– Ти що твориш? – голос матері брязкав від обурення. – Свєта мені все розповіла! Як ти на неї накричала при всіх, принизила перед покупцями! – Мамо, я говорила з нею наодинці, після закриття… – Не переривай! Дівчинка в сльозах, руки тремтять. Каже, ти її, як слугу ганяєш. Це ж твоя рідня! Як ти можеш?

– Наташа, ти ж розумієш, що Світлана зараз в дуже складному становищі, – Марина відсунула кухоль з чаєм, що охолов, і пильно подивилася на дочку. – Дівчинка без роботи вже третій місяць. Це ж твоя сестра!

Наталя стиснула пальцями скроні. Кожен недільний обід у батьків перетворювався на ту саму розмову. Світлана те, Світлана це. Бідолашна Світлана ніяк не може знайти себе в цьому жорстокому житті.

– Мамо, у мене квітковий бізнес, а не благодійний фонд!

– До чого тут благодійність? Я про сім’ю говорю! – Марина сплеснула руками. – Коли твій батько відчиняв свою першу крамницю, хто йому допомагав? Рідня! Дядько Коля, тітка Зіна, всі прийшли на допомогу. А тепер ти ніс повертаєш від двоюрідної сестри.

Павло, що до цього мовчки колупав виделкою салат, підвів голову:

– Наташ, мама має рацію. Подумай сама – зі своїми людьми спокійніше працювати. Знаєш, кому довіряєш. Світлана – не чужа ж людина з вулиці.

Наталя кинула на чоловіка промовистий погляд. Ось дякую за підтримку. Павло, звичайно, хотів як краще. Він завжди хотів як краще. Дипломат доморощений!

– Ти уявляєш, яка це відповідальність? – Наталя обернулася до матері. – Свєтка ніколи в житті букет не зібрала. Вона троянду від гвоздики не відрізнить.

– Навчиться! Ти ж також колись нічого не вміла.

Наступні дні злилися в один нескінченний марафон умовлянь. Мати дзвонила вранці, вдень та ввечері.

Тітка – мати Світлани – приєдналася до операції та атакувала через месенджер довгими голосовими повідомленнями.

Павло щовечора за вечерею ненав’язливо бубнів щось про надійність сімейного бізнесу та родинні зв’язки.

– У неї кредит непогашений, – голосила мати телефоном. – Дівчинка в боргах, як у шовках, а ти вперлася!

Наталя мовчала. Усередині все кипіло від роздратування, але сперечатися вже не було сили.

У п’ятницю Світлана прийшла сама. Постукала у двері квартири – несміливо, майже запобігливо. На її обличчі застиг вираз побитого песика, старанно відпрацьовану перед дзеркалом.

– Наташ, я розумію, що ти сердишся. Але ж я правда намагатимуся. Присягаюся. – Світлана зазирнула сестрі у вічі, і на мить у них майнуло щось схоже на щирість.

– Мені дуже потрібна ця робота. Я все-все робитиму як скажеш.

Наталя розглядала двоюрідну сестру. Двадцять вісім років, а до ладу ніде не затрималася. То начальник чіплявся, то колеги цькували, то робота нудна. Завжди винен хтось інший.

– Світлано, це не іграшки. У мене є бізнес, клієнти, репутація.

– Я розумію! Слово честі, розумію. Приходитиму раніше за всіх, йтиму пізніше. Що завгодно. Лише дай мені шанс.

Наталя видихнула. Скільки можна чинити опір? Усі навколо тиснуть, просять, вимагають. Може, вона і справді занадто жорстка? Може, Свєтка візьметься за розум на нормальній роботі?

– Гаразд. Випробувальний термін – три місяці. Продавчинею на точку на Лобановського. Запізнишся три рази – розмова закінчена.

Світлана кинулася обіймати сестру з вереском, гідним виграшу в лотерею. Усі були щасливі. Крім Наталії, яка ніяк не могла позбутися відчуття, що щойно зробила грандіозну помилку.

Перший робочий день Світлани розпочався урочисто. Наталя особисто провела екскурсію магазином, пояснила систему обліку, показала, як правильно доглядати квіти в холодильних вітринах.

– Ось ці обприскувати двічі на день. Ці – лише раз на тиждень. Записуй.

Світлана слухняно дряпала в блокноті, кивала, посміхалася. Ідеальна співробітниця. На папері.

Реальність виявилася іншою. Вже в середу Світлана з’явилася за сорок хвилин після відкриття.

– Затори моторошні, – знизала плечима вона. – Весь проспект стояв.

У четвер запізнення становило двадцять хвилин. У п’ятницю – пів години.

– Будильник не спрацював. Телефон глючить.

Наталя стиснула зуби. Адаптація. Усім потрібен час звикнути. Не можна ж одразу накидатися.

За тиждень почалися помилки. Світлана переплутала накладні та відправила замовлення не тому клієнту.

Потім продала хризантеми, як айстри – за ціною вдвічі нижчою. Потім забула зачинити холодильну камеру на ніч, і партія троянд підмерзла.

– Я не спеціально! – Світлана кліпала віями з виглядом ображеної невинності. – Тут стільки всього запам’ятати треба. Я ж тільки вчуся.

Наталя кивала. Вчиться. Усі ж вчаться. Потрібно просто почекати.

Постійні клієнти почали незадоволено коситися. Одна літня пані, яка замовляла букети щоп’ятниці ось уже три роки, відкликала Наталю убік.

– Наталко, ти пробач, але ця ваша новенька… Вона букет збирає, ніби дрова в ліску складає. І грубить. Я попросила переробити композицію – так вона закотила очі й зітхнула так, ніби я їй зіпсувала життя.

Наталя стояла посеред торгового залу і дивилася, як чергова клієнтка залишає магазин із незадоволеним обличчям. Світлана за прилавком захоплено переписувалася в телефоні, навіть не зволивши попрощатися.

Ситуація вимагала розмови. Серйозної, дорослої розмови. Наталія дочекалася закриття магазину та попросила Світлану затриматися. Сестра плюхнулася на стілець, демонстративно втупившись у стелю.

– Світлано, за останні два тижні ти запізнилася сім разів. Переплутала три замовлення. Зіпсувала партію троянд на дев’ять тисяч. І я одержала чотири скарги від постійних клієнтів.

– Ну, почалося, – Світлана закотила очі. – Я ж сказала, що вчуся ще. Не можна відразу все ідеально робити.

– Я не вимагаю ідеально! Я вимагаю приходити вчасно та не хамити покупцям!

– Я не хамлю! Ця бабця сама почала чіплятися до кожної пелюстки. Що я, терпіти мушу?

Наталя потерла перенісся. Світлана сиділа, схрестивши ноги, з виразом образливої ​​чесноти на обличчі. Ні краплі каяття. Ні натяку на розуміння.

– Світлано, це така робота. Клієнт сплачує гроші – клієнт має право на ввічливе обслуговування.

– Значить, чужі тітки тобі важливіші за двоюрідну сестру? Зрозуміла. Дякую, Наталко!

Після цієї розмови Світлана припинила відповідати на повідомлення. На роботі виконувала мінімум обов’язків із кам’яним обличчям. Під час зустрічі дивилася крізь Наталю, ніби та була скляною.
А потім зателефонувала мама.

– Ти що твориш? – голос матері брязкав від обурення. – Свєта мені все розповіла! Як ти на неї накричала при всіх, принизила перед покупцями!

– Мамо, я говорила з нею наодинці, після закриття…

– Не переривай! Дівчинка в сльозах, руки тремтять. Каже, ти її, як слугу ганяєш. Це ж твоя рідня! Як ти можеш?

Наталя заплющила очі. Отже, Світлана встигла переписати історію?! Тепер вона – жертва, а Наталя – деспотична начальниця, яка знущається з бідної родички!

Увечері Павло повернувся з роботи затихлий. За вечерею довго мовчав, потім акуратно почав:

– Наташ, може, ти справді занадто сувора? Світлана – твоя сім’я. Можна ж якось м’якше…

– Паш, вона зриває мені замовлення! Клієнти йдуть!

– Ну то й що? Гроші – не головне. Головне – стосунки із близькими.

Наталя дивилася на чоловіка. Той, хто ще місяць тому переконував її взяти сестру саме заради бізнесу, тепер говорив про неважливість грошей.

Самотність накотила задушливою хвилею. Мати звинувачувала у черствості. Чоловік закликав до компромісу.

Тітка надіслала довжелезне повідомлення про «деяких, хто зарозумівся і забув коріння». Усі – проти неї. Всі – на боці бідної Світлани!

Тиждень Наталя намагалася знайти вихід. Може перевести Світлану на іншу посаду? Чи скоротити години? Чи найняти їй наставника?

Але кожен ранок приносив нові проблеми. Ще одна незадоволена клієнтка. Ще одна переплутана накладна. Ще одне демонстративне зітхання Світлани.

І одного разу Наталя зрозуміла з крижаною ясністю, що так не можна. Не можна змішувати сім’ю та бізнес. Не можна жалість замінювати професіоналізмом. Не можна руйнувати справу заради чужого комфорту.

Звільнення зайняло п’ятнадцять хвилин. Наталя поклала перед Світланою заяву, підписала наказ, видала розрахунок. Все згідно із законом, все за правилами.

Світлана схопила папери та вискочила з кабінету, навіть не попрощавшись.

Тієї ж ночі телефон Наталії розжарився від повідомлень. «Безсердечна». “Зарозумілася”. «Викинула рідню надвір».

Мати плакала в слухавку. Тітка загрожувала прокляттям до сьомого коліна. Навіть Павло дивився докірливо і хитав головою.

– Ти ж розумієш, що тепер жодне свято нормально не пройде? – спитав він тихо.

– Розумію.

– І все одно не шкодуєш?

Наталя подивилася на чоловіка. Чи шкодувала вона? Про втрачений час – так. Про гроші за зіпсовані квіти – так. Про те, що послухала рідню, – безумовно.

Але про звільнення – жодної секунди!

Минув місяць. Потім пів року. Продаж зріс на двадцять відсотків. Постійні клієнти повернулися. Нові співробітники працювали, як годинник – приходили вчасно, посміхалися покупцям, не плутали айстри із хризантемами.

Сімейні збіговиська Наталя тепер пропускала. З матір’ю спілкувалася рідко та коротко. Світлана за випадкових зустрічей демонстративно відверталася.

Наталя дивилася на свій квітучий бізнес – три магазини, стабільний дохід, віддані клієнти – і точно знала, що це того варте. Сім’я та справа існують у різних всесвітах. І змішувати їх – значить втрачати й те, й інше.

Вона вибрала справу. І жодного разу про це не пошкодувала!

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила Наталя? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!