– Ти приїхала двадцять хвилин тому! І вже встигла розкритикувати квартиру, дітей, мою дружину! Прийшла з порожніми руками до онуків, яких ніколи не бачила! Мені соромно за тебе, мамо!

Ганна витирала пилюку з полиці й почула, як чоловік розмовляє телефоном у сусідній кімнаті. Голос Максима звучав схвильовано.

– Мамо? Ти приїдеш?

Жінка завмерла з ганчіркою в руках. П’ять років мовчання. П’ять років, як свекруха не дзвонила, не писала, не цікавилася онуками. І тепер вона приїде!

Максим увійшов на кухню з осяяним поглядом.

– Ань, мама буде у місті! Завтра. Хоче познайомитись із дітьми.

Ганна повільно поклала ганчірку.

– Познайомитись?

Соні було вже три роки, Артему – п’ять. Вона їх жодного разу не бачила!

Чоловік сів за стіл.

– Вона приїжджає в місто. Приїде на похорон якоїсь подруги. І заразом до нас загляне.

Слово «заразом» шкрябнуло слух. Не спеціально приїжджає до онуків, не заради родини. Заразом! Поміж справою!

– Ти впевнений, що це гарна ідея? – обережно спитала Ганна.

Максим узяв її за руку.

– Будь ласка! Я п’ять років її не бачив. Я думаю, вона хоче налагодити стосунки.

Жінка згадала, як Лідія Михайлівна зустріла новину про їхнє весілля і шепотіла синові в сусідній кімнаті:

– Ти одружишся з нею? З цією сірою мишкою з села? Максиме, ти вартий кращої!

Потім були спроби розмов, холодні зустрічі, шпильки. А після появи Артема свекруха зникла зовсім.

– Добре, – зітхнула Ганна. – Нехай приїжджає.

Наступного дня вона прибирала квартиру з ранку. Максим купив торт, фрукти, дітям звелів одягнути гарний одяг. Артем крутився перед дзеркалом у новій сорочці.

– Тату, а бабуся добра?

Чоловік сів поруч із сином.

– Звісно, ​​добра. Вона привезе вам подарунки!

Ганна промовчала. Вона не була впевнена ні в доброті, ні в подарунках.

О третій годині пролунав дзвінок у двері. Максим кинувся відчиняти. На порозі стояла Лідія Михайлівна. Висока, у суворому чорному костюмі, з холодним поглядом. У руках у неї була лише невелика сумочка.

– Доброго дня, Максиме, – сухо сказала вона.

Син спробував обійняти матір. Та поплескала його по спині й відсунулася.

– Проходь, мамо. Познайомишся з онуками.

Жінка увійшла у квартиру, оглянула передпокій.

– Тісно у вас.

Ганна вийшла із кухні.

– Здрастуйте, Лідіє Михайлівно.

Свекруха кивнула.

– Ганно.

Ні усмішки, ні тепла. Максим метушився, допомагав матері зняти пальто, пропонував пройти до вітальні.

– Де діти? – Запитала вона.

– Зараз покличу, – Максим зазирнув у дитячу. – Діти, виходьте. Бабуся приїхала.

Артем та Соня не сміливо вийшли. Хлопчик тримав сестричку за руку. Лідія подивилася на них оцінювальним поглядом.

– Здрастуйте, – навчений батьком, сказав Артем.

Свекруха не зробила крок назустріч, не присіла на рівень дітей, не посміхнулася.

– Здрастуйте, – сухо відповіла вона.

Повисла тиша. Діти дивилися на бабусю, чекаючи на щось. Обійми, посмішки, хоча б цукерки. Але Лідія стояла з порожніми руками та кам’яним обличчям.

Максим розгублено глянув на дружину. Ганна бачила, як на його обличчі з’являється сором. Він чекав на інше. Теплої зустрічі, радощів, подарунків. А одержав холодну інспекцію.

– Проходьте у вітальню, – покликала Ганна. – Чай готовий.

Усі пройшли за стіл. Лідія сіла, оглянула кімнату.

– У вас шпалери відклеїлись у кутку.

Максим кивнув головою.

– Так, треба підклеїти.

– І меблі старі. Диван просів.

Ганна стиснула руки під столом. П’ять років мовчання, і перші слова про шпалери та диван.

– Мамо, а як ти? Як справи? – Спробував змінити тему син.

Свекруха знизала плечима.

– Працюю. Одна живу. Ось приїхала на похорон подруги Ніни.

– Співчуваю, – тихо сказала Ганна.

Лідія не відповіла. Повернулася до дітей.

– А ви чому так легко одягнені? Вже майже зима. Треба тепліше одягатися.

Артем подивився на маму.

– Мамо, вони нормально одягнені, – заступився Максим.

Свекруха скривилася.

– Я тебе завжди у вовну одягала. І ти ніколи не хворів. А тут дивлюся, бліді діти зовсім.

Ганна відчула злість. Діти здорові, доглянуті, щасливі. Але для неї це нічого не означає.

– Вони не хворіють, – спокійно сказала Аня.

– Поки не хворіють, – відрізала свекруха. – Потім почнуться шмарклі, кашель. Я вас попередила!

Максим налив матері чай. Запропонував торт. Лідія відмовилася.

– Я солодке не їм. Шкідливо.

Соня тяглася до бабусі.

– А ти нам щось привезла?

Дитяча безпосередність розрізала напружену атмосферу. Лідія подивилася на дівчинку.

– Ні. Нічого не привезла.

Дитина розгубилася.

– Зовсім нічого?

– Зовсім.

Артем узяв сестру за руку.

– Соня, ходімо грати.

Діти пішли у дитячу. Ганна бачила, як Соня засмутилася. Дівчинка чекала на бабусю, тато обіцяв подарунки.

Максим сидів червоний. Сором був написаний на його обличчі. Він запросив матір, вмовив дружину, запевнив дітей. А в результаті вийшло одне розчарування.

– Мамо, ти ж могла хоча б цукерки їм купити, – тихо сказав він.

Лідія підійняла брови.

– Навіщо? У вас же торт на столі! Солодкого повно.

– Але ж це твої онуки! Ти їх ніколи не бачила!

Свекруха відпила чай.

– Я приїхала на похорон! Не за покупками.

Ганна встала з-за столу.

– Вибачте, піду до дітей.

Вона вийшла і зачинила двері спальні. Сіла на ліжко і глибоко вдихнула. П’ять років вона не бачила свекрухи. І не сумувала. Тепер зрозуміла, що вірно робила.

У вітальні тривала розмова. Ганна чула голоси.

– Ти міг одружитися з ким завгодно! – Казала Лідія Михайлівна. – А вибрав цю. Дивися тепер, як живеш. Тісна квартира, старі меблі!

– Мамо, годі, – обірвав її Максим. – Я щасливий! В мене сім’я, діти.

– Щасливий, – фиркнула свекруха. – Та ти навіть грошей нормально не заробляєш.

Ганна почула, як стілець відсунувся.

– Знаєш що, мамо? Тобі час! Дякую, що зайшла.

Лідія здивувалася.

– Як час? Я тільки-но приїхала!

– Ти приїхала двадцять хвилин тому! І вже встигла розкритикувати квартиру, дітей, мою дружину! Прийшла з порожніми руками до онуків, яких ніколи не бачила! Мені соромно за тебе!

Свекруха встала.

– Соромно? Тобі за мене соромно? Я тебе виховала, вивчила, на ноги поставила.

– І я вдячний. Але моя сім’я не заслуговує на таке ставлення!

Лідія взяла сумочку.

– Значить так? Зрозуміло!

Вона пройшла до передпокою, одягла пальто. Максим стояв мовчки, – не допомагав, не проводжав.

Свекруха відчинила двері, обернулася.

– Не чекай від мене більше нічого.

– Я й не чекаю, – відповів син.

Двері зачинилися. Максим повернувся до вітальні й сів на диван. Ганна вийшла зі спальні.

– Вона поїхала?

Чоловік кивнув головою.

– Так.

Жінка сіла поряд. Максим похитав головою.

– Це я винний. Я сподівався, що вона змінилася. Що захоче побачити онуків, обійняти їх. Привезе іграшки, цукерки. Хоч щось! А вона прийшла, як інспектор. Перевірила, покритикувала, пішла.

Ганна взяла його за руку.

– Ти ж хотів налагодити стосунки.

– Хотів. П’ять років я сумував. Думав, якщо запросити, вона відтане. Але вона не відтала. Вона просто така.

З дитячої вийшов Артем:

– Тату, бабуся поїхала?

– Так, синку.

– А вона ще приїде?

– Не знаю, – чоловік глянув на сина.

– Не треба. Вона якась страшна, – хлопчик знизав плечима.

Він повернувся до кімнати, а Максим затулив обличчя руками.

– Мені так соромно! Перед тобою перед дітьми. Я притяг її сюди, обіцяв, що буде добре. А вона навіть цукерки не купила для трирічної дівчинки! Який монстр не придбає цукерку внучці, яку бачить уперше?

Ганна обійняла чоловіка.

– Та, яка не хоче приймати твою сім’ю. Яка живе у своєму світі.

Максим притиснув дружину до себе.

– Вибач. Я більше не намагатимуся.

Ганна поцілувала його в щоку.

– Твоя справжня сім’я тут! Ми тебе кохаємо. І ми нікуди не дінемося.

Вони сиділи на дивані, обійнявшись. За стіною грали діти. На столі остигав чай. Лідія поїхала, залишивши по собі лише гіркоту та розчарування.

Максим зрозумів головне, – мати не зміниться! П’ять років, десять, двадцять – вона залишиться тією ж холодною жінкою. Примарна надія на примирення згасла остаточно.

Увечері, укладаючи Соню спати, Ганна почула запитання.

– Мамо, а бабуся зла?

Жінка погладила доньку по голові.

– Не зла. Просто самотня.

– А чому?

– Бо не вміє любити.

Соня обійняла іграшку.

– Шкода її.

Так, шкода. Лідія могла мати люблячу сім’ю, онуків, теплі стосунки. Але обрала гордість, образу, холод.

І тепер лишилася сама. З порожніми руками, та порожнім серцем. Ну що ж, – силою не будеш милою! А час все розставить по місцях…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!