– Ти підеш у чому прийшла! – Заявив чоловік. Але його самовпевненість зіграла проти нього

Я вимкнула газ. Це здалося мені дуже важливим, оскільки борщ, який я варила, міг і втекти.

– Вадиме, що трапилося? – спокійно запитала я.

– Нічого не трапилося, – буркнув Вадим. – Просто ти більше не живеш тут. Квартира моя, машина моя, дача моя. А ти… Ти підеш у чому прийшла.

Він говорив це спокійно, діловито, начебто зачитував протокол наради. Чотирнадцять років шлюбу – і ось, він виганяв мене надвір. Як песика.

– Ти… серйозно?

– Абсолютно, – твердо сказав він.

Ми трохи помовчали. Під час паузи я тихенько вщипнула себе за руку, щоб зрозуміти, чи це не сон.

– Може, ти таки скажеш, чим я тебе прогнівала? – Запитала я.

– Нічим не прогнівала, просто… я зустрів іншу. І подаю на розлучення.

Я опустилася на стілець. Коліна підігнулися самі, без моєї участі, ніби тіло раніше за мене зрозуміло, що зараз краще буде сісти. Вадим не дивився на мене. Він насупився і став раптом схожим на сича.

– Вадиме, – почала я, – давай поговоримо нормально. Все-таки ми з тобою чотирнадцять років…

– Нема про що говорити! – різко перервав мене чоловік. – І не треба мені про чотирнадцять років заводити платівку. Аліса – дочка Геннадія Павловича. Тож… все вже вирішено.

Аліса … Так звали дочку начальника Вадима. Двадцять шість років, гарненька, соцмережа на триста тисяч підписників… Я бачила її на корпоративі, вона фотографувала їжу, перш ніж з’їсти, і щоразу облизувала ложку перед камерою.

І ось вона запала на Вадима. І він зібрався з нею одружитися. Навіть не з любові, а виключно заради кар’єри.

– А як же… – почала була я.

– Жодних «як же»! – Огризнувся чоловік. – У тебе нічого немає. Все оформлено на мене. Ти чотирнадцять років сиділа на моїй шиї, годі!

Взагалі, це було не так. Я не сиділа в нього на шиї, а працювала в його конторі, поки він не попросив мене звільнитися. Я вела його будинок та його побут.

Але зараз, зважаючи на все, це не мало жодного значення. Тому що він уже ухвалив рішення.

– І що мені робити? – подумала я.

У мене й справді не було нічого свого. Не було в мене ні подруг, готових дати притулок, ні навіть подушки безпеки. Хоча, стоп… У мене була мати.

Того ж вечора я подзвонила їй. Ніна Сергіївна, так її звали всі, навіть я іноді, зняла слухавку після першого гудку, ніби чекала, що я подзвоню.

– Мамо, можна я приїду? – Запитала я.

– Приїжджай.

Ось так. Жодних зайвих питань. Мама завжди була такою, спочатку справа, потім розмови.

Мамине село знаходилося за сто двадцять кілометрів від нашого міста. Будинок з блакитною лиштвою був старим, але ще міцним.

Під вікном росла норовлива яблуня, яка щосерпня завалювала двір кислими, нікому не потрібними яблуками.

Мама зустріла мене на порозі у своєму вічному фартуху з соняшниками. Від неї тхнуло тістом і якимись ягодами. Вона обійняла мене і потягла в хату.

– Розказуй давай, – сказала вона, коли ми сіли на кухні.

Я й розповіла. Все, як було. Як він увійшов, як дав мені три дні на збори, як сказав про Алісу… Мама слухала мовчки, не перериваючи.

– Значить, підеш у чому прийшла, – повторила вона, коли я закінчила.

– Так.

– А прокат?

Я не одразу зрозуміла.

– Який ще прокат?

– Автомобільний, – мама хитро примружилася, – і стоянка на Витвицького. Все це оформлено на мене, забула?

Я справді забула. Точніше, я ніколи не надавала цьому значення. Вадим був держслужбовцем, і йому не можна було мати бізнес, він і оформив усе на тещу. На недолугу сільську тещу, яка, за його словами, не відрізнить дебету від кредиту.

Мама дістала з комода папку.

– Я економіст, Олено, – серйозно сказала вона, – сорок років у районному фінвідділі відорала. Думаєш, я не розуміла, що підписую?

Вона розклала папери на столі – угоди, довіреності, виписки. Все акуратно, за датами, із закладками.

– Отже, так. Довіреність я відкликаю завтра ж, – рішуче сказала мама, – поїдемо в місто разом, усе зробимо.

Наступний тиждень промайнув, як у тумані. Мама діяла методично, спокійно та діловито. Спочатку вона відкликала довіреність, потім вирушила в банк та заблокувала Вадиму доступ до рахунків.

А потім «на всякий пожежний» проконсультувалася зі своїм колишнім однокласником, який зараз завідував адвокатською конторою. Я перевезла речі до мами та жила в неї.

Вадим тим часом подав на розлучення. Він дзвонив мені щодня і вимагав підписати якісь папери.

– Вадиме, я все підпишу, – відповіла я, – обов’язково підпишу. Тільки не зараз.

– А коли?

– Наступного тижня.

Він розлютився, але погодився почекати. Йому було ніколи розбиратися, він готувався до весілля з Алісою, купував обручки, бронював ресторан.

Мама казала: нехай готується. Що більше витратить, то смішніше буде потім.

Покупці знайшлися самі – власники сусіднього автопарку. Вони давно хотіли розширитись, а тут така пропозиція.

Мама торгувалася жорстко, начебто все життя цим займалася. Хоча, може, й займалася, зрештою, у районному фінвідділі також треба вміти торгуватися.

Угоду закрили у четвер. Гроші впали на мамин рахунок у п’ятницю вранці.

А Вадим дізнався про все у суботу.

Він приїхав без дзвінка, увірвався у двір і відчинив хвіртку так, що та вдарилася об паркан і жалібно брязнула. Мама саме збирала яблука на компот.

– Ви що творите?! – заволав він так, що переполошилися сусідські кури.

– А що я творю, Вадиме? – спокійно спитала мама.

– Це моє! – обличчя Вадима раптом пішло плямами. – Все моє! Я… Я засаджу вас обох!

– За що? – Мама відвернулася і продовжила складати яблука у відро. – За те, що я продала своє майно?

– Яке своє майно?

– Документи в порядку, Вадиме Олеговичу, – так само спокійно сказала мама. – Можете перевірити.

– Та я вас… – він погрозливо пішов на неї.

– Що? – Вона різко розвернулась і прямо подивилася на зятя.

Слово честі, я вперше в житті побачила маму такою. Не сільською бабусею у фартуху з соняшниками, а людиною, яка сорок років працювала з цифрами та людьми.

– Ти мені загрожуєш? – Запитала вона і кивнула на мене. – При свідках?

Вона дістала смартфон і помахала ним перед носом у Вадима.

– Тут все записано, зятьок. Все з самого початку.

Вадим замовк. Він був чиновником і чудово розумів, що значить «необережно сказане слово».

– Ви… – він облизнув губи. – Ви не мали права…

– Мала, – мама прибрала телефон у кишеню. – Все моє, все по закону. А ти, Вадиме Олеговичу, сам винен. Не треба було вважати мене… Ким ти там мене вважав?

За десять хвилин він поїхав.

А за місяць Вадима звільнили. Геннадій Павлович, начальник і тесть, що не відбувся, не любив програвших. А Аліса, кажуть, вийшла за якогось депутата з області.

Ми з мамою досі живемо в селі. Тепер у нас новий паркан, пластикові вікна та пристойне авто. Про Вадима я намагаюся більше не згадувати. А навіщо? За що боровся…

Як вам вчинок тещі? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!