– Ти подивись, яка! – обурювалася тітка, – страховку чималу отримала, майже нову машину забрала, а все мало

– Краще б ти їй нічого не повідомляла, – було видно, що тітка сильно засмучена, – не довелося б позиватися…

– Довелося б, – впевнено відповіла Даша, – не зараз, то потім. Не знаю, але мені здається, що суд все вирішить на мою користь.

– Поживемо-побачимо. А машину Олега ти все-таки дарма їй віддала.

– У мене своя є. А ця… Тільки уяви, скільки прокльонів вона наклала б на неї. Ні, хай сама їздить. Мені не шкода.

Ольга – мати Даші та її старшої сестри, овдовіла рано. Дівчатка тоді ще навчалися у школі.

Декілька років вони жили втрьох. Мама навіть думати не могла про якесь особисте життя. Всю душу, всі сили вона вкладала в дочок. Намагалася, щоб дівчатка, попри втрату батька, росли щасливими.

Фінансово сім’я особливо не страждала: мама працювала в Укрзалізниці, та заробляла дуже добре.

Там вона зустріла Олега. Новий машиніст перевівся до їхнього міста. Він відразу звернув увагу на струнку, симпатичну Ольгу, і потонув у її сумних очах.

Вони почали зустрічатись. Олег познайомився із дочками Ольги, швидко з ними потоваришував. Дівчаткам друг мами теж дуже сподобався. Було в ньому щось таке… Рідне.

Словом, за пів року в жіночому царстві оселився чоловік.

Життя заграло новими фарбами. Все частіше усміхалася Ольга, дедалі радіснішими ставали дівчатка. Олег оточив їх увагою та турботою, ставився, як до рідних, і сам був від цього дуже щасливий.

Непомітно пролетіло кілька років. Дівчата закінчили школу, стали студентками. Ольга та Олег, розуміючи, що дочки скоро захочуть жити самостійно, задумалися про їхнє майбутнє.

– Купімо їм квартири, – запропонував Олег, – у нас є така можливість. Спочатку старшій, а потім і Даші.

– Давай, – погодилася Ольга, – купимо обом по однокімнатній.

– Ні, краще брати двокімнатні, – заперечив Олег, – це куди зручніше, і не набагато дорожче.

На тому й вирішили. Вибрали квартиру у новому районі. Оформили на Олега: Ольга повністю йому довіряла. Вони були не одружені, а гроші вклали порівну.

Отоді Олег і зробив Ользі пропозицію. Можливо, не хотів, щоб кохана хоч краплю в ньому сумнівалася, а, можливо, просто настав час. Вони подали заяву.

Почали готуватися до весілля. Велику толоку, зрозуміло, робити не планували: навіщо? А ось урочистість для близьких у якомусь кафе – це було саме те.

Ольга надивилася собі гарну, елегантну, світлу сукню. Придбати її вона не встигла, бо сталося непоправне. Вона потрапила в автокатастрофу. Після місяця у реанімації її не стало…

Дівчата осиротіли вдруге. Олег був сам не свій від горя. Підтримував дочок з останніх сил. Як міг… Він же вважав їх своїми.

П’ять років на жінок не міг дивитись. Куплену квартиру вирішив здавати. Гроші за неї поділяв між дочками порівну.

Незабаром Ганна, старша сестра Даші, вийшла заміж. У чоловіка була своя квартира, тож питання житла для неї вирішилося саме собою.

А Даша поїхала у столицю. Вирішила, що там вона матиме більше можливостей. Олег лишився сам.
Сестри продовжували спілкуватися з ним, як із батьком. Часто приїжджали, регулярно дзвонили.

Говорили, що переживають за нього, що йому треба якось влаштувати своє життя. Тому, коли Олег повідомив їм, що нарешті зустрів жінку, і хоче з нею зійтися, доньки Ольги його підтримали.

Те, що він привів Марію в будинок їхньої матері, сестер анітрохи не збентежило. Тим більше, що Олег одразу сказав, що одружуватися не планує. Взагалі.

Марія теж все розуміла. Ні на що не претендувала. Зустрічала названих дочок Олега дуже привітно, ставилася добре.

Так вони й мешкали. Дружно жили. Збоку здавалося, що всі ці люди – рідні між собою. Якось, коли Даша приїхала додому, Олег повідомив:

– Я оформив на тебе заповіт.

– Який заповіт? – не одразу зрозуміла Даша.

– На квартиру, яку ми купили з мамою. Адже я, по суті, тобі ніхто. Чи мало що може статися… Доводь потім, що ти маєш на неї право.

– А Марія? Вона не проти?

– Ні, з чого їй бути проти? Навпаки, вона мене підтримала.

– Тоді гаразд.

– Сподіваюся, – задумливо сказав Олег, – якщо що, ти мене не кинеш.

– Що за думки? – насторожилася Даша, – ти погано почуваєшся? А як же Марія? Вона ж поруч, кохає тебе.

– Хтозна, що буде завтра. Принаймні пам’ятай, що я на тебе розраховую.

– Домовилися, – Даша обняла Олега, – сподіваюся, що моя допомога тобі не знадобиться.

Через рік Марія пішла від Олега. Зустріла іншого, той покликав її заміж. Олег знову залишився один…

Даша бачила, як він страждає від самотності, й тому повернулася в рідне місто. Вони почали жити разом.

Квартиру продовжували здавати. А за два роки Олега звалив інсульт. Даша ходила за ним, як за маленьким. Сестра, звичайно, допомагала, але основне навантаження лягло саме на неї.

Коли Олега не стало, з’ясувалося, що його життя було застраховано на велику суму. Отримати її могли лише родичі.

І такі родичі знайшлися…

У відділі кадрів Даша взяла адресу доньки Олега, Лариси, та написала їй листа. Повідомила, що батька не стало, і про страховку, яку вона може отримати.

Лариса приїхала майже за місяць. І одразу, не розбираючись у нюансах, оголосила, що збирається позиватися до Даші за спадщину батька:

– Ти що думаєш, я поступлюсь тобі, хоч чимось?! – Кричала вона. – Мало того, що він зрадив мене в дитинстві, так ще й спадщини позбавив!

– Ларисо, яка спадщина? Страховку забирай. Можу ще машину твого батька віддати. А квартиру, про яку ти говориш, Олег та моя мама разом купили.

– Довести зможеш? – голос Лариси був сповнений єхидства. – Отож! Подумаєш, заповіт він написав! Суд у всьому розбереться!

Даша, звичайно, засмутилася. Не лише через квартиру. Сама ситуація була вкрай неприємною. Тому й поїхала до своєї тітки, щоб все обговорити.

Сестра з чоловіком на той момент поїхали за кордон. Турбувати їх, та зривати з місця, Даша не хотіла.

– Дивно, що Олег ніколи не розповідав про свою дочку, трохи помовчавши, задумливо промовила тітка.

– Нічого дивного, – відповіла Даша, знизуючи плечима, – мама нам про це сама якось говорила. Його колишня дружина зробила все, щоб Олег із дочкою не спілкувалися, і щоб дівчинка зненавиділа батька.

– Тому вона й не давала про себе знати. І йому, мабуть, було непросто про це згадувати. Думаю, він припускав, що щось подібне може статися, тому й оформив заповіт.

– Порядна людина, – тітка змахнула сльозу, що набігла.

Квартира залишилася Даші. Суд взяв до уваги заповіт Олега, отримав підтвердження, що Даша доглядала його до останнього дня. Вона ж його й ховала.

Тому знайшлося багато свідків. Та й заповіт чоловік написав, бувши абсолютно здоровим.

Лариса поїхала додому в сказі. Погрожувала, що продовжить «боротьбу» і все одно забере у Даші квартиру.

– Ти подивись, яка! – обурювалася тітка, – страховку чималу отримала, майже нову машину забрала, а все мало… Ти нічого не бійся! – Говорила вона Даші. – Лариса від безсилля погрожує. Нічого в неї не вийде.

– Та я й не боюся, – спокійно відповіла Даша. – Мені навіть шкода її. Рідного батька втратила, і навіть не зрозуміла цього…