– Ти ще приповзеш до мене на колінах! Благатимеш! – Сказав Матвій Ірі й, взявши ключі від машини, вийшов із квартири. – Нізащо, – відповіла Іра, але чоловік уже не чув

– Та ти ще до мене на колінах приповзеш, — промовив Матвій, з презирством дивлячись на Іру.

– Не дочекаєшся…

– Зажерлася ти, Ірко, і чого тобі тільки не вистачало? – Вставила свої три копійки Настя, сестра Матвія.

Мати ж Матвія мовчала, але дивилася на Іру так, що було видно: думала вона так само.

– Хай думають, що хочуть! – Вирішила Іра. Попри уявне щастя їхнього спільного життя, ніхто і ніщо не могло вплинути на її тверде рішення розлучитися з Матвієм…

…- Та ти людське життя врятувала! І може навіть не одне, – палко промовила подруга Іри, Людмила.

– Вони цього не розуміють! Як сліпі зі своїм коханим Матвійчиком, – махнула рукою Іра. – Вони в один голос стверджують, що у мене психологічна травма з дитинства і тому я неадекватна істеричка. А насправді нічого страшного не трапляється.

– Ну… Травма й повинна бути… – погодилася Люда. І сумно зітхнула. Вона пам’ятала історію, що їй колись розповідала Іра.

Коли Ірі було п’ятнадцять років, її молодшого брата Мишка, якому на той момент було дев’ять, збив мотоцикл. Збив на пішохідному переході на повній швидкості.

Іра йшла до брата, щоб зустріти його з музичної школи, але побачила, що той уже йде їй назустріч і зупинилася, чекаючи, коли хлопчик перейде дорогу. Тоді все й сталося.

Хлопчик не вижив. Іра дуже довго приходила до тями після трагедії. Відразу, ще стоячи біля того злощасного переходу, коли приїхала швидка та поліція, Іра ридала так сильно, що не могла вимовити жодного слова.

А потім, коли лікарі другої машини швидкої надали їй допомогу, і дівчинка через деякий час перестала ридати, то виявилося, що вона втратила дар мови.

Від шоку вона мовчала кілька днів, поки потроху не почала приходити до тями. Лікарі наполягли на госпіталізації Іри.

Після лікування, яке тривало два місяці, дівчинка почувалася набагато краще, проте брата було не повернути. Батьки їй розповіли, що водій мотоцикла ледве стояв на ногах і навіть не помітив пішохода, крім того, на вулиці вже сутеніло, а на хлопчику була чорна куртка.

– А в мене біла… – тихо промовила Іра, дивлячись в одну крапку. – Чорне та біле… Дві протилежності. Життя та забуття…

Трагедія, що відбулася з братом, ніяк не вкладалася в голові дівчинки.

Водій мотоцикла дуже каявся, був суд, його посадили, родині Іри виплатили компенсацію. Але доброго, ні в чому не винного хлопчика Мишка всім не вистачало.

Іра виросла, вийшла заміж за Матвія. Батькам Ірини належала двокімнатна квартира у тому самому місті. Туди й вселилися молодята після весілля.

– На весіллі Матвій набрався, – розповідала Іра Людмилі. – Фігове у нас вийшло весілля. Він репетував нісенітницю, ляснув свого шкільного друга і розбив вікно в кафе. Дурень дурнем.

– Потім нічого не пам’ятав. Ось як набрався! Я того ж дня і задумалася про розлучення. Я ж, коли з ним зустрічалася, не знала, що він здатний на таке.

– А на весіллі, після того, як він поліз у чубанину, його друзі мені й розповіли, що не вперше це в нього. Ще в університеті почав.

– Погана справа, – зауважила Люда.

– Ще і яка! Але треба віддати йому належне, після весілля він і в рот не брав два роки. Ну хіба що іноді й трохи. Та й не безнадійний він!

– Весь із себе тямущий, все в будинок, робота тоді була хороша, зарплата теж. Але була в нього безглузда риса: міг сісти за кермо під мухою.

– Кілька разів так навернувся зі свого улюбленого мотоцикла, що дивом обійшлося без сильних ушкоджень, але це його нічому не навчило.

– Жах …

– Лаялася я з ним на цю тему сильно, але в нього була одна відповідь: «все під контролем, я ж трохи». І не попадався ж жодного разу, не зупиняли його!

– Напевно, молитви матері були сильнішими за мої прохання. А я про себе весь час молилася, щоб зупинили його, відібрали права, але ні, ніби щось відводило його від цього.

Потім Матвій довго хворів, пив ліки, не сумісні з напоями, потім йому ще якийсь час не можна було вживати. І він досить довго тримався.

– Після нашого весілля так сильно він більше ніколи не приймав на груди, – згадувала Іра у розмові з Людою.

– Але все ж таки хміль поважав, любив дегустувати, замовляти, купувати, порівнювати, навіть записи якісь робив. Розбирався. Подобалася йому ця справа.

– Все б нічого, якби за кермо не ліз! Мати та його сестра проблеми не бачили. Я просила їх також поговорити з Матвієм, але вони казали, що він, мовляв, ще акуратніше їздить, коли під мухою, нічого з ним не станеться. Тож союзників у мене не знайшлося.

– Пам’ятаю, ти казала, що, коли чекала на дитину, вже збиралася з ним розлучитися, – сказала Люда.

– Збиралася! Але він мене вмовив, – сказала Іра. – Присягався, що більше не сяде за кермо в такому стані. Обіцяв. Ми дуже хотіли дитину, дуже чекали.

– Усе купили, облаштували дитячу. Мої батьки нам ліжечко подарували, його мати купила візок, сестра конверт на виписку.

Народ ився в Іри хлопчик, син, якого назвали Діма. Матвій душі не чув у сина, багато з ним грав, гуляв, приділяв увагу. Але звички свої не змінив. І одного разу Іра не стерпіла.

– Синові три роки виповнилося, ми відзначали цю подію у вузькому колі, – розповідала Іра. – Мої батьки, його мати та сестра. Замовили торт, сидимо, п’ємо чай.

– А Матвій поліз у свої засіки, дістав якісь круті напої й давай усім пропонувати й сам теж причащався. Потім розмовляли про щось.

– Вже не пам’ятаю чому, але йому терміново прямо потрібно було поїхати в магазин за якоюсь деталлю для комп’ютера. Терміново! У нас тоді машина була. Взяли стару, недорого.

Чоловік знову не прислухався до її благань, не сідати в такому стані за кермо машини. Того дня Іра і вирішила розлучитися з ним.

– Та в тебе тарганів повна голова! – кричав Матвій, відчеплюючи руки дружини, і відсуваючи її від проходу. Іра спробувала його зупинити й загороджувала собою вхідні двері.

– Це твоя травма дитинства. Я тут до чого, що твого брата збили?! Не я його збив. Я акуратно їжджу.

– Та до того, – обливаючись сльозами, відповіла Іра. – До того, що й у тебе може закінчитися тим самим. І все тоді! Горе на дві родини. Невже ти не розумієш? Тобі начхати на мене і сина!

– Та дурниці все це! Сто грамів червоного нічого не змінять. Ну маячня ж це через таке розлучатися! Мені їхати п’ятнадцять хвилин! Не пішки ж іти?

– Розлучення, – твердо промовила Іра, дивлячись спідлоба.

– Зажерлася ти, Ірко, – сказала сестра Матвія, Настя. – Такого, як Матвій, ще пошукати, все до хати, все для сина.

– Про тебе дбає, допомагає, квіти, подарунки дарує. Зарплату, хорошу, між іншим, приносить. Що тобі ще треба?

– Ти ще приповзеш до мене на колінах! Благатимеш! – Сказав Матвій Ірі й, взявши ключі від машини, вийшов із квартири.

– Нізащо, – відповіла Іра, але чоловік уже не чув.

Батьки Іри її підтримали. І запропонували свою допомогу, якщо буде потрібно. Вони теж не схвалювали небезпечну звичку Матвія і турбувалися.

Після розлучення Матвій зустрічався із сином досить часто. Ірина не перешкоджала, вона знала, що він дуже любить сина. Мати Матвія теж любила онука і приділяла йому свій час.

Кожен вихідний Матвій приїжджав і забирав Діму, і все було добре. Поки Іра не відчула в один із днів від чоловіка запах хмелю.

Був вечір неділі, і Матвій привіз Діму до Ірини додому після того, як син побув у нього у вихідні.

– Ти знову за своє? – накинулася на нього Іра. Вона кинулася до вікна і побачила машину колишнього чоловіка, що стояла біля під’їзду. До цього моменту вона встигла ще сподівалася, що чоловік приїхав на таксі. – Ти з сином в такому стані сів за кермо?

– Думала я його просто на місці порішу, – згадувала Іра, розповідаючи Людмилі. – Така лють мене охопила, аж затрясло. Та я ще й за Діму переживала.

– Ще б не переживати! – Підтримала Людмила.

– Заявила йому, що забороняю з цього моменту зустрічатися з сином, тому що він наражає дитину на небезпеку. Сказала: зустрінемося в суді!

– А він?

– Він знову обізвав мене істеричкою. І посміявся з мене.

– А ти?

– Я пообіцяла, що коли він зараз сяде за кермо, то викличу поліцію. Він посміхнувся і вийшов із квартири.

– І ти викликала? – Злякалася Людмила.

– Викликала… – зітхнувши, відповіла Іра. – Він все думав, що я жартую.

Іра замовкла, спогади наринули на неї.

– І чим це обернулося для Матвія? – тихо спитала Людмила, порушивши тишу.

– Його загальмували на дорозі. Зупинили, оштрафували та позбавили прав… Його мати та сестра просто зненавиділи мене після цього.

– Дзвонили та кричали, що я позбавила його заробітку, бо він працював водієм на вантажній машині. Я, до речі, цього не знала. Коли він був моїм чоловіком, він працював у іншому місці.

– Ну ось! Виходить, що ти гіпотетично врятувала чиєсь життя. І не одне. Ти вчинила правильно, адже могли постраждати люди! – обурювалася Людмила.

– А цим двом, хоч би що! – злісно сказала Іра, маючи на увазі матір та сестру Матвія. – Стверджують, що я зламала йому життя і все зіпсувала.

– І аліментів тепер я не дочекаюся. Та й не треба! Кричали, що, як же так можна! Здати свого, хоч і колишнього, чоловіка в поліцію!

– Ненормальні… – зітхнула Люда…

…- Ах ти, виродок, та що б тебе! – морщачись від болю, промовив Матвій, тремтячою рукою витираючи розбиті губи. В голові в нього паморочилося.

Він лежав на асфальті посеред дороги й підійнятися не міг: права нога його була неприродно вивернута. Дикий біль розливався по всьому тілу.

– Чоловіка збила машина! – закричала якась жінка. – Швидку!

– Наче живий, ворушиться, рідний, – промовила жінка похилого віку, яка повільно йшла тротуаром, спираючись на паличку. Вона, примруживши очі, намагалася роздивитися постраждалого.

– Водій зник, – сказав якийсь чоловік.

Далі Матвій нічого не чув. Він знепритомнів. Від його голови швидко розходилася червона калюжа.

– Іро… Це Бог покарав мене… Іро…

– Лежи вже, – промовила Ірина. Вона сиділа поруч із лікарняним ліжком, на якому, весь перебинтований, лежав Матвій. Минуло десять днів із моменту дорожньої пригоди.

Весь цей час Матвій перебував у комі. А тепер прийшов до тями. Перше, що він сказав, було ім’я колишньої дружини. Мати Матвія приїхала додому до Ірини, вмовляла її поїхати у реанімацію до колишнього чоловіка.

Іра довго відпиралася. Вона не хотіла їхати. Проте все ж таки піддалася на вмовляння і приїхала.

– Дмитро… Як він? – пересохлими губами спитав Матвій.

– Нормально. Я залишила його батькам. Мама за ним придивиться.

– Іро… Я недолугий.

– Я знаю… Я піду. Тепер ти прийшов до тями й все буде нормально. Лікарі тебе вилікують, будеш, як новенький.

Іра підійнялася з лікарняного стільця та вийшла з палати.

– Напевно, він сподівається, що наші стосунки відновляться. Тільки я не хочу, – зізналася Іра Людмилі наступного дня.

– Ідучи – йди… Не пам’ятаю, хто сказав… – сумно посміхнулася Людмила.

– З сином я йому бачитись не забороняю, але зі мною все. Вийняв він з мене всю душу, не хочу починати цю пісню спочатку, – сказала Іра.

Людмила мовчала. Вона не знала, що сказати.

А Матвій, лежачи на своєму лікарняному ліжку, дивився на повний місяць, який світив у вікно, і думав про те, що у світі все справедливо і взаємопов’язано.

Адже він лише за день до дорожньої пригоди одержав свої права назад. І знову міг сісти за кермо у нетверезому стані. Просто ще не встиг.

– Ось мене й зупинили… Зверху все видно… – прошепотів Матвій, кривлячись від болю.

На нього ще чекала тривала реабілітація…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.