– Ти що, вирішила Уляні все життя зіпсувати? Тобі мало того, що ти її в лікарні залишила? Вирішила тепер брата із сестрою одружити? – Обурилася названа мати нареченої

У порожньому коридорі лікарні почулися швидкі кроки. Дівчина з сумкою в руках швидко прямувала до виходу. За нею йшла жінка в халаті:

– Наталю, зачекайте. Може ви передумаєте? Хіба можна залишати свою дитину?

– Я написала відмовну. Напевно, не можна залишати. Але я не зможу її виростити, – схопивши сумку, що впала, дівчина пішла.

Клавдія зайшла до дитячого відділення. Підійшла до немовляти, і погладивши його по руці, сказала:

– Пішла, навіть ім’я тобі не змогла дати. А я ось назву тебе Уляна. – Укривши дівчинку ковдрою, вона тихо пішла.

Повернувшись додому, Клавдія порадилася з чоловіком, і вони взяли за дочку покинуту дівчинку. Тепер дівчинка жила в сім’ї, і її любили.

З немовляти Уляна виросла в біляву дівчинку. З дівчинки – в красиву білявку з густим волоссям. Закінчивши школу, Уляна вирішила вступити до медичного коледжу, щоб стати, як мама Клавдія – акушером.

Клавдія вирішила розповісти вже дорослій Уляні, про що вона мовчала сімнадцять років. Посадивши дочку поруч, вона довго думала з чого почати розмову.

– Доню, я не твоя рідна мама.

– Як це?

Клавдія розповіла Уляні про жінку, яка написала відмовну, та втекла.

– Тоді були дев’яності, були нелегкі часи. І ми з татом вирішили тебе взяти до себе. Не могли дозволити потрапити тобі до дитячого будинку, – Клава заплакала.

Уляна принесла води з валеріаною і почала заспокоювати маму:
– Мамо, ну що ти плачеш? Ви мої батьки!

Від цих слів жінці полегшало. Трохи заспокоївшись, Клава запитала дочку:
– Ти впевнена, що хочеш вчитися на акушерку? Може іншу професію вибереш?

– Ні, мамо. Я вже вирішила. Буду, як ти, – посміхнулася Уляна.

Безнапасно закінчивши коледж, Уляна влаштувалася працювати туди, де працювала її мати Клава, і де вона сама з’явилася на світ.

Якось до них поступила молода дівчина. На каталці її повезли до реанімації, бо стан був критичним. Як тільки все закінчилося, Уляна помацавши пульс злякано поглянула на лікаря:

– У неї пульсу немає. Хвилину тому ж був.

– У неї пульс зник п’ять хвилин тому. Вас лякати не хотів. Потрібно було врятувати дитину.

– А що тепер буде з дитиною? Як він тепер без мами? – розгублено запитувала Уляна.

– Сподіватимемося, що у дитини є родичі, – сказав Владислав Петрович.

Наступного дня по тіло дівчини приїхала подруга. Виявилось, що дівчина була сиротою.

– У дитини є тато? – Запитала у неї Уляна.

– Я навіть не знаю. Вибачте, мені йти треба. Майже пошепки відповіла дівчина, і навіть не глянувши на дитину в руках Уляни, пішла.

Наступного дня Владислав Петрович запросив Уляну до себе в кабінет і повідомив:

– У хлопчика вада серця. Дуже шкода дитину. Кожен напад буде йому небезпечним.

– Можна ж зробити втручання.

– Так, але, таке лікування  треба вибивати. Хто цим займеться? Адже державі немає справи до сиріт, – поставивши кухоль з кавою, зітхнув лікар.

– А якщо я його візьму під опіку? – здивувала своїм запитанням Уляна.

– Тоді хлопчик має шанс. Тобі це потрібно? – З легкою посмішкою запитав Владислав Петрович.

Уляна кивнула. Отримавши від батьків згоду на опікунство, Уляна почала збирати документи. У дівчини була хороша характеристика, і будинок був великим. Невдовзі документи були готові.

Уляна назвала хлопчика Іванком. Вона змогла вибити квоту на втручання, яке мало пройти через два місяці в Київському Охматдиті.

Час тривав дуже довго. І настав цей довгоочікуваний день. Уляна зайшла в кабінет лікаря. Він оглянув Ваню, послухав його серце і сказав:

– За три дні буде процедура. Не турбуйтеся, я робив кілька таких. Усі пройшли добре. А ви його мати?

– Ні, я його опікун. У Іванка немає батьків. Вирішила поки що взяти його до себе.

– Це гарний вчинок, – посміхнувся лікар.

Настав той довгоочікуваний день. Іванка забрали до операційної. Уляна чекала кілька годин. Лікар вийшов, зняв рукавички й сказав:

– Все пройшло успішно. Але побачитись зможете лише ввечері. Зараз Іван спить після наркозу.
Уляна видихнула, а Павло запропонував:

– Може сходите зі мною пообідати? Тут неподалік є кафе.

Уляна погодилася.

Коли вони прийшли в кафе, Паша зробив замовлення, і почав розпитувати про її життя:

– Я виховувалася у названій родині. Мама мене покинула ще немовлям.

– Тоді зрозуміло, чому ви взяли Ваню.

Сплативши рахунок, вони попрощалися. Такі походи на обід вони робили щодня. Між ними виникла симпатія, а, може, й не тільки. Якось, під час такого обіду Павло сказав:

– Ви так схожі на мою маму. Бажаєте я вас познайомлю зі своїми батьками?

– Чому б і ні, – безтурботно відповіла вона.

Дитину виписали за два тижні. А напередодні виписки, Паша запросив Уляну на вечерю, щоб познайомити з батьками.

Як тільки дівчина зайшла в будинок, Паша побачивши свою маму та Уляну, здивовано сказав:

– Мамо, ви такі схожі. Як донька із мамою.

Наталя Борисівна перервавши сина, покликала їх до вітальні. Коли всі сіли за стіл, батько Павла, Сергій Анатолійович, почав розпитувати про життя Уляни, та її сім’ю.

Дівчина розповіла, що виховувалась у названій родині, яка проживає у невеликому селищі під Києвом.

Наталя Борисівна сиділа замислившись. Думки крутились у неї в голові: «Ми з одного й того ж селища. Народилася двадцять два роки тому. Ще й виховувалась у названій родині. Точно все сходиться.”

Проводячи Уляну, Павло обійняв її:

– Шкода, що ти їдеш. Хотілося б разом більше часу провести.

– Так приїзди до мене в гості. Я живу недалеко. – І поцілувавши в щоку, вони попрощалися.

Паша довго посміхався, торкаючись місця поцілунку.

Через два тижні Павло приїхав у гості до Уляни й зробив пропозицію. Її щастю не було меж. Весілля вирішили не грати, просто розписатися, та повечеряти з батьками.

Зареєструвавши шлюб у РАЦСі, молодята поїхали в ресторан, і чекали на батьків. Клавдія побачила Наталю вперше,  й одразу впізнала. Підійшовши до неї, вона зі сльозами на очах спитала:

– Ти що, вирішила Уляні все життя зіпсувати? Тобі мало того, що ти її в лікарні залишила? Вирішила тепер брата із сестрою одружити?

Наталя заплакала, її підозра підтвердилася. Від наринувших емоцій вона й слова не могла сказати.

Павло сидів і дивився в одну крапку, бо від почутих слів не міг зрушити з місця. Клавдія, взявши за руку Уляну, забрала її з ресторану.

Після цього випадку життя Уляни перетворилося на чорно-біле кіно. Уляна не розуміла, за що їй такі випробування. Чому саме Павло? Їй хотілося закритися в темному місці й просидіти там до кінця життя.

На другий день до них постукали. Уляна відчинила двері й побачила Павла, Наталю та Сергія. Батько Уляни, Василь запросив гостей до будинку. Довго вони не могли розпочати розмову, але потім Наталя зважилася:

– Паша син Сергія. Спільних дітей ми не маємо. Після появи Уляни лікарі сказали, що я безплідна. Вибачте мені. Я перед вами така винна.

Після цих слів усі мовчали. А Уляна тихо запитала:
– Значить, ми з Пашею можемо бути разом?

Всі закивали й засміялися від щастя, що аж розбудили Ваню. Уляна підійшла до ліжечка, підняла його і почала співати колискову. Клавдія запропонувала зіграти весілля у селищі:

– Влаштуємо весілля, як у наші часи. Накриємо у дворі, гостей запросимо, будуть танці під акордеон.

Усі погодились із цим рішенням.

– Ну як? Тобі подобається? Вибач, акордеоніста не знайшов. Останній із життя пішов десять років тому. – посміхаючись, спитав Василь свою дружину.

– Та й ну його, цей акордеон. Дивись, як молоді танцюють, – поглядом показала Клавдія на молодят.
Паша та Уляна щасливі, танцювали під ніжну музику.

Подумки, вони дякували Богу, що він їм подарував цей шанс – бути разом і в горі, і в радості.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.