаю її тобі! Вона ж твоя мати, а не моя

Вечірнє сонце ліниво повзло по стіні трикімнатної квартири, чіпляючись за корінці старих книг та запилені рамки фотографій.

У цій квартирі давно не чули дитячого сміху, хоча колись тут вирувало життя. Валентина сиділа на кухні та дивилася, як Аркадій повільно розмішує цукор у чаї. Десять років тому цей жест здавався їй втіленням спокою та мужності.

Їхня зустріч була усвідомленим рішенням двох дорослих людей, які втомилися від самотності. Аркадій, високий підтягнутий полковник з благородною сивиною, овдовів за три роки до цього.

На його руках залишилася десятирічна Ганнуся – тиха дитина з величезними очима. Валентина ж прийшла в цей союз, маючи за плечима важке розлучення і п’ятнадцятирічного сина Юрія, який на той час був йоржистим і вічно незадоволеним світом.

Аркадій вірив, що Валентина принесе до будинку жіноче тепло, якого так потребувала Аня. Але Валентина розуміла сімейне життя інакше. Для неї порядок був синонімом кохання, а дисципліна – найкращим вихованням.

– Аня, чому посуд не витерла рушником перед тим, як у сушарку поставити? Калюжа натекла, – лунав її сухий, надтріснутий голос. – Юрію, ти знову кинув куртку на стільці? У цьому будинку є правила!

Вона ніколи не підвищувала голос, але її холодна байдужість жалила болючіше за крик. Коли маленька Аня підходила до неї з розбитим коліном чи шкільною образою, Валентина ледь дивилася на дівчинку.

– Іди промий хлоргексидином. Нема чого нюні розпускати, життя – штука сувора, – карбувала вона, не відриваючись від прасування сорочок Аркадія.

Юрієві щастило не більше. Син намагався ділитися з матір’ю успіхами в секції самбо, але у відповідь чув лише:

– Здав нормативи – молодець, це твій обов’язок. Краще математику підтягни.

Аркадій, який звик до армійського статуту, спочатку бачив у суворості дружини благо. Йому здавалося, що діти так виростуть пристосованими до життя.

Він не помічав, як гаснуть очі дочки, коли та намагалася притулитися до мачухи, а натрапляла на кам’яний вираз обличчя.

Валентина була бездоганною господинею: обід із трьох страв, напрасована постільна білизна, ні порошинки в кутках. Але в цьому ідеальному порядку не було місця коханню та ніжності.

Минули роки. Юрій, тільки-но закінчивши інститут, поспішив одружитися і з’їхати в тісну комірчину на околиці, аби якомога далі від материнських «інструкцій з експлуатації життя».

Ганна вискочила заміж в дев’ятнадцять, обравши людину м’яку і поступливу, повну протилежність атмосфері їхнього будинку.

Коли у дітей з’явилися діти, Валентина не змінилася.

– Не тягай мені їх у вихідні, – говорила вона Ані телефоном. – У мене тиск, і взагалі, діти – це гамір і хаос. Я свій обов’язок виконала, двох виростила. Тепер хочу тиші!

Онуки боялися «сувору бабусю Валю». Вона не пекла пиріжків, не знала казок, а під час зустрічі лише перевіряла, чи чисті у них нігті, чи добре вони зачесані та, чи вони акуратно склали речі в передпокої.

Аркадій на той час уже вийшов у відставку. Статність змінилася тяжкою ходою, а виправка – задишкою.

Біда прийшла раптово, хоч лікарі попереджали. Цукровий діабет Аркадія, на який він довго заплющував очі, дав ускладнення. Хвороба розвивалася стрімко.

Спочатку одна ампутація, за пів року – друга. Високий, колись могутній полковник, перетворився на безпорадний обрубок людини без ніг, замкнений у чотирьох стінах своєї квартири.

Валентина доглядала його так само як і жила: справно, чітко, але без краплі співчуття. Вона міняла пов’язки з таким обличчям, ніби виконувала неприємну інвентаризацію на складі.

– Їж, Аркадію, – сухо кидала вона, підсуваючи тарілку з кашею. – Мені ще підлогу мити.

Аня приходила майже щодня. Вона купувала продукти, готувала домашню їжу, яку батько любив, і годинами сиділа біля його ліжка, читаючи газети чи просто тримаючи його за руку.

Валентина в цей час демонстративно йшла в іншу кімнату або гриміла посудом на кухні, показуючи своїм виглядом, що гості їй у тягар.

А потім доля завдала другого удару. Рано-вранці Валентину знайшли на підлозі в коридорі. Інс ульт. Ліва сторона тіла відмовила, мова перетворилася на невиразне мукання.

У квартирі запанувала тиша, що порушувалася лише важким диханням двох лежачих хворих.

Юрій та Аня зіткнулися у передпокої. Ситуація здавалася патовою.

– Треба наймати доглядальницю, – запропонував Юрій, витираючи піт з чола. – Ми не розірвемося.

Але варто було Валентині почути про чужу людину в будинку, вона починала несамовито мукати та намагатися скинути склянку з тумбочки. Аркадій теж був проти:

– Не хочу, щоб мене, офіцера, обмивали чужі руки.

Діти здалися. Почався виснажливий марафон. Вранці забігав Юрій перед роботою, увечері – Ганна. Вони міняли памперси, годували з ложечки тих, хто колись був їхньою опорою та їх «холодним душем».

Аня виявляла дивовижне терпіння. Вона мила мачуху, яка ніколи не обійняла її в дитинстві, розчісувала її сиве волосся, вислуховувала невиразні скарги.

Аркадію ставало все гірше. Серце не витримувало навантаження. У листопаді, коли за вікном кружляли перші сніжинки, його не стало. Він пішов тихо, уві сні.

Похорон був скромним. Валентину привезли в інва лідному візку. Вона сиділа, дивлячись в одну крапку, і на її обличчі не здригнувся жоден м’яз. Ні сльозинки, ні зітхання. Лише та ж звична сухість, що тепер стала її маскою.

Після поминок, коли у квартирі залишилися лише діти, Аня підійшла до вікна. Вона довго дивилася на порожній двір, а потім повернулася до брата. У її руках була зв’язка ключів.

– Знаєш, Юро, – тихо, але твердо почала вона. – Батько пішов. Ця квартира завжди була його гордістю, але тепер тут пахне лише ліками та бідою.

Юрій підняв на неї стомлені очі.

– Про що ти, Ань?

– Про те, що настав час розставляти крапки. Валентина Сергіївна… вона твоя мати. І лише твоя.

Аня підійшла до брата ближче.

– Усі ці роки я намагалася бути доброю дочкою. Я любила батька, і заради нього терпіла її холод. Вона шпигала мене все моє дитинство.

– Пам’ятаєш, як вона викинула мого улюбленого плюшевого ведмедика, подарованого мамою, бо той займав місце і збирав пил?

– Чи як вона заборонила мені запрошувати подруг на день народження, бо «від них багато бруду»? Вона так і не стала мені матір’ю! Ні на грам.

Юрій спробував щось заперечити, але Аня перервала його:

– Я свій дочірній обов’язок виконала до кінця. Я додивилася батька, я мила її, коли тобі було ніколи, я приносила сюди найкращі продукти. Але я більше не можу і не хочу.

– Забирай матір до себе, Юрію. Або наймай їй будь-кого. Я виставляю цю квартиру на продаж. За заповітом батька вона належить  мені, ти ж знаєш.

Валентина, яка сиділа в сусідній кімнаті у кріслі, все чула. Вона спробувала щось крикнути, але з горла вирвався лише жалюгідний хрип.

– Ти не можеш просто її виставити, – глухо сказав Юрій.

– Я не виставляю. Я віддаю її тобі. Вона твоя кров. А мені в цьому будинку більше нема чим дихати. Тут ніколи не було кохання, Юро! Тільки “порядок”. От і давай тепер наведемо справжній порядок – кожен дбатиме про своїх близьких.

Аня поклала ключі на стіл.

– Завтра я допоможу зібрати її речі. І на цьому все. Моє сумління чисте.

Вона вийшла, не обертаючись. Юрій залишився стояти посеред порожньої вітальні. Зі спальні долинуло переривчасте схлипування – уперше в житті Валентина Сергіївна плакала.

Чи то від жалю до свого становища, чи то від того, що дисципліна і суворість у результаті обернулися проти неї крижаною самотністю.

Але втішити її було нікому – син стояв у коридорі, дивлячись на зачинені двері, і в його очах була лише нескінченна втома, що випалювала душу. За що боролася, недолуга…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Не перегнула Ганна палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!